Нарешті навіть працівники служби охорони станції упевнилися в благонадійності Рутковського. Лише тоді йому запропонували поїхати до Цирндорфа, де був табір для тих, хто залишився у Федеративній Республіці Німеччини й просив права політичного притулку. Люди жили там місяцями в брудних казармах, однак нові хазяї Рутковського подбали, щоб йому не ставили палиці в колеса: Максим заповнив кілька анкет і повернувся до Мюнхена.

Тут його прийняв Лодзен. Повідомив, що вже завтра він може приступити до роботи у відділі аналізу та досліджень української редакції радіо «Свобода».

Рутковський задивився на троянди й не помітив, що назустріч простує його колега по відділу пан Сопеляк, невисокий на зріст, миршавий чоловічок з носом-гудзиком і сивою бородою «під Хемінгуея».

Сива борода не дуже личила Сопелякові, однак він намагався триматися статечно, навіть дещо пихато, принаймні з новачками типу Рутковського чи з працівниками нижчими за рангом — друкарками та кур’єрами, проте, досить було йому дізнатися, що людина має високого покровителя чи на неї чекає підвищення, і він різко міняв курс.

Колеги по відділу підсміювалися над Сопеляком, але не відкрито, вважаючи його людиною, спроможною написати донос чи напаскудити якось інакше.

Пан Сопеляк загородив Максимові дорогу, розкинув руки, немов збирався обійняти, та не обійняв: стояв з розкритими обіймами й посміхався солодко.

— Пан Максим уже мало не місяць колегує зі мною, — мовив він нарешті, склавши руки на досить помітному черевцеві, — а ми так і не порозмовляли по-справжньому. Може, пан чув, що і я з Києва?

Так, Рутковський чув. Чув, що Сопеляк, який до війни встиг повчитися в аспірантурі Київського університету, залишився в окупації і відразу пішов до інспірованої гестапо брудної газетки «Нове українське слово». Вірно служив фашистам, утік разом з ними, одружився в Мюнхені із співробітницею радіо «Свобода», колишньою харківською актрисою, котра з перших днів організації РС пішла туди диктором.

Відтоді спливло багато води, дружина Сопеляка пані Валерія від диктора дійшла до спеціального кореспондента, а пан Віктор так і засидівся на газетних вирізках. Вважав себе скривдженим долею й начальством, всіляко догоджав останньому, зрештою, на цьому й тримався: Рутковський чув, що завідуючий відділом Кочмар давно хотів звільнити Сопеляка за нездарність, проте за того вступився сам Лодзен.

— То що чувати в Києві? — запитав Сопеляк тонким голосом, наче Максим тільки вчора приїхав звідти й має свіжі новини.

Рутковський розвів руками, буцім вибачався за свою необізнаність, відступив, даючи дорогу Сопелякові, однак маленький тато Хем, як іронічно називали Сопеляка колеги, не зрушив з місця, навпаки, схопив Максима за гудзик піджака і, притягнувши до себе, запитав:

— Ви знаєте, куди потрапили?

— Догадуюсь.

— Ні, ви не знаєте, куди потрапили. Типове збіговисько нездар…

Рутковський відступив на крок.

— Але я завжди був дуже високої думки про здібності шановного пана…

Той розцвів у посмішці.

— Я й кажу, здібних людей тут затискають. Тільки моїй Валерії вдалося якось проштовхатися, але я з жахом думаю: навіть Валерія могла так і залишитися диктором, розумієте, Валерія!

— Бути диктором на такій радіостанції і знати, що твій голос знайомий багатьом!..

Сопеляк замахав руками.

— Вона й зараз сама читає свої передачі. Свої і, до речі, талановиті, а не стандартні компіляції з газетних вирізок, які готуємо ми з вами.

— Не можу погодитися з шановним паном, бо вважаю свою роботу вельми корисною. — Початок розмови з Сопеляком скидався на провокацію, але для чого йому провокувати Рутковського? А якщо не провокація? Навіщо йому виливати душу малознайомій людині?

Нараз Максим здогадався. У буфеті з ним привітався Лодзен. Полковник уже встиг випити свою каву, коли Рутковський прийшов обідати, він підійшов до Максимового столика, сів на хвилинку, поцікавився справами, наче сам не знав про них, порадів з того, що все добре, і пішов, точніше виплив з буфету, високо задерши голову.

І ця зустріч не пройшла повз Сопелякові очі…

Рутковський напружив пам’ять і пригадав: так, подружжя Сопеляків обідало за столиком біля вікна. Усе одразу стало на свої місця: Сопеляк на всяк випадок шукає підтримки у молодого й перспективного працівника, з яким на короткій нозі сам Лодзен.

Справді, Сопеляк запропонував:

— Ми з дружиною так би хотіли почути розповідь про Київ. Рідне місто, знаєте, і востаннє я бачив його зруйнованим… Ви зайняті сьогодні ввечері?

Рутковський швидко прикинув: кожне знайомство може стати в пригоді. Зав’язувати якнайбільше знайомств йому радили в Центрі. Звичайно, до кожного з них треба ставитися критично, з кожним новим знайомим грати нову роль, але ж і вони грають, наскільки Максим устиг помітити. Тут ніхто майже ніколи не розмовляв одверто, ніхто не був самим собою, чому ж він мусить бути білою вороною?

— Взагалі я збирався в кіно, — почав про всяк випадок ухильно, — але, якщо ви маєте цікавіші пропозиції…

— Скромна вечеря в ресторані, — якось інтимно прошепотів Сопеляк. — Ми з Валерією запрошуємо вас до «Золотого півня», пристойний заклад, і готують непогано. За наш рахунок, прошу: келих вина, скромна вечеря.

Рутковський в душі послав Сопеляка туди, де йому й годилося бути: він чув, що подружжя Сопеляків вдало спекульнуло на якихось акціях і має солідний рахунок у банку, а тут цей миршавець уже двічі попередив, що вечеря передбачається скромною — скнара клятий, кому потрібна твоя вечеря!

А втім, біс із ним. Тут мало не всі такі: лічать кожну марку, тільки й розмов, що про гроші, заощадження, проценти.

— Гаразд, — погодився, — в кіно я ще встигну.

— То прошу вас о восьмій. Здається, ви ще не маєте машини, ми з Валерією заїдемо по вас.

Сопеляк відступив, даючи дорогу Рутковському, обернувся, дивився йому вслід, і злі вогники горіли в його очах. А Максим так і не озирнувся: одразу забув про Сопеляка, його хвилювала зовсім інша проблема — як дістатися до секретних паперів, що зберігаються в сейфах керівника відділу Романа Кочмара та в кімнаті працівників, котрі вивчали й аналізували повідомлення кореспондентів РС і пошту, яка приходила на станцію?

Все це цікавило Центр, а він поки що сидів тільки над газетними вирізками.

«Терпіння, — часто любив повторювати Ігор Михайлович, — терпіння — найцінніша якість справжнього розвідника. Терпіння й витримка…»

А яке може бути терпіння, коли в сусідній кімнаті, куди він може вільно заходити, стоять уздовж стіни сталеві сейфи з секретними документами? Такі ж документи з грифами SLD (особливо обмежений доступ), LTD (обмежений доступ) лежали на столах співробітників відділу, в них можна було зазирнути, перебігти, наче випадково, очима кілька рядків, однак Максим не дозволяв собі навіть цього. Цікавість на станції не схвалювали, до цікавих ставилися з недовірою, зрештою їх звільняли, тут панувала атмосфера суцільних підозр і доносів, тут кожен другий чи третій був агентом внутрішньої служби охорони, й Рутковський не міг не зважати на це. Завжди пам’ятав, що основне завдання, поставлене перед ним, — викриття діяльності РС як філіалу ЦРУ, — потребує холодного розрахунку, витримки й терпіння.

Ще в Києві Рутковський був добре поінформований, що не тільки радіомовлення становить функції РС, хоча, звичайно, підривна пропаганда є не останньою метою цього інституту «холодної війни».

Головним завданням мюнхенської радіостанції є збирання шпигунської інформації з Радянського Союзу та інших соціалістичних країн, вона також виконує функції керівного центру емігрантських організацій, координуючи їхню діяльність проти країн соціалістичної співдружності.