На узбережжі Баренцового моря протягом усього року дмуть мусонні вітри, взимку — з суші, влітку — з моря. Весною вітри мінливі, і, як кажуть помори, південно-східний полуденник часто змінюється опівнічником — північно-східним вітром.

Цього разу з дивною для весни наполегливістю третю добу дув лютий північно-східний вітер.

Сторожовий корабель «Завірюха», пережидаючи шторм, зайшов у губу Залізна і став на якір.

Команда корабля, стомлена триденним виснажливим штормом, зітхнула з полегкістю.

Поливанов спустився в каюту — останню добу він не сходив з містка.

Скинувши обледенілий реглан, капітан повісив його біля грілки, сяк-так стягнув валянці і, не роздягаючись, ліг поверх ковдри. З рамки, що висіла на стіні каюти, дивилася Наталя, дружина. Бачились вони не часто. Наталя викладала англійську мову в Мурманському морехідному училищі. Під час канікул вона приїжджала до нього в Коргаєву Салму, потім вони разом їздили на південь. Минулого року «Завірюха» стояла в ремонтному доку, і Поливанов часто бував дома. Дуже рідко, коли корабель приходив на базу, йому щастило поштовим катером навідатися додому.

Знайомим примруженим поглядом дивилась на нього дружина — Наталя була короткозора, а сфотографувалась без окулярів, — дивилась загадково, трохи глузливо і усміхалась. Такою він побачив її вперше двадцять років тому.

«Незабаром річниця нашого подружнього життя, — подумав Поливанов. — Чи пощастить у цей день побувати дома, чи ні?»

Дев'ятов постукав у каюту і, не почувши відповіді, обережно відчинив двері. Командир спав, але від погляду помічника прокинувся, підвівся з койки і, вже, взуваючи валянці, запитав:

— Що там?

Дев'ятов подав командирові текст радіограми:

Великий життєвий досвід і знання обстановки на кордоні підказували командирові, що їх чекає велике і серйозне випробування. Виникло знайоме відчуття внутрішньої мобілізованості, тієї сторожкої зібраності, яка звичайно охоплює, людину, коли вона очікує на неминучу небезпеку.

Розворот під шквальним вітром поглинув увагу командира. Коли корабель ліг на курс, Поливанов ще раз перечіпав радіограму. Поміркувавши, він викликав командирів бойових частин і наказав привести матеріальну частину корабля в етап бойової готовності.

Ще шлюпку не встановили на кільблок, ще не підняли забортного трапа, а «Завірюха» вже прийняла на борт Клебанова та Аввакумова і на повних обертах ішла до мису Крутого.

Капітан Клебанов вручив командирові корабля засургучований пакет. Ознайомившись із змістом пакета, Поливанов викликав замполіта і боцмана. Про що капітан і замполіт говорили з боцманом, було таємницею для всіх.

З каюти командира боцман спустився в матроський кубрик. Приглядаючись до матросів, він мовчки сновигав по всьому кораблю і вийшов на півбак. Тут, біля гармати, боцман побачив Нагорного. Допитливо розглядаючи комендора, Ясачний постояв коло нього і, очевидно розв'язавши якесь складне, болюче питання, промовив:

— Нагорний, ідіть у кубрик, скиньте верхній одяг і взуття… У вас сухі шкарпетки є?

— Є, товаришу мічман… — з подивом відповів Нагорний.

— Переодягніть шкарпетки. Баталер видасть вам нове штормове обмундирування. Зрозуміло?

— Ясно, товаришу мічман! — дедалі більше дивуючись, відповів Нагорний.

— Виконуйте!

Нагорний сховав ганчір'я, яким протирав гармату, затягнув чохол і бігом, як належить за статутом, кинувся виконувати наказ.

Прислухаючись до дрібного перестуку комендорських каблуків по трапах, боцман ще якийсь час постояв біля гармати, подумав і неквапливо почав спускатися до замполіта.

Чекаючи на боцмана, замполіт уже в котрий раз з олівцем у руках вивчав карту узбережжя затоки.

Штурманський годинник лунко відлічував час.

Крізь прочинену кришку ілюмінатора Футоров бачив то гребінь швидкоплинної хвилі, то похмуро-сірий вир моря.

