— Сама казала: наді мною тяжіє гнів Щупака.

— Все воно вийшло якось не до ладу, — зітхнула дівчина, — й мені шкода, що ти встряв у цю справу.

— Не я, то хтось інший…

— І то правда. Не думай більше про це.

— Просто я весь час пам’ятаю твої слова: підписав собі смертний вирок.

— Так, Кульгавий Диявол — страшний, але я знайду спосіб приборкати його.

Рутковський подумав, що, може, й справді знайде, і його від’їзд за кордон передчасний.

— Добре, — мовив, — я приїду через тиждень, і ми повернемося до цієї розмови.

Стефанія задивилася на сріблясту форель, що вигравала у воді.

— Шкода… — сказала вона, — шкода, що ти не захопив вудки. Сьогодні гарний день, бачиш, і риба ходить.

Десь поблизу на дереві засвистів дрозд, різко закричала горлиця. День справді видався гарний: не спекотний, тихий, і Максимові нікуди не хотілося їхати. Та нічого не вдієш, завтра вранці він уже буде далеко, в маленькому прикордонному містечку.

Стефанія сказала так, наче між ними нічого й не сталося:

— Не затримуйся.

— Постараюся.

Максим підвівся, Стефа взяла його за руку, й вони рушили берегом ручая, перестрибуючи через каміння.

Обминули нагромадження валунів — улюблене Максимове місце: йому подобалося видиратися на них, горішній камінь утворював сідло, тут можна було довго сидіти, милуючись напрочуд гарним краєвидом. Попереду ручай, що ніс свої стрімкі води через кам’яний хаос, дубовий гай на протилежному березі, буйні трави трохи нижче.

Рутковський зупинився. Подумав, що, певно, ніколи більше не сидіти вже йому на валуні й не бачити трьохсотрічних велетнів по той бік річки.

— Зачекай, — попросив він Стефу, — зачекай, я зараз.

Він швидко дістався сідловини, став на неї, щоб далі бачити, повернувся ліворуч — тут починалося чагарникове царство, ген виднілася стежка, що губилася в кущах, ручай і навіть червоний дах його «фіата» віддалік.

Біля машини хтось стояв, а може, це тільки видалося Максимові, бо чоловіча постать одразу зникла. Ні, таки там хтось був, Рутковський не міг помилитися. Випадковий перехожий чи рибалка?

Максим затримався на хвилину; чоловіча постать з’явилася знову, тепер вона віддалялася від машини, пірнаючи в кущі й виринаючи з них. Потім чоловік вийшов на галявину, ішов швидко, і навіть звідси було видно, як він накульгує.

Максим скотився з валунів.

«Невже Кульгавий? — подумав він. — Що йому треба біля машини? Засідка, і влаштувала її Стефа?..»

А Стефанія дивиться весело й відкрито, невже вміє так прикидатися?

Але ж Кульгавий поспішав од машини до шосе, якби засідка, то заховався б у кущах, там така гущавина, що за крок нічого не помітиш.

— Ходімо… — Максим пропустив Стефанію вперед, ішов, не поспішаючи й сторожко вдивляючись у кущі.

Дівчина помітила це, але ніяк не зреагувала: підстрибувала жваво й наспівувала тихесенько:

А коли ми кохалися, сухі дуби цвіли,
А коли ми розлучались, зелені пов’яли…

Нарешті вони вийшли на галявину, біля «фіата» нікого не було.

Рутковський обійшов навколо машини. Ніяких слідів, тільки трава ледь прим’ята, але ж прим’яти її могли й вони із Стефанією, коли виходили з машини.

І все-таки, чому Кульгавий крутився тут?..

— Поїхали? — Луцька нетерпляче взялася за ручку дверцят.

— Чекай… — Одна думка раптом вразила Максима, він обережно відсунув Стефанію і відчинив праві дверцята.

— Ти що? — запитала вона здивовано, але Максим не відповів. Ліг на сидіння грудьми й обдивився замок запалювання, потім зазирнув під переднє сидіння.

Нічого не знайшов, виліз із машини, обтер хусточкою спітніле чоло.

— Загубив щось? — Стефанія сіла в машину, дістала з багажничка гребінець, почала розчісувати скуйовджене вітром довге волосся.

Максим ще раз обійшов «фіат», ліг просто на траву, зазирнув під машину. Нічого не помітивши, підвівся і обтрусився.

Стефанія заховала гребінець, запитала:

— Щось зіпсувалося?

