Довгоочікуваний первісток зʼявився 22 лютого 1903 р. на Стрітення. Розказували, що в той день одночасно йшов сніг, падав дощ і світило сонце, породжуючи кілька веселок водночас. Дитинство молодого Себастьяна минуло в достатку: у нього були нянечка, власний вчитель із музики і поезії, а також товариство місцевих хлопчиків-пастушків. Окрім сільських дітлахів, Себастьяну бавитися було ні з ким, тож батько їхній дружбі не перечив.

Вже з дитинства Себастьян підкорював серця оточення своїми розвагами і словами. Про нього казали, що Господь йому язика медом помазав — слухати його було все одно, що пити чистий мед. Він упокорював мешканців Дуклі своїми оповідками, які чув від мами або й вигадував сам. Червонощокий, кругловидий, Себастьян привернув серця всіх — від старого до малого. Діти теж радо вітали Себастьяна і завжди охоче гралися з ним.

Старший Штукенгайзен дбав про те, аби син дістав належну освіту, тож запрошував різних учителів то зі Львова, то з Кракова, аби ті навчали його танцям, живопису, історії та математиці. Християн Штукенгайзен був знаним меценатом і щирим благодійником. Так, його коштом утримувалися кілька українських аматорських театрів, народна оркестра, що давала виступи на Ринку по святах, і дитяча гімназія для дітей-сиріт. Звісна річ, для власного сина, на якого довелося чекати так довго, батько приберіг найкраще.

Себастьян-Миколай виявився щедро обдарованою дитиною. Він вирізнявся надзвичайною памʼяттю і у віці семи років уже знав напамʼять усі пісні, що співали у них в околі: і любовні, і релігійні, і календарно-обрядові. Також, кажуть, він був уважним слухачем. Йому ще не сповнилося шести, а його вже знала кожна хата в Дуклі. Він наче зумисне ходив від хати до хати, аби почути побільше історій. Баби, впоравшись зі справою, садили його біля себе і розказували йому байки і казки, — все, що памʼятали.

У віці девʼяти років він склав девʼять віршів про життя в Дуклі та записав їх у маленьку книжечку. Батько був невимовно щасливим від такого талановитого сина. Слід сказати, що вірші, хоч були написані просто та безхитрісно, підкупляли читача незаплямованістю і, далебі, неабиякою майстерністю. Як писав Чиж-Вишенський, «важко було читати ті рядки без сліз: здавалося, солодке і гірке перемішалися у них так міцно, як мід і трут, і, хоча трут обпікав серце, мід той одразу ж гоїв усі рани; певно, тільки дитина може бачити світ так прозоро». В одинадцять він вигадав новий вид сценографії, який назвав «квітчастим театром», а у віці тринадцяти років заснував власну «школу мистецтв», куди ходило понад тридцять дітей з Дуклі та околиць. У школі Себастьян давав лекції з живопису, поезії, музики і драматургії. При школі вони заснували самодіяльний театр «Горлиця», де підлітки ставили пʼєси за творами Старицького, Гоголя, Міцкевича, а також іноземних драматургів: Ґьоте і Шекспіра. Чиж-Вишенський, свідок і учасник тих подій, писав, що театр користувався нечуваною популярністю. Подивитися на їхні вистави приїжджали люди бувало що й за кілька верст. Батько, старий Штукенгайзен, утішений успіхами сина, возив їхню «театральну трупу» до Львова, на різдвяний виступ у театрі «Руської бесіди». Як писав Чиж-Вишенський, «то був сенсаційний успіх. Люди аплодували стоячи, тричі викликали всю трупу на біс».

Інтерес до філології у Себастьяна зʼявився вже в гімназії. Батько відправив його у Цісарсько-королівську німецьку гімназію для хлопчиків, і розлука з дорогими серцю пагорбами та краєвидами, а надто ж із товариством хлопчаків із села була тяжким іспитом для хлопця. На цьому моменті дружба з Чиж-Вишенським, що був сином простого коваля, теж могла перерватися, що стало би, за словами оповідача, «немислимим випробуванням». Однак із ласки Себастьянового батька, який узявся оплатити і його навчання теж, Чиж-Вишенський відправився до Львова разом із товаришем. Як пише біограф, цей жест батька, від якого наверталися сльози на очі, зробив його довічним боржником старого Штукенгайзена. Завдяки дивовижній чуйності батькового серця було врятовано дружбу, яка, можливо, була самому Чиж-Вишенському дорожчою за життя.

