— Невже? — зрадів Сопеляк. — Я завжди вважав: медицина не сказала ще останнього слова…

Рутковський приніс іще кухоль.

— Пийте, поки нема пані Валерії, — порадив, — бо вона, по-моєму, не в курсі сучасних медичних досягнень і може неправильно витлумачити це.

Червоний ніс-гудзик Сопеляка змокрів од щастя й масної відбивної, він мало не вмочував його у пивну піну, пиво стікало у нього по вусах на бороду, але Сопеляк не помічав нічого, припавши до кухля. Нарешті, одірвавшись од пива, підчепив виделкою великий шмат свинини, для чогось покрутив, розглядаючи, узяв у рот і почав жувати, дивлячись на всіх щасливими очима.

Швидко впоравшись із відбивною, Сопеляк чемно подякував і почимчикував з буфету.

— Побіг до пані Валерії, — повідомив Карплюк, хоч усі й без нього знали це. — Одержувати чергові цінні вказівки.

— Там цілковитий матріархат, — згодився Мартинець. — Ця стара карга добряче загнуздала його.

Карплюк висунув шию з коміра й запропонував:

— А чи не випити нам ще по кухлю, спека страшенна.

— Чому ні, вип’ємо, — підтримав пропозицію Мартинець, і Карплюк, зібравши порожні кухлі, попрямував до стойки.

На столі лежала тека, Карплюк, підводячись, зачепив її ліктем, і з теки випав папірець. Мартинець хотів покласти його назад, та, прочитавши рядок, зиркнув услід Карплюкові, наче хотів сказати щось, але затнувся і, кліпаючи очима, втупився в папірець. Читав, ворушачи губами, і обличчя в нього поступово витягалося й набирало здивованого виразу, він скидався на школяра, якого незаслужено шпетить учитель.

Прочитавши, Мартинець двома пальцями з відразою кинув папірець на стіл, вигукнув:

— Ні, ти прочитай, Максиме, ти тільки прочитай, що пише цей падлюка!

Рутковський швидко пробіг очима надруковані на машинці кілька абзаців. Карплюк інформував службу охорони станції про вчорашню розмову в їхній кімнаті, під час якої Мартинець нібито не вельми поштиво відгукнувся про керівництво РС.

Тобто на столі лежав донос, вульгарний донос, яким, власне, важко було б когось здивувати на станції. Але це був щасливий випадок, коли донощика спіймали на гарячому.

А сам донощик спокійно прямував від стойки з трьома кухлями пива, до кінця висунувши довгу шию з коміра й благодушно похитуючи головою.

Карплюк поставив кухлі, сів і лише тоді побачив папірець із своїм підписом. Простягнув руку, щоб схопити, але Мартинець накрив аркуш долонею.

— Будьте ласкаві пояснити свій вчинок! — просичав Іван загрозливо.

Карплюк втягнув шию в комір, він втягнув її зовсім, здавалося, тепер у нього по було шиї, наче голова лежала на комірі, маленька голова із зляканими кліпаючими очима.

— Донос! — підвищив голос Мартинець, і з-за сусідніх столиків стали цікаво позирати на них. — Ви написали донос, як вам не соромно!

— Який донос? — нарешті витиснув із себе Карплюк. — Просто запис нашої бесіди… На пам’ять, значить, я зовсім не хотів…

— І адресували цей запис службі охорони просто так, з цікавості?

— Звичайно, ви не повірите мені, я можу навіть попросити пробачення, але це справді якесь непорозуміння…

— Ні, — жорстко заперечив Мартинець, — тут усе зрозуміло, і донос є донос! — Він підняв над столом папірець, Карплюк зробив спробу вихопити його, та Мартинець відсмикнув руку й помахав папірцем, привертаючи загальну увагу. — Цей пан, — тицьнув він пальцем у Карплюка, — донощик, тож прошу обминати його десятою дорогою і оголосити йому бойкот. Ось доказ: ця кляуза написана щойно. Бачите, панове, підпис і дата, прочитати?

— Не треба, благаю вас, не треба!.. — На Карплюка шкода було дивитися: він посірів, очі його налилися слізьми. Якби Рутковський не знав про магнітофон, вмонтований у Карплюковий стіл, може, й поспівчував би — таким розчавленим і зовсім знищеним він був.

Мартинець пустив папірець по руках.

Читали, смакуючи подробиці, а Карплюк, так і не висунувши з коміра шию, задкуючи, залишив буфет. Після перерви він не з’явився на своєму робочому місці, а Мартинця викликав Кочмар.

