— Іро… що?

— Ірогліфи… різні малюнки… кривульки, що начебто нічого не означають.

— А ти знайшов отакий папірець, Томе?

— Ні.

— А як же ти пізнаєш прикмети?

— Не треба мені ніяких прикмет. Розбійники завжди закопують скарби під таким будинком, де живуть привиди, або на островах, або під зогнилим деревом, одна гілка якого стирчить над землею. Ми вже трохи пробували копати на Джексоновім острові і ще раз можемо спробувати. А старий будинок, де водиться нечиста сила, — за річкою. І ще є там купа дерев з сухими гілками.

— А скарб є під кожним деревом?

— Ач чого захотів! Звичайно, ні!

— То як же ти довідаєшся, під яким копати?

— Будемо копати під усіма.

— Слухай, Томе, це ж забере ціле літо.

— То й що? А уяви собі, що ми знайдемо бронзовий казан з цілою сотнею доларів, покритих іржею, або зогнилу скриню, повну брильянтів. Як це тобі сподобається?

Гекові очі заблищали.

— Це здорово! Цього мені вистачить на все моє життя. Ти дай мені тільки моїх сто доларів, і не треба мені ніяких брильянтів.

— Гаразд! Але можеш бути певний, що я не кину брильянтів. Деякі з них коштують по двадцять доларів штука. І навряд чи є хоч один, що коштував би менше ніж долар.

— Невже?

— Слово честі, кожний це тобі скаже. Ти хіба ніколи не бачив брильянтів, Геку?

— Ні, щось не пригадую.

— А в королів цілі гори брильянтів.

— Та я ж не знайомий з королями, Томе.

— Ще б пак! От коли б ти поїхав до Європи, то бачив би цілу купу королів, так і стрибають.

— Так-таки й стрибають?

— Та ні. Навіщо їм стрибати?

— А що ж, ти сказав, вони роблять?

— Тю! Я хотів тільки сказати, що їх в Європі скільки завгодно. Навіщо їм стрибати? Вони там швендяють, як щось звичайне, як отой горбатий Річард…

— Річард? А як його прізвище?

— Нема в нього ніякого прізвища. У королів ніколи не буває прізвищ, тільки ім'я.

— Та ну?

— Не буває.

— Може, їм і подобається, щоб їх звали, як негрів, одним тільки ім'ям, але це мені зовсім не до смаку. То скажи, Томе, де ми будемо копати?

— Та ще не знаю. Хіба почати з того старого, гіллястого дерева, що стоїть на пагорку за річкою? У нього якраз одна гілка суха.

— Гаразд.

Вони дістали скалічене кайло та лопату і вирушили в похід. Іти треба було три милі. Прийшли вони червоні, захекані і розтяглися в холодку найближчого ясена, щоб відпочити й покурити.

— Мені це подобається, — сказав Том.

— І мені.

— Слухай, Геку, якщо ми знайдемо тут скарб, що ти зробиш з своєю часткою?

— Ого! Я щодня купуватиму пироги з м'ясом і склянку содової води, а коли приїде цирк, ходитиму щодня до цирку. Ото вже весело поживу!

— Ну, а ти нічого не відкладеш про запас?

— Відкладати? Навіщо?

— Як навіщо? А щоб вистачило на майбутній рік.

— О, це ні до чого. Коли я не витрачу грошей, все одно батько повернеться колись додому і забере їх. А вже після нього не поживишся. Будь певний, все очистить. А що ти зробиш з своєю часткою, Томе?

— Я куплю барабан, шаблю, червону краватку, бульдога-цуценя і одружуся.

— Одружишся?

— Авжеж.

— Томе, ти… ти з глузду з'їхав!

— Почекай — побачиш.

— Нічого безглуздішого ти не міг видумати, Томе. Подивись на мого батька й мою матір, адже вони билися з ранку й до вечора. Воювали! Я пам'ятаю це, добре пам'ятаю.

— Дурниці. Та, з якою я одружуся, не битиметься.

— А про мене, Томе, то вони всі однакові. Всі вони ладні відшмагати чоловіка. Ні, ти це краще обміркуй як слід. Кажу тобі — обміркуй. Як звать дівчисько?

— Вона зовсім не дівчисько, а дівчинка.

— Та все одно. Той говорить — дівчисько, а той — дівчинка; хто як хоче, так і каже. І те і те правильно. А як же її звуть, Томе?

— Я скажу тобі колись, не тепер.

— Гаразд, як знаєш. Тільки, коли ти одружишся, я буду зовсім самітний.

— Ні, навпаки. Ти перейдеш до нас, і ми житимемо всі втрьох. А тепер годі валятись, — давай копати.

