Це вплинуло. Офіцер віддав документи. Наказав обершарфюреру:

— Пропустіть! — І пояснив: — Проїдете до Нижнього.

Їх посадили у вільну машину, яка йшла через Ралехів, Тепер Дорош знав, що штаб групи армії генерал-полковника Блейхера розташований за вісімнадцять кілометрів звідси, у містечку Нижньому. Міркував: чи варто ризикувати й прориватися туди? Перевірка документів під Нижнім ще суворіша, та й що, зрештою, їм робити в містечку?

Ралехів розкинувся на пагорбі, звідки відкривався широкий краєвид. Те, що вони побачили на підступах до містечка, перевершило всі їхні сподівання.

Ралехівський пагорб огинала потужна лінія оборонних споруд — протитанкові рови й надовбні, ходи сполучень і дзоти… Все це промайнуло перед очима за кілька секунд, бруківка круто звернула, обабіч потяглися садочки, й грузовик в’їхав у Ралехів.

Дорош попросив шофера зупинитися в центрі містечка.

Навіть недосвідченій людині було ясно, що тут розмістився штаб військової частини. Біля будинку колишньої школи стояли легкові автомобілі — «опель-адмірал» і «хорьх» — потужні генеральські машини та ще кілька менших, не таких комфортабельних. Будинок посилено охоронявся, офіцер уважно перевіряв документи у всіх, хто входив. Трохи далі розмістилися різні служби, мабуть, армійські…

Попереду зблиснула вузенька річечка. Дорош, знайшовши зручне місце, з’їхав на луг.

Коло річки пахло зеленню й квітами. Так пахне навесні, коли трава ще смарагдова й квіти лише розцвітають, — пахощі, котрі хоч на кілька годин, здається, повертають людині молодість.

Дорош розстелив килимок, намагаючись не прим’яти квітів, лежав і слухав, як жебонить вода в річці, дивився в безмежну небесну блакить. Нині рідко хто може дозволити собі отак безжурно витрачати час, нові ритми життя засмоктують людину й віддаляють її від природи.

Дорош відвернувся від машини, яка нагадувала, що попереду ще не одна сотня кілометрів, і не помітив, як задрімав. Снилися йому гарні сни, й проспав він довго.

Розбудили Дороша хлопчаки, які йшли вздовж берега з топтухою. Швидко пообідавши консервами, він вивів машину на шосе. Їхати стало важче: сонце сліпило очі, та й зустрічних машин побільшало — поверталися додому з області.

До обласного центру Дорош не доїхав. Десь кілометрів за п’ятдесят від моста почався довгий об’їзд. Дорога була у вибоях, і машина ледве повзла.

Дорош зрадів, коли нарешті вискочив на асфальт. Дав швидкість, але машина загуркотіла, і за хвилину довелося з неприємністю констатувати, що тріснула труба глушника.

Тепер мав дотягти до першої-ліпшої майстерні. З поламаною трубою не дуже-то приємно їхати й по гладенькому асфальту, і Дорош зовсім засмутився, побачивши ще один об’їзд з вибоями. Зупинився, аби роздивитись дорогу. На щастя, об’їзд був невеликий: через річку перекидали новий міст, і шосе відвели трохи вбік, щоб не заважати будівництву.

Дорош поставив машину на узбіччя, вирішивши пошукати майстра тут, і не помилився: хлопці пообіцяли зварити трубу відразу після роботи. До кінця робочого дня лишалося хвилин сорок, і Дорош підігнав машину до пересувного вагончика, де жили мостобудівники.

Біля вагончика горіло вогнище, і хлопець у картатій сорочці мішав щось у відрі. Пахло юшкою: приємний запах лаврового листу й вареної риби… Дорош сів поруч на лавці. Мабуть, хлопцеві в картатій сорочці було нудно самому, і він зрадів нагоді поговорити з незнайомим чоловіком.

— Здурієш із цією кухнею, — кивнув на відро. — Поки звариш, їсти перехочеш…

Це звучало як запрошення до розмови, і Дорош не забарився підтримати її:

— Але ж за річкою в райцентрі є чайна, і йти туди всього хвилин десять…

— Борщ і картопляна юшка! — усміхнувся юнак. — Набридло… А тепер зранку гарно клює, й ми завжди з рибою. Сьогодні витягли три лящі кілограмів по півтора. Крім усякого дріб’язку.

Дорош ковтнув слину.

— Аж по півтора кілограма!