У гімназії Себастьян, звісна річ, завоював прихиль­ність усього колективу. Своїм виглядом він при­вертав увагу скрізь, де зʼявлявся. Себастьян був невисоким, мініатюрної будови, здавалося, то була дитина чи навіть карлик, але його манера триматися одразу привертала увагу. Як справжній панич, він усюди брав із собою невеличкий, красиво оздоблений ціпок. Його рухи були величними, ґраційними і простими водночас, голос — тихим, плинним і запамʼятовувався надовго. Чиж-Вишенський писав, що голос Себастьянів мав здатність потім ще довго звучати у голові, поволі танучи, наче масло в гарячому молоці. Завжди одягнутий до стилю, Себастьян тим не менше мав у собі якесь відчуття простоти і доступності, від чого з ним одразу ж хотілося потоваришувати. Його врода була незвичайною. Шкіра біла, наче камфора, здавалося, світилася місячним світлом. Світле чоло Штукенгайзена Чиж-Вишенський порівнював із не­бом на світанку, а вигини брів — із двома мудрецями, що схилились один перед одним у поклоні. Великі блакитні очі, схожі на пару гірських озер, вражали свіжістю, чистотою і прозорістю. Його риси були тонкими, немов на середньовічній ґравюрі. Укупі з повним овалом обличчя вони давали відчуття гли­бокої умиротвореності юнака, а невловимий прорис його маково-червоних вуст виказував деяку бешкетливість натури. Завжди перебуваючи в осередді уваги, Штукенгайзен ніколи не зловживав нею: він ділився своєю ласкою з усім оточенням, вигадуючи ігри, закликаючи то до змагань у силі, то до декламації віршів, у чому сам був неперевершеним майстром, а то й до гарячої суперечки, в якій Штукенгайзен зазвичай перемагав. Кожен біля нього почувався осипаним увагою, наче пелюстками ружі. Штукенгайзен причаровував не тільки однолітків, а й викладачів. Його відповіді нагадували розповіді бувалого мандрівця. Відповідаючи біля дошки, Себастьян мав звичку звертатися до вчителя і до всього класу — urbi et orbi, як писав Чиж-Вишенський. Його пізнання в історії, географії, геології, в мовах, у житті суспільства, рівно як і у стислих науках вихоплювалися далеко за рамки гімназійної програми. «Старе мале», — жартував із нього професор Стоцький, їхній класний керівник. Він покладав великі надії на свого учня і вже на повному серйозі готував йому місце на кафедрі мовознавства в університеті.

Утім, то був такий вік, що популярність Себастьяна серед дівчат на якийсь час відірвала його від занять, і захоплення театром та музикою було відкладено вбік. Знову ж таки, Чиж-Вишенський, супутник Себастьяна в усіх його пригодах і розвагах, писав, що то був найневинніший, а водночас якнайбільш розбишацький період їхнього життя, коли від їхнього глуму і насмішок потерпали дівчата одразу трьох шкіл: гуманітарної гімназії сестер-уршулянок, ліцею імені королеви Ядвіґи та музичної школи цісаревої Єлизавети.

Знайшлося в гімназії й кілька заздрісників, які прочули про славу Штукенгайзена і зненавиділи його за це. Так, старшокласник Ференц, приревнувавши Штукенгайзена до дівчат з музичної школи, викликав його на дуель на палицях. В уяві старшокласника першокурсник-панич мав би злякатися чи, принаймні, отримати доброго бука від дужчого і спритнішого Ференца. Одначе день дуелі став днем ганьби для нахаби. Дуель, що відбулась у парку Костюшка, зібрала численних глядачів, і Себастьян не оминув скористатися з цього. Вправний з дитинства в орудуванні палями, своїм кованим ціпком він учиняв проти Ференца атаку за атакою. Той, слід сказати, доблесно відбивався, позаяк провів не одну годину у спортивній кімнаті, вправляючись у фехтуванні. Одначе під натиском ударів Штукенгайзена скоро він почав відступати. Коли ж сили Ференца підійшли до викінчення і захищатись більше не було моці, Штукенгайзен спритно підчепив його ногу ціпком, і Ференц повалився на землю. Ставши йому ногою на груди, притисши ручку ціпка до Ференцового горла, Штукенгайзен довго витягував з нього вибачення за всіх панянок з музичної школи, яких Ференц брудно вважав своїми, а за тим, під сміх глядачів, влаштував Ференцові допит із географії. До сорому Ференца, його невігластво у цьому предметі перестало бути його приватною таємницею, а зробилося набутком для всіх, хто став свідком дуелі. Чиж-Вишенський відмітив, що географія була предметом, з якого Ференц мав здавати іспити навесні, тож, показавши Ференцові його слабкість, Штукенгайзен милостиво вберіг колегу від провалу на екзамені. Завершуючи історію з дуеллю, Вишенський писав, що екзамен з географії Ференц склав добре.