Саме партія конструктивістів була ініціатором небезпечних вилазок на Землю, на вищі планети, і часто-густо з їх провини викрешувалась іскра, з якої розгоралося полум’я нової міжгалактичної війни.

Другі, не інакше, як консерватори, відстоювали традиційні цінності тотального нігілізму. У історичних анналах цивілізації наґів зберігається апокрифічна історія про те, як в один із моментів нетривкого перемир’я з напівбогами на вселенському міжконфесійному соборі, де були присутні старійшини з право- та лівообертальних галактик, був сформульований славнозвісний Догмат про заснування пекла. Таке рішення було викликане необхідністю привнести якийсь розумний порядок у хаотичну міграцію душ (чи, з точки зору наґів-ортодоксів — оманних індивідуальностей), що відзначались особливо бунтівним характером, і зайняти їх служінням під час реабілітації.

За всіма красотами світу стоїть чиясь дбайлива рука, що старанно прикрашає, очищає, годує та піклується про добробут. Так, Всесвіт, крім краси та розкошу див, — це також і серйозний менеджмент. Це корпорація, де необхідна співпраця всіх сил, навіть якщо напозір вони видаються опозиційними. Без мовчазної згоди плекати гуртом вселенське проявлення розпалася б уся філігранна інфраструктура причин і наслідків: припинилися б світанки та заходи, зупинився б рух планет і зірок, а значить, і події, котрі чекають на сприятливе розташування світил, не настали б. Зрештою, що там події — повітря відмовилося би просочуватися в легені, шлунок перестав би перетравлювати їжу, очі відмовилися б бачити, а серце — битися. Жодна молекула б не ворухнулася, якби працівники цього махаконсорціуму[9] взяли на озброєння ліві ідеї про безстрокові страйки і права працівників. Періодично, звичайно, з’являвся то один, то інший бунтівник — черговий генерал лудд, карл маркс чи володимир ілліч, і тоді наймудріші мешканці всесвіту зустрічалися, аби спільним розумом дійти до думки, що ж робити із заколотником.

Так було створено Виконавчий комітет, також відомий на Паталі як «Мильний департамент». Консервативні кола пекельних світів люб’язно погодилися взяти на себе лікувально-трудову та профілактичну роботу з тими, хто попадав у причинно-наслідковий заміс і провалювався нижче рівня Землі. Геометрія Всесвіту, звісно, багато в чому сама визначила існуючий порядок. Так, вчинки, сповнені благочестя, так само, як і добре насіння, давало добрі плоди, і сіяч із часом опинявся в товаристві прекрасних німф, небесних музик і солодощів світу сього. Одначе, як і в будь-якій економіці споживання, благо, чесно зароблене душею, в якийсь момент проїдалось, і така істота переходила на нижчий рівень консьюмеризму, на більш грубі матеріальні плани, де у чоловіків росли животи і тхнули ноги, а в жінок траплялися місячні, з’являлися зморшки й обвисали груди. Там, звичайно, теж можна було увірвати свій шмат тепла та любові — збудувати дім, виростити дерево, виховати сина, однак замість смаку амброзії та райських яблук доводилось обходитися пивом і таранькою, а з невдячних дітей радості було не більше, ніж від сварливої дружини, котра що далі, то більше нагадувала своїх родичів із нижніх світів. Тим не менше, і це ще було немало — адже дно творіння було десь далеко внизу. Залежно від нахилів, з якими жива істота визначалась, коли рівень насолод і страждань ставав приблизно рівним, вона знову йшла на високий політ до захмарних башт і садів, або ж, опустивши руки, піддавалася темним почуттям, пливла за течією, і життя її котилося по похилому борту вниз, вниз, вниз. А там уже й пекельні муки, і язики полум’я, і холодні пекла теж, там і плач, і скрегіт зубів, і зовнішня пітьма, і всілякі нічні кошмари.

Мало хто на Паталі до кінця усвідомлював увесь механізм перекачування валюти благочестя. Ще менше було відомо про тих, хто справді тримав потоки карми. Казали, буцім такі наґи мали тіньові зв’язки з напівбогами, зокрема, наприклад, такі чутки ходили про верховного суддю, в народі відомого як Повелитель смерті. Ще інші казали, буцім усі потоки блага замикаються на самому Верховному, але про нього у посполитих мешканців пекла було ще менше відомостей, ніж про вишнього суддю. Остаточної ясності з приводу механізмів ринку благочестя не було, як видавалося з Патали, ніде у Всесвіті. Заявлене бачення небесної механіки, хоч і вважалось офіційним канонічним вселенським соборним догматом для ліво- і правообертальних світів, утвердженим на всіх міжконфесійних синодах, мало свої трактування як на одному, так і на іншому боці Творіння. Сили світла (так звані сили світла) вбачали в хитросплетінні законів космосу певний розумний умисел, відтак поклонялися незримому Творцеві, наділяючи його рисами ледь не антропоморфного характеру. Більш тверезі мешканці пекельних сфер (котрі мали право гордо задерти носа зі словами: «Із антропоцентристами дискутувати не бажаю!») вважали світобудову результатом перетворення мудрого хаосу в безглуздий порядок. Звичайно, що з одного та з іншого боку були свої гонорові представники, які радо доводили опонентові фундаментальну помилковість його суджень. Полем вирішення таких наукових диспутів слугувала Земля. Вона виступала свого роду зеленим сукном, на яке здавалися карти і фішки тих, хто знаходилися по обидва боки всесвітньої симетрії.

Дядечко його рішення засудить. Ця думка бентежила Асуру Махараджа. Дядечко був консерватором, заперечував індивідуальне буття і вважав, що вершиною дерзновень індивідуальної іскри свідомості повинно бути повне розчинення у пітьмі. «Там, нагорі, люблять говорити про світло Боже, я ж кажу — у Бога є й пітьма. Що первинніше — світло чи пітьма? Звичайно, що пітьма. Адже про світло ми починаємо говорити тільки тоді, коли воно з’являється, тоді як пітьма не з’являється і не зникає, не змінюється, є напочатку і наприкінці. Пітьма — ось істина. Така моя остання думка». Дядько осудливо ставився до всіх, хто марнував своє життя на нездійсненні прожекти, на мрії і на почуття. У світлі (чи то, правильніше, в пітьмі) його нігілістичних поглядів, ніякого сенсу, окрім дурнуватої цікавості, відправлятися на Землю бути не могло. Демони шанували своє життя. Вони розуміли, що відцентрові сили Всесвіту могутні, й тут, на нижніх планетах, їх життя тривале та забезпечене. Однак, варто їм піднятись у тонкі, ефірні сфери ангелів, як одразу ж нагадували про себе всі колись потурбовані маятники, а запущені з незапам’ятних часів маховики причин обрушували лавину наслідків, і вся тяжкість власної долі враз наздоганяла необачного мандрівника. Демони порівнювали жителів Землі та напівбогів із мешканцями вод, а їх території — з безповітряним простором, для проникнення в який потрібні броня та інструмент: скафандр, гермошолом, ліхтарик, альпеншток… Асура Махарадж мав стати першим (ну, може, не першим, але одним із небагатьох) демоном, котрий наважувався ступити у відкритий причинно-наслідковий простір, сказати б, нагим.

Дракони з ним, із дядьком. Нехай розчиняється у пітьмі. Асура Махарадж гарячково ходив з однієї зали палацу в іншу. Внутрішньо він торжествував. Сьогодні. Він зробить це нині.

На врочистому врученні нагород серед науковців. Він зробить це там. Увечері великий прийом в Опаловій Обителі, розкішному палаці в столиці нижніх світів Бгоґаваті. На врученні «Золотого дракона» мали бути і його колеги з Інституту. Асура Махарадж не розраховував на жодні премії, з листа кузена він зрозумів, що потрапив у немилість. Що ж, тим гірше для тутешніх науковців — адью, як кажуть на Землі. Адью й оревуар. У будь-якому разі, Асура Махарадж мав сказати декілька слів на цьому заході. Він зробить це і, виконавши свій обов’язок, достойно покине цей кращий зі світів назустріч тому незвіданому, від чого перехоплює подих.

Даша.

У Опаловому палаці приготування тривали вже цілий місяць. Опалова Обитель, вічно занурена у напівтемряву, виблискувала міріадами вогників коштовного каміння. Воно випромінювало власне світло і слугувало заміною Сонцю, котре, будучи під управлінням напівбогів, до столиці наґів не заглядало з міркувань геополітики. Дивовижні квіти, звиті в гірлянди, одягалися на шию кожному, хто переступав браму нічних Садів лимонниць, котрі оточували Обитель. Скрізь снували стрункі, мов стрекози, кельнерки з тацями, повними закусок і келихів із вином. Асура Махарадж мусив зізнатися собі, що сумуватиме за цим переповнюючим вінця багатством, за цим пінистим розкошем життя, особливим, витонченим, за яке треба платити таку дорогу ціну — красу, схожу на отруту кураре. Красу, яка, заворожуючи, паралізує.