Іван вийшов з кабінету шефа через кілька хвилин з гордовито піднесеною головою й сказав Катрі Кубійович так, щоб почули всі:

— Пробачався… Пробачався за те, що тримали цього пройду Карплюка. Його вже звільнено.

Щоправда, згодом з’ясувалося, що Карплюка не звільнили, а перевели, не бажаючи скандалу, до якоїсь філії станції, та все ж про інцидент у буфеті розмовляли ще довго і, ясна річ, найбільше обурювалися Карплюковим вчинком ті, хто постійно писав доноси.

Але що поробиш: не спійманий — не злодій!

Мартинець запропонував Рутковському відсвяткувати перемогу над «чорними силами реакції», як він велемовно охрестив Карплюка. Сама по собі пропозиція не була оригінальною: Мартинець, як правило, всі значні й незначні події відзначав у барах та ресторанах, і Рутковський іноді складав йому компанію, але сьогодні він мусив провести черговий сеанс копіювання карток, тому рішуче відмовився.

Розалінда трохи припізнилася, прийшла прибирати о пів на сьому; вона вже роззнайомилася з Рутковським, і, поки прибирала, вони базікали на різні теми. Колись Розалінда розповіла Максимові, що влаштуватися на роботу в Мюнхені навіть прибиральницею дуже важко, і вона потрапила на РС тільки завдяки тому, що її дядько давно служив тут вахтером.

Сьогодні Розалінда довго скаржилася Рутковському на чоловіка, котрий ніяк не може просунутися по роботі й приносить додому менше марок, ніж вона.

Жінка сіла біля Максимового столу, тримаючи в руках поролонову губку, й зовсім забула, що мусить прибирати ще дві кімнати. Правда, Рутковський тепер пристосувався до ритму роботи Розалінди: він діставав із сейфів потрібні матеріали до приходу прибиральниці й, коли вона переходила до кімнати Катрі Кубійович, починав знімати з них копії.

Ризику в цьому майже не було. Розалінда, закінчивши прибирати кабінет Кочмара, переходила до кімнат на протилежному боці коридора, в найгіршому випадку вона могла зазирнути до Максимової кімнати, щоб запитати щось, але це майже виключалося: яка німкеня дозволить собі зайвий раз потурбувати працюючу людину?

Виливши Максимові душу, Розалінда нарешті пішла до Катриної кімнати, у дверях вона зупинилася й зробила ввічливий кніксен, цей кніксен завжди розчулював Максима — Розалінді за тридцять, має двох дочок, а присідає, як дівча. Рутковський навіть уявляв собі картину: Розалінда тримає дочок за рученята й вони присідають утрьох, усі круглолиці, рожеві, з пухкими губами й ямочками на підборіддях…

— Бувайте, Розаліндо! — помахав він рукою й одразу забув про прибиральницю, заглибившись у роботу.

Максим умів миттєво відключатися від усього стороннього. Ще в Києві колеги дивувалися з цієї його здатності. У видавничій кімнаті їх сиділо четверо, не без того, щоб співробітники не погомоніли між собою, багатьом це заважало, а Максим, коли заглиблювався в рукопис, не чув нічого.

Копіювання документів не вимагало розумового напруження, це була здебільшого механічна робота, і Максим, звикнувши й пристосувавшись до неї, думав у цей час про щось зовсім інше.

Уявив, як повернеться до Києва. Коли це буде, може, через рік чи три, ніхто не знає, проте колись таки відбудеться, й він знову підніметься на Володимирську гірку й побачить дніпрову широчінь чи піде в травні до ботанічного саду. Так, до ботанічного саду треба ходити саме в травні, коли цвіте бузок.

Тут, на дніпрових схилах, найбільший у Європі бузковий сад, сотні дерев і кущів, десятки сортів, і, коли розцвітає все це бузкове буйство, либонь, не буває більшої в світі краси. Бузкові китиці — білі, червоні, лілові, сині — усіх кольорів і відтінків на тлі небесної блакиті, над золотими банями Видубецького монастиря, над дніпровим безмежжям, і здається, в людини виростають крила, й вона очищається духом…

А потім він пройде по Хрещатику від Бессарабки до площі Жовтневої революції, зайде до «акваріума», — в там така скляна кав’ярня, він запросить туди друзів, вони стоятимуть за довгим столом і базікатимуть про що хочуть…