Постукавши, до каюти ввійшов Ясачний. Корабель накренило. Олівець перекотився через увесь стіл і затримався біля буртика. Під склом, поряд з графіком бойового розкладу, лежали фотокартки всіх Футорових — одне від одного менше четверо хлопчаків.

Помітивши потеплілий погляд Ясачного (боцман любив дітлахів), Футоров, ніби підкреслюючи цим усю важливість майбутньої розмови, закрив фотокартки блокнотом.

Ясачний поглинув на годинник — часу залишалося в обріз, — обличчя його стало суворим і навіть урочистим. Поклавши на стіл партійний квиток, він промовив:

— Прошу зберегти до часу.

Футоров мовчки погортав документ і поклав його до вогнетривкої шухляди стола.

— Я мушу, мічмане, попередити вас, — сказав Футоров. — Оперативна група виконує відповідальне завдання. За операцію відповідає капітан Клебанов. Вас, Петре Михайловичу, обрали ще й тому, що для успішного здійснення операції потрібен моряк, який дуже добре знає узбережжя. Наш обов'язок — допомогти чекістам. Ясно?

— Ясно, товаришу капітан-лейтенант!

Підхопивши олівець, що покотився в зворотному напрямі, замполіт перейшов до головного:

— Кого намітили в оглядову групу?

— Старшину першої статті Хабарнова і матроса Нагорного.

— Нагорного? — здивувався замполіт.

— Товаришу капітан-лейтенант…

— З яких міркувань ви обрали комендора?

— Я міркував так: чим складніше завдання ставить перед людиною життя, тим міцнішим стає характер.

— Не бачу зв'язку, — зауважив Футоров і, спершись ліктями на стіл, переплів вузлуваті пальці сильних, по-робочому міцних рук.

— Хлопець зіткнеться з такими труднощами, що…

— Якщо я правильно зрозумів, ви хочете взяти з собою Нагорного, не відкриваючи йому суті завдання?

— Розумієте, товаришу капітан-лейтенант, хлопець він прямий, чесний, йому оцей театр…

— Цебто — як театр?! — розізлився Футоров і стиснув руки так, що аж пальці побіліли. — Перша-ліпша випадковість може погубити Нагорного і провалити всю операцію. Ви навіть не подумали про людину! Хлопчина вірить вам, прагне у всьому наслідувати вас… Ви помітили, як, замислившись, Нагорний зсуває шапку на лоба? Точнісінько так, як ви це робите. Для Нагорного ви той ідеальний взірець моряка і людини, з якої він ладен брати приклад скрізь і у всьому, і раптом… Ні, ви розумієте, що з усього цього може вийти?

— Признатися, я так міркував: не слід хлопцеві підкладати кранці. Чим більше стукатиметься бортами, тим міцнішим стане. Крім того, було в мене ще одне побоювання. В Нагорного — що на душі, те й на обличчі, який вітер — така хвиля. Повернеться з пошти, гляну на нього — знаю, від кого листа одержав: від друга, під матері чи від Світлани.

— Ви думаєте, що Нагорний викаже себе? — запитав Футоров.

— Боюсь…

— А я не боюсь. Приховувати думки, почуття і настрої від своїх товаришів? Навіщо? Хіба це соромно — кохати й бути коханим? А ви звернули увагу на те, як поводиться Нагорний, коли поблизу з'являється фельдшер? Бовтанка така, що сліпа кишка стає зрячою, команда лежма лежить, а Нагорному гірше за всіх. Фельдшер його запитує: «Як себе почуваєте?», а він: «Люблю, — каже, — свіжу погоду!» — та ще й посміхається…

— То як же? — після паузи запитав Ясачний.

— Беріть Хабарнова і Нагорного, але попереджаю: завдання опрацювати з ними до найдрібніших деталей! Передбачити все, щоб жодних випадковостей. Зрозуміло?

— Ясно!

— Командирові я доповім. У мене є деякі міркування, — промовив Футоров і розгорнув блокнот.

А в цей час «любитель свіжої погоди» уже скинув з себе весь старий, просякнутий вологою і морською сіллю одяг і, чекаючи баталера, умостився на койці. Заплющивши очі, Нагорний спробував уявити собі, що його чекає, але нічого не вийшло. Тоді він з головою накрився ковдрою — випробуваний спосіб зігрітися після холодного вітру протягом коротких годин між двома вахтами. Тепло вступило в ноги, огортало все тіло, хилило в сон.