— Зажди…

Максим підняв капот, нахилився, роздивляючись, і зразу відсахнувся злякано.

Ось воно! Кульгавий приходив недаремно.

— Іди сюди, — покликав Максим Стефанію. Виходить, Щупак приготував пастку для них обох, і ніякої засідки Луцька не організовувала.

— Що там? — визирнула з машини дівчина. — Ти ж знаєш, я в тих залізяках нічого не тямлю.

— Швидше!

Луцька відчула щось у його голосі, вистрибнула, нахилилася над мотором з протилежного боку.

— Ось! — Максим тицьнув пальцем у невеличку коробочку, прилаштовану біля замка капота. Від неї тягнулися два дротики.

— Ну й що? — байдуже запитала Стефа.

Рутковський, не відповідаючи, обережно від’єднав дротики. Підважив на долоні пластмасову коробочку, наче в ній були звичайні цукерки.

— Вибухівка, — тепер уже зовсім спокійно сказав він. — Пластикова бомба, розумієш? Досить мені було увімкнути запалення…

Він побачив, як побіліли щоки в Луцької.

— Ти збожеволів! — видихнула дівчина.

— Нас розірвало б разом з «фіатом»…

Максим спробував усміхнутись, але усмішка, певно, вийшла кривою. Додав похмуро:

— Щупак таки справді засудив мене до смерті. От тільки при чому тут ти?

— Щупак?

— Я побачив його з валуна. Випадково.

Очі в Стефанії потемнішали: нарешті вона зрозуміла все. Взяла в Максима коробочку, огледіла уважно.

— Дай її мені, — мовила вона тоном, що виключав заперечення.

— Навіщо?

— Щупакові це так не минеться! — Луцька заховала коробочку в сумку, повісила її через плече. — Їдьмо.

«Фіат» завівся з півоберта, Рутковський виїхав на шосе, роззирнувся, але нікого не побачив.

— Думаєш, він чекав тут? — усміхнулася Стефанія. — Навряд. Старий вовк був певен, що нам не врятуватись, і поспішив від’їхати подалі. Ну, нехай тепер начувається! — погрозливо додала вона.

— Тобі куди? — запитав Максим, наче й не почув Стефиної погрози.

— Завезеш додому.

— Будь обережною.

— Буду… — Стефанія раптом схлипнула зовсім по-дитячому. Та одразу взяла себе в руки, поклала на коліна сумку, поплескала по ній долонею, ніби там лежала не вибухівка, а її косметика. — Хай начувається! — повторила впевнено.

Максим висадив Луцьку біля її будинку й поїхав додому. Піднявся не ліфтом, а сходами і, пересвідчившись, що ніхто не чекає його на сходовій площадці, зайшов до квартири. Взяв із собою тільки костюм, білизну, магнітофон і транзистор, подумав трохи й прихопив подарований Стефою спінінг, гарний спінінг з автоматичною котушкою, обвів поглядом кімнату, яка тепер здавалася йому зовсім чужою, без будь-якого жалю замкнув двері й викликав ліфт.

Рутковський переночував, як і передбачав, у прикордонному містечку. Прокинувся пізно, поспішати не було куди, та й чи не все одно, де вбивати час: у пансіонаті, адресу якого назвав йому Олег, чи тут, у маленькому симпатичному готелі, де простирадла пахнуть лавандою й свіжою гірською водою?

Поснідав. Рум’яна булочка з маслом виявилась дуже смачною, по кажучи вже про міцну каву. Максим попросив свіжі газети, були вже навіть мюнхенські, став ліниво гортати їх.

Реклама… оголошення… пригоди…

Погляд зупинився на набраному великими літерами заголовку:

ВБИВСТВО НА АЛЬТШТРАСЕ

Прочитав замітку й відставив чашку. Невже Стефанія? Прочитав ще раз:

«Сьогодні ввечері на Альтштрасе вбито двома пострілами з пістолета громадянина США Модеста Щупака. Як нам стало відомо, вбитий обіймав одну з керівних посад в організації українських націоналістів — ЗП УГВР. Вбивці вдалося зникнути. Поліція провадить розслідування».

Максим прочитав замітку ще раз. Отже, Стефанія слів на вітер не кидає, й рука в неї справді тверда.

Рутковський згадав красиву руку з довгими ніжними пальцями й червоними випещеними нігтями… Подумав, що тепер йому вже нічого не загрожує і він даремно їде за кордон.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: