Тимко виліз з машинного відділення, дивиться на помічника і посміюється свистіти йому Щелкунов заборонив: погана прикмета.

У рубці тихо. З циркулем у руці Вергун схилився над штурманським столиком. Перед ним — відкрита лоція, карта району, а в думках він далеко…

«Додому йдемо. В трюмі повно риби, — думає він. — Либонь, у порту вже кожен про це знає — радист роздзвонив по ефіру. Чого доброго, директор MPC зустріне сейнер з оркестром. До Щелкунова на пірс його „барильце“ прикотиться. Валя-реготуха прибіжить до Пліцина, навіть до Тимка продавщиця з Рибкоопу внадилась, прийде. Всіх зустрічатимуть рідні та близькі, тільки… тільки до мене ніхто не прийде. Звичайно, — Вергун глянув на своє відображення в ехолоті, — ні обличчям, ні зростом ти, Михайле, не вдався. Ще й досі ходить Глаша до старої домівки. Думав, що минуло, того вже нині немає, давно було та за водою пішло… А насправді виходить — міцно в'їлося воно в душу. Звичайно, ревнувати до минулого — торішнє листя ворушити».

Та як не намагався Вергун забути минуле, воно настирливо нагадувало про себе. Було це взимку, місяців три тому. Експедиційне судно науково-дослідного інституту повідомило про скупчення тріски на банці Копитова. Не встиг «Вайгач» вийти з бухти — радіограма: «Можливий шторм десять балів». Повернувся «Вайгач» у порт. Іде Вергун містками додому, бачить — спускається по східцях Глаша. Прибралася, ніби на Першотравень. Усміхається, як йому ніколи не всміхалася. Іде, на море дивиться — моря не бачить. Щось Вергуна ударило в серце, зупинився, переждав, поки Глафіра на місток спуститься, і пішов слідом за нею. Вона йде як завжди: голова гордо відкинута, ні на кого не дивиться. Піднялася сходами в селище, пройшла вулицею аж до паді, де стоїть кондаковська домівка, відімкнула замок, увійшла. Довго чекав він Глафіру. Чув, співала вона якоїсь сумної, протяжної, слів не розібрав. Потім вийшла, постілочку витрусила, біля порога поклала, дім замкнула, ключ під постілку засунула і пройшла мимо. Вергун зазирнув у вікно: чисто, прибрано, над ліжком висить собі кондаковська берданка, на столі скатертина… І соромно, що підглядав, а перебороти себе не міг.

«До всіх прийдуть дружини, а до мене… — думав він. — Та і яка вона мені дружина? Кондакова? Скільки раз кликав у селищну Раду — ходімо, Глашо, розпишемось. „Ні, — каже, — я по мертвому живий пам'ятник, а з тобою мені хороше, спокійно. Так і будемо жити“. Так і живемо», — зітхнув Вергун.

Судно крениться, вітер дужчає, хвиля крутішає, а Щелкунов усе бадьориться. Ноги в нього тонкі, хисткі, його то об надбудову, то об лебідку, то ще об щось швиргоне, а він нічого не помічає. Слинить хімічний олівець, на клапті газети виводить цифри, підраховує. Підбив Щелкунов підсумок і ще дужче запишався, поліз у ходову рубку:

— Чуєш, Михайле Григоровичу, в мене так виходить: тонн двісті, якщо не більше! Перевести на грошики, то не менше як півмільйона потягне! Оце фарт так фарт!

Тяжко завантажене судно сиділо вище ватерлінії, качка хоча й була кільова, але судно дуже хитало. В Щелкунова ноги від радості зовсім ослабли, його то на капітана кине, то на штурманський столик: так і дивись, щоб потилицею по ехолоту не торохнув.

Хоч Вергун і звик до рибного духу, але і його аж нудило: так тхнуло від Щелкунова оселедцями й спиртом. Михайло Григорович тільки одвертався, а кине на нього Щелкунова, капітан легенько відштовхне його од себе і обтрусить налиплу риб'ячу луску — помічник геть увесь нею поцяткований.

— А головне — сітка! — захлинався Щелкунов. — Ні, ти тільки поглянь, Михайле Григоровичу, до чого ж хитру штуковину вигадали — капрон! Я весь порядок передивився, так повіриш — хоча б десь ниточку спустив! І ціни не складеш такій сітці! Золото! Чистісіньке золото!

— Від тебе, Прохоре Степановичу, спиртом несе! — не витримав Вергун.

— Зуб проклятущий замучив… — і оком не моргнув Щелкунов. — Піду свіжу вату покладу, — додав він, спускаючись униз.

Але в каюту Щелкунов не поліз, а подався до лівого борту, де лежали сітки.

