Дев'ятов спустився з містка.

— Товаришу капітан третього рангу, — тихо промовив штурман, — цілком ясно: «комерсант» іде найкоротшим шляхом, він має на це право. Зупинимо судно, а потім неприємностей не обберемося!

— Неприємностей боятись — у море не ходити, товаришу старший лейтенант! — посміхнувся замполіт Футоров.

Помітивши, як штурман почервонів від образи, Поливанов примирливо сказав:

— Це добре, коли такий командир, як я, має обережного штурмана. — І закінчив: — Сигнальнику підняти вимпел зведення й сигнал «спокій», а щоб вони не посилались на погану видимість, ввімкнути два зелені!

У відповідь на сигнали «Завірюхи» комерційне судно збільшило хід. Вдарили в дзвін. Екіпаж корабля зайняв свої місця за бойовим розташуванням.

Минуло ще кілька напружених хвилин. «Завірюха» йшла повним ходом, команда стежила за «Гансом Весселем», що збільшувався в міру того, як до нього підходили все ближче й ближче. Розуміючи, що втекти не пощастить, «комерсант» застопорив машину.

Це було велике суховантажне судно. Його команда, чоловік тридцять, скупчилася біля поручнів лівого борту.

Ще кілька хвилин повного ходу, і рука командира лягла на ручку машинного телеграфу. Стугоніння двигунів відразу затихло.

— Оглядовій групі приготуватися! Шлюпку номер один — до спуску! — наказав командир.

Коли між кораблями лишилося не більше як шість кабельтових, Поливанов зійшов на шкафут[4], де на чолі з капітан-лейтенантом Дев'ятовим вишикувалась оглядова група.

— Перевірити суднову роль[5], людей і вантаж! Будьте особливо пильні: судно велике, а ваша група маленька, — поставив командир завдання.

Незабаром шлюпка із «Завірюхи» підійшла до судна. Подолавши величезну хвилю, люди піднялися на борт по штормтрапу.

Капітан «Ганса Весселя», огрядний, наче аж підпухлий чолов'яга, відрекомендувався Дев'ятову:

— Капітан комерційного судна Вальтер Шліхт. Ідемо за фрахтом з Кіля у Мурманськ. Вантаж — запасні частини до рефрижераторів, — сказав він по-німецьки, не виймаючи з рота сигарети.

— Ви російську мову знаєте? — запитав Дев'ятов.

Шліхт відповів жестом, що ні.

— Добре, — погодився Дев'ятов. — Будемо говорити по-англійськи.

— Я скаржитимусь! — сказав Шліхт по-англійськи. — «Ганс Вессель» іде за фарватером. Крім того, ми веземо вантаж у російський порт! Неподобство! — несподівано вереснув він.

— Це не фарватер, пане Шліхт, — спокійно зауважив Дев'ятов. — Ви відхилилися од фарватера на дванадцять миль і перебуваєте у морській смузі. Подивіться на свою карту, загляньте в лоцію, і ви пересвідчитеся в цьому самі.

У штурманській рубці на чудово віддрукованій англійській карті вони визначили місцеперебування судна.

Вийнявши пачку «Кемел», Шліхт люб'язно запропонував сигарету. Дев'ятов подякував, дістав «Біломорканал» і закурив.

— Так, тепер я бачу, що ми збилися з курсу, — змушений був погодитися Шліхт. — Але тут нема нічого дивного. Ви ж бачите — компас бреше.

— Так, компас справді бреше, — поспівчував йому Дев'ятов і наказав старшині Хабарнову: — Перевірити компас.

Дев'ятов помітив, як злякано заворушились у Шліхта руки з короткими, товстими, вкритими рудим волоссям пальцями. В його світлих, витрішкуватих, з червонуватими білками очах, схожих на очі мертвого морського окуня, нічого не можна було прочитати. Вони були непроникливі.

— Пред'явіть суднові документи! — зажадав Дев'ятов.

— Суднові документи? — перепитав Шліхт і, вказуючи дорогу, попрямував попереду. — Прошу, пане капітан, до моєї скромної каюти.

«Скромна каюта» була обшита панеллю з червоного дерева і обставлена м'якими шкіряними меблями. З кабінетом межувала спальня з лимонного дерева, де стояло таке широке ліжко, наче пан Шліхт подорожував з дружиною.

У кабінеті на круглому столику стояли пляшки коньяку, брудні тарілки й бокали.