— Мороки багато, — поскаржився юнак. — Отих клятих окуньків поки почистиш… А я ногу підвернув. Хлопці кажуть: посидь кілька днів на дівочій роботі, ми за тебе відпрацюємо.

— Взаємовиручка…

— Та воно так, але на бетонних роботах зараз важко. Бетон везуть і везуть, вночі доводиться працювати.

Хлопець хотів щось додати, та з-за вагончика вискочила висока вродлива дівчина в комбінезоні й зав’язаній по-селянськи хустці. Вдарила залізякою по підвішеній на дроті рейці, ще раз і ще — і, може, від того, що дівчина усміхалась, а може, просто тому, що кінчати роботу завжди приємніше, ніж починати її, дзвін прогув весело й заклично.

Дівчина розв’язала хустку.

— Обід готовий? — запитала вона в хлопця.

— Покуштуй… — покрутив той ложкою у відрі.

— Ой, і їсти ж хочеться! — Усмішка не зникала з обличчя дівчини, й від того вона здавалася ще вродливішою. — Я тільки скупаюсь, гаразд, Юрку?

— І поклич Андрія Сергійовича.

Дівчину кивнула й побігла до річки. Легко перестрибувала через канави, наче застигаючи на мить у повітрі, вона була струнка навіть у грубому комбінезоні.

До вогнища підійшло двоє хлопців у таких самих картатих сорочках, як у Юрка. Мовчки сіли й мовчки взяли по шматку хліба. Видно, зголодніли, бо не дочекались, поки наллють їм юшки, — як по команді заходилися жувати хліб, нетерпляче стежачи, як виловлює Юрко а відра шматки риби.

Дорош подався до машини зустрічати зварників. Вони не забарилися, швидко зняли трубу й понесли до майстерні.

Дорош витяг журнал з іще нечитаним романом. Але читати не довелося: біля машини зупинився засмаглий чоловік у тенісці, горбоносий, схожий на цигана, моложавий, справжній вік його виказували лише сиві скроні та глибокі зморшки, які прорізали обличчя від носа до куточків губів.

Він обійшов машину й запитав коротко:

— Глушник?

— Глушник, — ствердив Дорош.

— Юшки хочете?

Дорош насмішкувато зиркнув на горбоносого: що й казати — оригінальний привід для знайомства. Але той не збентежився і пояснив з гідністю:

— Я виконроб цього будівництва, і звуть мене Андрієм Сергійовичем. — Помовчав трохи й перепитав: — То юшки хочете?

— Дякую, але якось…

— Ходімо, — категорично перебив виконроб, — бо охолоне.

Вони попрямували до вогнища. Біля нього сиділа дівчина, що видзвонювала в рейку. Вона вже встигла скинути комбінезон і наділа скромну кофтину. Юрко дивився на неї закохано, і дівчина раз по раз відповідала йому сяйвом своїх синіх очей.

Поїли смаженої риби, приправленої саламуром — часником, розтовченим із сіллю й залитим оцтом. Вгамувавши перший голод, посиділи трохи, чекаючи, коли настоїться юшка. Андрій Сергійович закурив люльку і, вказавши чубуком на нові бетонні опори, що йшли через річку, сказав задумливо:

— Я почав війну з того, що висадив тут міст… Побачивши, як перезирнулись Юрко з дівчиною, Дорош зрозумів, що їм ця історія давно відома.

— Саме цей міст? — запитав він недовірливо.

— Ну, звичайно, не цей… — засміявся Андрій Сергійович. — Якщо вже висадив, то… — махнув рукою. — Чого-чого, а висаджувати навчився. Тут і особливого вміння не треба.

— Андрій Сергійович до війни жив у цьому місці, — пояснив Юрко.

— Ми ледь встигли закласти вибухівку… — Виконроб випустив цілу хмару диму і, дивлячись, як втягується він у теплий струмінь повітря над вогнищем, додав: — Висадили міст під самісіньким носом у гітлерівців.

— А той, — показав Дорош на міст, по якому рухались автомобілі, — не ви зводили?

Виконроб похитав головою.

— Коли його будували, я командував саперним батальйоном у Східній Пруссії. Сам ставив такі переправи. Дивно, тридцять років протрималась, ніколи б не подумав…

— Щоліта ремонтували, — уточнив Юрко.

— А тепер збудуємо красеня на двісті років! І назвемо його, — виконроб хитро скосив око на дівчину, — «Наталя». На честь нашої практикантки.

— Ви й скажете… — зашарілась дівчина. — І де це ви чули про такі назви?

— А ми будемо основоположниками. Щоб і через двісті років знали, що цей міст зводила Наталя.