В цей час сніговий заряд кінчився і проглянуло сонечко.

Вергун підняв до очей бінокль і, оглянувши горизонт, помітив сторожовик.

Чи не той це сторожовий корабель, який врятував їх від скель Святого Рога? Зустрітися б! Шкода, що погода штормова, а то б підійшли ближче. «Може, не погребували б прикордонники та й взяли бочку „атлантичних“ свіжого засолу», — думав Вергун.

Опустивши вітрове скло в рубці, що рябіло від талого снігу, Вергун уважно стежив за кораблем, коли раптом побачив мотобот, що йшов на великій швидкості.

Вергун був справжнім моряком, він міг належно оцінити красиве судно і добрий хід. Мотобот мчав прямо на «Вайгача», високо задерши носа, ніби чайка, летів над гребенем хвилі.

— Ох і гарний же! — не стримався Вергун.

Перевівши бінокль на сторожовий корабель, він побачив флаги на фалі, прочитав їх і здивувався.

«Кому ж це „застопорити хід“? А що як мотоботові? Рангоути й обводи свідчать, що не наш!»

У цю мить він помітив: на кораблі почали скидати чохли з гармат…

Корабель і мотобот уже можна було бачити неозброєним оком. Команда сейнера скупчилась на носі. Молодий матрос видерся на місток і прямо через вікно рубки схвильовано гукнув капітанові:

— Михайле Григоровичу, що це таке? Адже ж тікає, падлюка!..

Рішення виникло якось одразу, так наче іншого й не могло бути. Ввімкнувши трансляцію, Вергун подав команду в мікрофон:

— Приготувати сіті до викидання!

Ще ніколи на «Вайгачі» не виконували команду з такою швидкістю. Всі кинулися до лівого борту і, прив'язуючи сітки одну до одної, почали нарощувати дрифтерний порядок.

Щелкунов не одразу збагнув, що відбувається на судні, коли ж, нарешті, зрозумів і спробував перешкодити команді, його легенько, але рішуче відштовхнули вбік. Наступивши на рибину, він упав, але одразу підскочив, вдерся до ходової рубки і, схопивши Вергуна за вилоги тужурки, закричав:

— Що ж ти робиш? Розбійнику! Та тебе ж за це в тюрму!

— Облиш, скнаро! — спокійно мовив Вергун.

— На весь порт єдина капронова сіть! Двадцять тисяч державних грошей! Тебе ж, чортяко, згноять у тюрмі! Схаменись, поки не пізно.

— Скат ти! — спересердя вилаявся Вергун. І, знявши кришку переговорної трубки, дав команду: — Самий повний!

В цю мить судно накренилося. Щелкунов, утративши рівновагу, оступився в люк, упав навзнак і вдарився головою об перегородку.

Мотобот був кабельтових за десять від сейнера, коли обрушився новий, надзвичайно сильний заряд. Усе заволокло сніговицею, і моряки сейнера втратили з поля зору мотобот. Але, готуючись до зустрічі, підсвідомим моряцьким чуттям Вергун угадував хід мотобота.

Минуло ще кілька секунд.

— Право руля! — подав він команду стерновому і крикнув у мікрофон: — Сіті за борт!

«Вайгач» аж ліг на хвилю — так круто розвернувся. Судно перетинало курс мотобота, лишаючи за кормою міцну капронову сітку.

Капітан «Беноні» був у ходовій рубці в ту мить, коли, здригаючись усім корпусом, судно втратило хід. На гвинти мотобота міцним плетивом намоталася капронова сітка «Вайгача». Генрі Лаусон, капітан «Беноні», був досвідченою людиною і добре усвідомлював, що гра програна.

Підібравши на борт залишки сіток, «Вайгач» пройшов за кілька кабельтових від «Завірюхи» і відсалютував тифоном. Команда сейнера скупчилась на борту, люди кричали, вимахували руками.

Сторожовий корабель передав на сейнер: «Дякуємо за допомогу!» — і, збавивши хід, пішов на зближення з мотоботом, що підняв у цей час норвезький флаг.

Відливаючи холодною водою Щелкунова, Тимко привів його до притомності, насилу відтяг у глиб рубки і посадив, притуливши до штурманського столика. Видно, нічого не розуміючи, помічник довго водив очима, потім хрипко прошепотів (він втратив голос):

— Пропала… сітка?..

— Половина ще лишилась, — заспокоїв його механік.

Схопившись за голову, Щелкунов застогнав, потім став рачки, чіпляючись руками, мало не стягнув зі столу штурманську карту, підвівся; важко переставляючи ноги, підійшов до Вергуна і сказав погрозливо:


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: