— Такий мордотик! — розказував Панков. — Така хвиля — полундра! Корабель зарився з гарматою по місток — ні туди ні сюди… «Повний назад!» — командує капітан. Ніс із хвилі витягли і попливли далі. «Це, — каже, — хіба шторм?! От раніше були шторми, ото шторми!»
Не дослухавши Панкова, Андрій відчинив двері камбуза. Звідти війнуло апетитним запахом жареної тріски. Нагорний пройшов до носового кубрика, зняв шинелю і спустився вниз. Обережно, щоб не пом'яти випрасувану форменку, вийняв із скриньки сірий зошит.
Коли море бувало особливо ворожим і викликало в нього кволість і невіру в свої сили, Андрій завжди діставав цей сірий зошит і черпав у ньому духовну силу й мужність.
У кубрику було галасливо: редколегія готувала до випуску черговий номер стінної газети. Тулупов намагався одігратися в шашки в Лаушкіна, старшина Хабарнов з мотористом розбирали шахову партію.
Помітивши ріжок конверта, що виглядає з-за пазухи в Андрія, Хабарнов спитав:
— Ти що, комендоре, листи хочеш писати?
— Та хотів… — нерішуче відповів Нагорний.
— Хочеш, пущу в машинне? — запропонував моторист.
— Добре було б…
— Ну, ходімо, — сказав моторист і піднявся з кубрика.
У машинному відділенні незвично тихо, наче в зоопарку, де збентежених диких звірів, що ричали й металися в клітках, замінили спокійними чучелами. Біля конторки, в якій горіла чергова лампочка, проходила вентиляційна труба. Покрита корковою кришкою і пофарбована в біле, вона була схожа на дерево, запушене інеєм.
Тиша.
Андрій розкрив зошит, у якому були акуратно підклеєні фотографії, листи, вирізки з газет. На першій сторінці — фотографія: озброєний автоматом бронзовий воїн показує рукою на захід. Це пам'ятник усім тим, хто в кривавім бою визволив Печенгу — споконвічну російську землю — від фашистської нечисті, тим, хто вижив, і тим, хто загинув у цій боротьбі.
«Моєму меншому синові…» — прочитав Андрій. Рядки листа хвилювали його й тепер так само, як і тоді, у той холодний незабутній вечір, коли він і Світлана вперше розпечатали товстий пакет.
«Синку, тобі було два роки, коли Володимир пішов в армію. Настане день, і ти, Андрійку, підеш з дому з повісткою воєнкомату.
Учора ввечері вийшов я покурити надвір. Ти, Андрію, із своїм дружком Хомою залізли в кузов вантажної машини і голосно мріяли про майбутнє. Звичайно, межею вашої дитячої мрії був оцей старенький, напіврозбитий грузовик. Ви хотіли водити машину так, „щоб вітер свистів у вухах“… Вам обом — по дев'ять років. Перед вами багато шляхів-доріг, але, вибираючи свою, Андрійку, не шукай легкої і протоптаної. Не бійся труднощів. Найбільша радість — коли, переборюючи перешкоди на своєму шляху, людина досягає великої й благородної мсти.
Мені, Андрію, багато років, і я не знаю, чи зможу допомогти тобі вибрати життєвий шлях. Але не тільки через те я вирішив звернутися до тебе з листом. На цю думку мене наштовхнула ще одна обставина: на стапелях чудової верфі закладено сторожовий корабель „Завірюха“. Корабелі, названий так за морською традицією — на честь торпедованого у сорок другому році сторожового корабля, на якому служив твій старший брат Володимир. Мине кілька років, і новий, технічно краще оснащений корабель нестиме сторожову вахту у водах Баренцового моря, тільки комендора Нагорного не буде в його екіпажі.
Я люблю думати. Мати жартома називає мене „доморослим філософом“, але, здається мені, деякі традиції — невмирущі. Поміркуй, синку, над цим…
Коли ти одержиш цей лист, можливо, багато чого зміниться в житті. Прочитай усе те, що мені пощастило зібрати, — листи, спогади Володиних однополчан, вирізки з фронтових газет, які прислав комісар полку. Син писав часто, але я відібрав з його листів лише те, що було віхами на його шляху».
Андрій перегорнув сторінку і почав читати Володині листи до батька.
«17 березня 1941 року. Коргаєва Салма.
Дорогий татку!
Цей лист я надсилаю тобі на школу, щоб не засмутити мами. Треба з тобою порадитись. Бачиш, виникла у мене думка лишитися на понадстрокову.
Учора після відбою ми довго не могли заснути. Розговорилися. Один хлопець, — він з-під Рязані, — сказав: „Як тільки відслужу службу, поїду в Рязань. Хай йому грець, тому Мурманському краю. Сопки і тундра, болота й трясовина, миршава горобина та береза по коліно…“
Ти знаєш, тату, як я люблю рідну Каширу і швидкі води нашої Оки, її смоляні пахощі!.. Але, мені здається, ніде я не побачу такої краси призахідного сонця, як отут, на Баренцовому морі! Такої суворої і гарної природи, яскравих квітів у тундрі, такої сили грибів, лютих штормів і незвичайної тиші на морських просторах.
Це правда, що служба тут нелегка. Але край цей — наш, і кому ж стерегти його, як не нам — молодим і дужим?
Що скажеш, тату?
З нетерпінням чекатиму твого листа.
Цілую. Володимир».
«29 червня 1941 року.
Дорогий тату!
Одержав твого листа. Читаю і якось наче сам не свій — у кожному рядку спокій і правда, а ствол моєї гармати ще не охолонув: стріляли по ворогу.
Війна!
Тепер і думати нічого: моє місце тут.
Придивляюсь до товаришів, таких самих, як і я, двадцятилітніх. За ці кілька днів ми всі змінились, стали вимогливіші до самих себе — ми на передньому краї. За нами — Вітчизна. Ми й раніше часто говорили — Вітчизна, але тільки тепер усі ми, кожен по-своєму, відчули й зрозуміли все, що містить в собі це поняття.
Поспішаю: через кілька хвилин відходить поштовий катер.
Пиши мені на нову адресу.
Завтра відправлю докладного листа мамі. Знаю, вона не спить ночами, хвилюється.
Цілую. Твій Володимир».
Вирізка з газети Карельського фронту «За Родину» від 15 грудня 1941 року.
МУЖНІСТЬ МАТРОСА НАГОРНОГО
На кораблі дістали наказ висадити розвідгрупу в глибокому тилу ворога.
Вночі, прикриваючись негодою, — зранку шаленіла пурга, — наш корабель непомітно ввійшов у затоку. Безшумно спустили на воду шлюпку. Тихо. Не чути сплеску весел, ні навіть подиху гребців.
У густій сніговій пелені неясно вимальовується скелястий берег. Шумить прибій, набігаючи на каміння.
Здавалося, що вкрай перевантажена шлюпка стоїть на місці, але усі ми бачимо, як швидко наближаються скелі.
Несподіваний поштовх — і шлюпка з усього ходу врізається в одмілину. До берега метрів десять. Сніг падає. Чути, як перемовляються гітлерівці. Через рівні проміжки часу злітають освітлювальні ракети і, спалахнувши тьмяним світлом, гаснуть на снігу.
Час іде. Шлюпка перевантажена, і кіль щільно заклинився в прибережному камінні. Розвідники не можуть зійти у воду — попереду далекий шлях, і їхні ноги мають бути сухі.
На хвилину всі розгубились.
Не чекаючи наказу, матрос Нагорний стрибає в крижану воду і, обмацуючи ногами дно, повільно наближається до берега. Місцями вода сягає до пояса. Незабаром Нагорний повертається і, взявши на гиргоші розвідника, виносить його на берег. Сім разів повертається Нагорний до шлюпки і, посадивши собі на спину, виносить на берег по черзі ще сім розвідників.
Наказ командування виконано.
Вирізка з фронтової газети «За Родину» від 14 листопада 1944 року,
ЧОРНА БРАМА
Рішучий наступ військ Карельського фронту в Заполяр'ї почався вранці 7 жовтня.
Біля річки Західна Криниця в обороні були: 6-а гірська єгерська дивізія гітлерівців і батальйон стрільців альпійської дивізії «Едельвейс». Гітлерівське командування вважало, що глибоко ешелонована оборона на цьому рубежі, створена за тридцять вісім місяців позиційної війни, неприступна і може витримати будь-які атаки.
Головного удару наші війська завдали на південь від озера Ропач. На правому фланзі наступали частини полковника Равенського.
Треба було викликати точний прицільний вогонь нашої артилерії по батареях ворога.
Над укріпрайоном 6-ої гірської єгерської дивізії панує висота 412, що виступає вперед клином, наче піднятий ніс баржі. Гранітна скеля зветься Чорною Брамою.
Старшина 1-ї статті Нагорний і радист Облєпихін добровільно зголосилися обійти укріпрайон і з висоти 412 розвідати батареї важких мінометів та артилерії ворога, сповістити дані на КП й скоригувати вогонь наших гармат.
Старшина Нагорний підповз до парторга роти, мовчки передав йому акуратно складений аркуш паперу, махнув Облєпихіну рукою, скинув каску і, надівши безкозирку, поповз до колючого дроту.
Парторг довго стежив за розвідниками. Коли вони зникли за сніговою завісою, він розгорнув складений аркуш і прочитав:
«Якщо загинемо, просимо вважати комуністами. Володимир Нагорний, Антон Облєпихін».
Ці слова були написані хімічним олівцем на аркуші, вирваному із зошита в косу лінійку.
На шляху розвідників — дев'ять рядів колючого дроту, крізь нього треба пробратися під густим вогнем ворога, вийти до берега, по груди у крижаній воді обійти укріпрайон і з тилу дістатися до підніжжя Чорної Брами.
Минула година.
Наші бійці відбивали третю найзапеклішу контратаку альпійських стрільців, коли на КП одержали донесення:
«Зайнято пост спостереження на висоті 412. Дивізіон важких мінометів — квадрат 187. Артилерійська батарея — квадрати 191–193. П'ятий». Це був індекс Нагорного.
Сорок хвилин шаленів вогненний шквал. Увесь цей час розвідники коригували вогонь наших гармат. Снаряди лягали точно в ціль, здіймаючи глиби граніту і обломки ворожої техніки.
Батареї ворога було подавлено!
У наступальному пориві частини полковника Равенського прорвали другу лінію укріплень, з'єдналися з частинами, що наступали на південь від озера Ропач, і, переслідуючи гітлерівців, успішно форсували губу Тимофіївка.
Два бійці — комуністи Володимир Нагорний і Антон Облєпихін — до кінця виконали свій воїнський обов'язок.
Вічна слава вірним синам Батьківщини, що загинули в боях за її свободу!