Ясачний знову змінив напрям. Тепер вони йшли на північ.
Гранітна скеля на тлі пологих засніжених сопок з'явилася тоді, коли, за розрахунками Ясачного, до висоти 412 залишалося ще не менше двох миль.
— Очевидно, Свенсон нас випередив, — промовив Ясачний. — Іти далі небезпечно.
З виярка, зарослого чагарником, вони стежили за місцевістю, розбивши на уявні сектори весь простір аж до підніжжя висоти.
Десь аж надвечір, передавши бінокль Клебанову, мічман сказав:
— Зверніть увагу, товаришу капітан, на отой майданчик. Ручуся, що то Свенсон.
У Нагорного був гострий зір, він побачив: з ущелини випросталися чиїсь руки і поряд з ящичком, що вже стояв на майданчику, з'явився ще один такий самий. Потім виліз Свенсон. Він оглядівся, поклав до рюкзака обидва ящики і, привалившись спиною до гранітної стіни, уперся ногами у велику брилу. Після деякого напруження брила похитнулась і з гуркотом упала, затуливши собою ущелину.
Свенсон запалив люльку і сів на краю майданчика, звісивши ноги. Андрієві здалося, що «романтик» сміється. Неначе стверджуючи це, капітан сказав, віддаючи бінокль Ясачному.
— Цьому негідникові чомусь весело!
Допаливши люльку, Свенсон вибив чубук і почав спускатися вниз.
— Товаришу капітан, будемо його зараз брати? — запитав Ясачний.
— Ні, мічмане. Треба простежити його зв'язки, адреси явок. Оглянемо цю ущелину.
— Мені здається, що огляд нічого не дасть — скриня спорожніла…
— Порожню скриню не замикають. Он за тією висоткою, — капітан показав на невисокий горб, — мають бути прикордонники лейтенанта Радова. Поки ми оглядатимемо лігво, вони поведуть Свенсона на поводку.
— Як це «на поводку?» — запитав Нагорний.
— Свенсон думає, що він сам по собі, а його ведуть на поводку. Тундра — наша земля, вона має господаря.
— Зрозумів, товаришу капітан.
— Не завадило б дати прикордонникам умовний сигнал, але це небезпечно. Підете ви, комендоре, — наказав капітан. — Оцим виярком дістанетесь до західного схилу висотки, там має бути наряд. Проведете людей сюди. Ясно?
— Ясно, товаришу капітан. Дозвольте йти?
— Ідіть.
Пригнувшись, Нагорний виярком підібрався до каміння і як тільки міг швидко через глибокий сніг попрямував на захід. До висотки було з півмилі, не більше, але до західного схилу комендор дістався хвилин через тридцять і з подивом оглядівся: запорошений снігом березнячок, і жодного людського сліду. Андрій уже хотів повертати назад, коли це раптом заворушилось гілля берез і перед ним, неначе з-під снігу, з'явився прикордонник:
— Молодший сержант Лобазнов і провідник службового собаки Сенічкін, — посміхаючись доповів Хома.
Аж тепер Андрій побачив і провідника Сенічкіна, і низькорослу сіру з рудими підпалинами овчарку.
— Пішов? — запитав Хома так просто, ніби вони бачилися не пізніше як учора.
— Пішов, — відповів Нагорний.
— Давно?
— Хвилин тридцять тому. Котра зараз?
Лобазнов подивився на циферблат великого кишенькового, знайомого Нагорному годинника.
— Сім п'ятнадцять. Якщо з нього добрий ходак і він знає місцевість, то розрив виходить значний.
— І ходак з нього добрий, і стрілець неабиякий. Словом, міцний горішок.
— Розкусимо. Ми не самі, за ним зараз немало очей, — хитро примружившись, мовив Лобазнов.
Веснянок на його обличчі стало ще більше.
— Який він із себе, той тип? Либонь одразу видно, що за птах? — розпитував Лобазнов по дорозі до виярка.
— У тебе гроші є? — зненацька запитав Нагорний.
— Є… Півсотні… — з подивом відповів Хома.
— Так ось, якби він тобі здибався по дорозі і попросив позичити — віддав би всі п'ятдесят. Віддав би не вагаючись. Ставний хлопець, очі прозорі, ясні…
— Чи бач, який! — здивувався Лобазнов.