Покликавши старшину, капітан-лейтенант тихо, щоб не чув Шліхт, наказав йому довідатись у кока, хто вечеряв учора або снідав сьогодні з капітаном «Ганса Весселя».

Коли старшина вийшов з каюти, Шліхт звернувся до Дев'ятова, наливаючи коньяк:

— Прошу, за морським звичаєм!

— Дякую, не п'ю…

— Ви мене ображаєте!

— Будь ласка, пане капітан, пред'явіть суднові документи!

Шліхт вийняв прикріплену до штанів низку ключів на довгому ланцюжку, не поспішаючи вибрав один з них, що мав вигадливу борідку, відімкнув сейф і передав Дев'ятову конторського типу досьє.

Тим часом на «Завірюсі» усі були на бойових постах. Вахтовий сигнальник спостерігав через оптичний прилад за тим, що робилося на «комерсанті». Командир і замполіт стояли на містку, вони були зовсім спокійні.

Цей зовнішній спокій давався Поливанову не дуже легко. Капітан вирішив оглянути і затримати іноземне комерційне судно. Якщо його підозра не підтвердиться, можуть бути великі неприємності. Це був риск, і риск великий. Аналізуючи причини, що спонукали його прийняти таке рішення, Поливанов неодноразово повертався до фактів.

«Навіть користуючись міжнародним правом найкоротшого курсу, — думав він, — „комерсант“ не повинен був заходити в затоку Трегуба. Спроба збити „Завірюху“ із свого сліду сіткою активних радіолокаційних перешкод свідчить про те, що тут, у наших територіальних водах, „Ганс Вессель“ виконував якесь загадкове завдання».

— Як на локаторі? — запитав Поливанов.

— Товаришу капітан третього рангу, перешкод нема. Радіолокація працює нормально. Ціль праворуч сорок. Дистанція шість кабельтових, — доповів радіометрист.

Поливанов підніс до очей бінокль. Він бачив, як, піднявшись на півбак, старшина 2-ї статті щось доповідав Дев'ятову. Потім з прожекторної площадки «комерсанта» Хабарнов передав на «Завірюху»:

«Навмисний захід в затоку Трегуба капітан заперечує, курс судна прокладено по фарватеру. Справжнє місцеперебування судна і глибина під кілем з курсом не збігаються. Місце, визначене радіолокатором, лежить у затоці Трегуба. У нактоузі компаса виявлено незакріплений додатковий магніт».

Командир передав ручку машинного телеграфу, і «Завірюха» пішла на зближення.

Команда «Ганса Весселя» була зібрана в кубрику. Судно не керувалося і дрейфувало. Вітер свіжішав. Незвична, з довгими періодами бортова хитавиця викликала у комендора Нагорного, що стояв коло дверей кубрика, головокружіння. Напружуючи сили, комендор намагався перед цими чужими, незрозумілими йому людьми нічим не виявити своєї слабості.

Коли до кубрика ввійшов Дев'ятов у супроводі капітана судна, команда скупчилась біля великого, покритого лінолеумом стола.

Помітивши знак, який подавав йому старшина, Дев'ятов одійшов убік і вислухав рапорт:

— Товаришу капітан-лейтенант, за вашим наказом розмовляв з коком. Він каже: «Кеп» завжди снідає, обідає її вечеряє в своїй каюті сам, але їсть, — кок навіть дивується, — їсть за п'ятьох…

«Очевидно, „кеп“ ховає когось навіть від своєї команди», — подумав Дев'ятов і попрямував до Шліхта, що чекав на нього.

— Запевняю нас, пане капітан, — намагаючись здаватися щирим, сказав Шліхт, — склад моєї команди — двадцять вісім чоловік. Крім них, на судні нема жодної душі. Можете не завдавати собі клопоту перевіркою.

— Не так давно, пане Шліхт, ви запевняли мене, що магнітний компас несправний, — посміхнувся Дев'ятов.

— Я й досі не розумію, як це сталося… Злий замір! Я взяв на борт у Кілі декілька чоловік за рекомендацією комітету профспілок.

За судновим списком і фотографіями на морехідних книжечках Дев'ятов ретельно перевірив склад команди: усі люди, двадцять вісім чоловік, включаючи капітана, були в наявності.

Шліхт і Дев'ятов піднялись на верхню палубу.

— В якій упаковці вантаж? — запитав Дев'ятов.

— У дерев'яних ящиках…

Капітан-лейтенант підійшов до шторм-трапа і викликав із шлюпки матросів.

— Ви хочете оглядати вантаж? — занепокоївся Шліхт.