Вони працювали з півгодини, навіть спітніли, але нічого не знайшли. Покопали ще з півгодини. Знову ніяких наслідків. Нарешті Гек сказав:

— Невже скарби завжди закопують так глибоко?

— Іноді… не завжди. І не всі. Ми, мабуть, не в тому місці копаємо.

Вони знайшли інше місце і знову почали копати. Тепер робота йшла не так швидко, але все ж таки посувалася вперед. Вони мовчки працювали деякий час. Потім Гек перестав копати, сперся на лопату, витер рукавом великі краплі поту з лоба і сказав:

— Де ми копатимемо далі, як закінчимо тут?

— Я думаю, чи не спробувати під старим деревом — отам на Кардіфській горі, за будинком удови?

— По-моєму, це місце придатне. Та тільки чи не відбере від нас скарбу вдова, га, Томе? Це ж на її землі.

— Відібрати в нас скарб! Хай тільки спробує! Скарб належить тому, хто його знайшов. Байдуже, на чиїй це землі.

Гек заспокоївся. Вони копали далі. Невдовзі Гек сказав:

— Під три чорти! Ми, мабуть, знову не на тому місці копаємо. Як ти думаєш?

— Це дивно, Геку, дуже дивно, — я не розумію. Іноді відьми заважають. По-моєму, це вони.

— Отакої! Відьми вдень нічого вдіяти не можуть.

— Справді, я про це й не подумав. О, тепер я розумію, в чому річ. Ну й дурні ми з тобою. Адже ж треба спочатку знайти те місце, куди тінь од гілки падає якраз опівночі, і там копати.

— А, щоб тебе! Значить, весь час ми працювали, як ідіоти, марно. А тепер, чорт забери, доведеться ще раз іти сюди вночі. Та й далеко ж іти сюди. Ти зможеш вибратись з дому?

— Та вже якось виберусь. Треба це закінчити неодмінно сьогодні ж уночі, бо, коли хтось побачить ці ями, то миттю догадається, що тут робилось, і сам відкопає скарб.

— Гаразд, я прийду до тебе під вікно і нявкну.

— Згода. Сховаймо інструменти в кущах.

Вночі, близько дванадцятої години, хлопці прийшли до того самого дерева, сіли в затінку і стали чекати. Місце було дике, а час такий, який здавна вважається страшним. Духи шепотіли в листі дерев, привиди визирали з-під пнів. В далині глухо загавкав собака. Йому відповіла сова своїм зловісним криком.

Хлопці були пригнічені і розмовляли мало. Згодом вирішили, що вже дванадцята година. Вони помітили, куди падає тінь, і стали копати, їх надихала надія. Працювати стало куди цікавіше, і старанність їхня зростала. Яма ставала дедалі глибшою, і щоразу, коли лопата вдаряла в щось тверде, у них тьохкало серце; але щоразу їх чекало розчарування. То було коріння чи камінь. Нарешті Том сказав:

— Знов не те місце, Геку. Ми знову помилилися.

— Та як же ми могли помилитися? Ми почали точнісінько там, куди впала тінь.

— Я знаю, але не в цьому річ.

— А в чому?

— Та ми ж тільки приблизно вгадали час. А може, тоді було занадто пізно або занадто рано.

Гек кинув свою лопату.

— Це правда, — сказав він. — Ось у чому річ. Доведеться нам це залишити. Ми ніколи не вгадаємо точно час. До того ж надто вже страшно. Всякі відьми й привиди нишпорять навкруги. Мені весь час здається, ніби щось стоїть за спиною, і я боюсь обернутися, бо, може, інші стоять попереду і чекають лише, аби я озирнувся. Весь час у мене мороз поза шкурою дере!

— І мені моторошно, Геку. Коли ховають гроші під деревом, то майже завжди кладуть поблизу мертвяка, щоб він стежив за ними.

— Господи!

— Авжеж. Я часто чув про це.

— Ні, Томе, знаєш, щось мені не хочеться возитися з мертвяками. З ними завжди в біду вскочиш.

— Та й мені не хочеться їх турбувати, Геку. Уяви тільки, що він висунув свій череп і скаже щось.

— Годі, Томе. Це жах!

— А таки жах, Геку. Погано я себе почуваю.

— Слухай, Томе, ходім. Спробуймо копати ще деінде.

— Гаразд, може, так буде й краще.

— А куди ж ми підемо?

Том подумав трохи і сказав:

— Он туди… в той будинок… туди, де привиди.

— Та цур йому! Не люблю я привидів, Томе. Ще гірше за мертвяків. Мертвяк, може, й скаже що-небудь, але принаймні не швендяє навколо тебе в савані і не заглядає просто тобі в обличчя, не клацає зубами, як це привиди роблять. Я б такої речі не витримав, Томе, та й ніхто не витримає.