У цій інтонації було стільки знайомого й дорогого з дитячих спогадів, що мимоволі пригадалися ті дні, коли вони з Хомою чекали обіцяного Володимиром трофейного тесака…
Стежкою, прокладеною Нагорним, прикордонники легко дісталися до виярка. Капітан наділив Лобазнова картою, дав завдання, і наряд пішов по свіжому сліду «романтика».
Підніматися на Чорну Браму почали з півдня. Хапаючись за гілля низькорослого березняка, підтягалися на руках. Використовуючи найменшу западину, в яку можна було поставити ногу, припадаючи всім тілом до скелі, прикордонники з боєм брали кожен метр підйому. Здавалося, ще одне зусилля — і вони досягнуть вершини, але це була тільки тераса, яка, проте, давала можливість перепочити.
Не зустрічаючи на шляху ніяких перепон, з шаленою силою дув вітер. Неначе оберігаючи таємницю вершини, він намагався скинути людей униз, на гостре каміння біля підніжжя.
В короткі хвилини відпочинку, припавши грудьми до скелі, вчепившись руками в темний торішній мох, Андрій думав про те, що багато років тому по цих самих гранітних схилах дерся його старший брат Володимир. Що десь отут, виконуючи свій військовий обов'язок, він загинув, і, може, його останки розклювали птахи.
Коли прикордонники дісталися до вершини, сонце сіло за горизонт. На темному небі мерехтіли зеленаві спалахи.
Бійці спустилися метрів на два нижче верхнього рівного плато і опинились на терасі, яка мала форму неправильного трикутника.
Оглянувши гранітну брилу, що закривала ущелину, Ясачний заклопотано промовив:
— Зрушити з місця цей камінець — нелегка справа…
Гранітний уламок затуляв майже всю ущелину, залишаючи відкритим тільки вузький, незручний лаз. Клебанов ввімкнув електричний ліхтарик, але його промінь не міг розсіяти темряву в печері.
Ясачний прив'язав ліхтар до вірьовки і спустив його вниз. Печера була метрів два завглибшки. Він спробував зрушити з місця брилу, але нічого не вийшло.
— Товаришу капітан, — звернувся Нагорний, — дозвольте, я спробую пролізти в печеру крізь оцей отвір.
— Що ж, спробуйте, — відповів Клебанов.
Андрій мовчки підійшов до ущелини. Поклавши в кишеню штанів ліхтарик, він скинув бушлат і куртку. Залишившись у самому тільнику, Нагорний сяк-так протиснувся в отвір. Ноги його торкнулися дна. Не випускаючи вірьовки, він ввімкнув ліхтар. Довкола, скільки сягало око, височіла рівна стіна невідомої йому зеленкуватої породи з блискучими вкрапленнями, його кинуло в дрож від якогось безпричинного ляку. Андрій крикнув угору:
— Тут холодно, як у погребі. Киньте мені бушлат!
Надівши одежину, яка ще не втратила його тепла, Андрій рушив у глиб печери.
Перше, що він побачив, була напівзотліла вушанка незнайомого зразка. На шапці збереглася металева квітка — це був едельвейс — емблема гітлерівської альпійської дивізії.
Біля стрімкої стіни, що підпирала склепіння, Андрій наткнувся на артилерійський далекомір, розбитий і сплющений якоюсь велетенською силою. В ніші Андрій побачив радіоапаратуру, переплутані проводи, кілька пакунків з сухими батареями живлення, топографічні карти з німецькими написами, порожні бляшанки з-під консервів, металеву каску і великий рюкзак, перев'язав ний парашутними стропами. Розв'язавши рюкзак, Андрій побачив у ньому шість ящиків з вузеньких дубових планок. Два таких самих ящики виніс із печери Свенсон. Зацікавившись, Андрій витяг кишенькового ножа і викруткою, що була в ньому, вигвинтив чотири шурупи, на яких трималась кришка. В ящику лежав чорний каплевидний за формою предмет, загорнений у прозору полівінілову тканину. Гостра, очевидно нижня частина приладу закінчувалась кільцем, до якого був прикріплений топкий плетений лінь з трипалим стальним якорем. Можна було подумати, що це донна міна, але підривача в корпусі не виявилося. Помітивши, що верхня частина приладу припасована неначе кришка, Андрій повернув її проти годинникової стрілки, і вона відгвинтилась. Під кришкою була шкала регіструючого приладу з дзеркальним відліком і пускова кнопка з написом по-англійськи: «Старт».
Андрій запакував прилад, відніс його до отвору і, доповівши про знахідку, прив'язав до ящика вірьовку. Прилад дуже обережно ви. — тягли нагору.