«Засвідчено», — хором сказали присутні тубільці, а жуки заторохтіли.

«Шлях відкрито», — через хвилину мовчання виголосив Анаґа.

Процесія повернула на сходи і вийшла у широкий прохід. Головатий ґном вклонився Сапфірі й розтанув у темряві разом із своїм почтом.

«А ми встигнемо?» — запитав Анемподест.

«Мовчи! — Акробатка затулила йому рота долонею. — У клятві, даній Вбивчому Написові, не можна сумніватися. Шкідливо для здоров'я».

«Знову Зумовленість?»

«Так».

«А що тепер?»

«Звільни міхур, он там, за тим стовпом, і рушаймо далі».

Анемподест скористався порадою. Він зайшов за стовп і проснувся.

У ту мить, коли свідомість прочанина поверталась з Опадла до Матні, отаман Приблуда спорожнив великий келих мозельського і приклав до рота мереживну хустинку з вензелем Гелени Гонської.

«Як Вам подобається desert[38]? — спитав він Гелену. — Я навмисно наказав залити марципани вересовим медом і додати туди суничного сиропу. Це найкраще завершення вечері з оленячим м'ясом, якщо немає petit-beurre[39]. Здається, кухар якщо й не досяг симфонії, то принаймні perelegantes[40] смакова композиція йому вдалася».

«Де це Ви, цікаво, знайшли у цих краях справжнього кухаря?» — запитала білява Гелена, вишкрябуючи ложечкою келих.

«У маєтку Цбитовського, моя чарівна панно, незадовго до нашої з Вами доленосної зустрічі, — відповів отаман і застібнув манжети, рясно розшиті золотим листям і шнурами. Великий солітер[41] на мізинковому персні Приблуди випустив у бік білявки гострий промінчик. — Покійний Юзеф таки любив попоїсти».

«Такий був товстун, — устряг у розмову осавул Мандавошка, який виконував за вечерею ролю офіціанта, — що двічі рвалася мотузка, коли Лушпак і Бздунько його вішали».

Гелена закашлялася, а Приблуда грізно подивився на осавула. Той знітився і щез за парчевою завісою, якою прикрасили сільську хату заради начального Хирлицького партизана.

Після гнітючої павзи Гелена наважилася запитати:

«Мій любий Базилю, Ви навчилися так розбиратися у стравах під час ваших подорожей Европою?»

«Азією також… Але не треба думати, заради Бога, що Ви маєте справу з якимось новітнім Macellin'ом[42]. Серед вовків жити…»

«Як я Вас розумію, Базилю, — сумно погодилася з отаманом білявка і погладила його шерехату долоню. — Жахітні часи невблаганно перетворюють нас на заручників навколишньої жорстокості… Але я чула, що скоро буде досягнуто миру. Це правда?»

«На жаль, не можу підтвердити Ваших пацифістичних сподівань, найчарівніша панно, — скрушно похитав красивою головою отаман. — Війна буде тривати до виповнення таємних вироків над сими теренами. А я, як бачите, мушу виконувати призначене мені долею і ясновельможним гетьманом Богданом-Зіновієм. Як напише через триста років поет:

«Через триста років? — зробила круглі очі Гелена. — Ви, Базилю, найглибший містик, якого я зустрічала!»

«Між нами кажучи, моя чарівна володарко, було пророцтво, що у цій війні мені випаде двобій з могутнім демоном. Так сказала старезна відьма, що мешкає в печері під Києвом, і я передбачаю, що той демон ховається у тілі котрогось з ворожих полководців… Ви-от, Гелено, казали, що взимку перезнайомились чи не з усім тутешнім панством. Чи не чули Ви, часом, що хтось з офіцерів відвідує лісові капища дияволосповідників чи збирає у своєму маєтку некромантів та ворожбитів?»

Панна Гонська заперечливо похитала головою.

«А чи не бачили Ви часом якихось дивних плям, бородавок, лишаїв, наростів або ж кондиломій на обличчях і руках цих панів? Може статись, диявол залишив тавро потворності на образі свого прислужника».

Гелена замислилась, перебираючи у пам'яті завсідників повітових асамблей і святочних шляхетських зборів.

«Серед офіцерів жодної потвори не пригадую… От, хіба що хорунжий Смілга має страшний рубець через усе підборіддя і вийняте око…»

«Ні, то має бути вроджене тавро».

«А ще є пан Журавинський, у якого на носі великий наріст. Кажуть, що його мати не хотіла народжувати від старого чоловіка і вживала відьомські ліки для викидня. А інші кажуть, що вона вагітною дивилася на носорога, якого привозив з Порти[43] посол Коссаківський і показував у львівському звіринці. Але той Журавинський не воєначальник зовсім і не офіцер, його навіть не викликають на мілітарні збори. Він несповна розуму, ходить з білим щуром на плечі, пророкує занепад Церкви і п'є цілоденно полинову настоянку».

Приблуда засміявся.

«Тоді серед тутешніх шляхтичів такого немає», — впевнено підсумувала білявка.

«А серед їхніх жінок?»

Гелена зібралася відповісти, але тут крики і шум знадвору відтягли її увагу. Отаман вихопив шаблю і виглянув у вікно. «Що вони там роблять, халамидники», — промурмотів він, марно намагаючись пробити поглядом більмо бичого міхура. Гонська зіщулилась. Жіноче передчуття повідомило їй про якусь невиразну, але близьку небезпеку. Вона вирішила, що почався напад татар і майже відчула шкірою пазуристі руки ординців.

Двері розчинилися і в хату увалився Кінський Каштан, якого тримали за руки Лушпак і Мандавошка. Костоголовий спритно ухилявся від канчуків, котрими осавули намагалися перехопити його шию. Побачивши отамана, комедіант вкляк і заверещав:

«Врятуйте мою доньку, найясніший гетьмане, Господом Богом заклинаю!»

Приблуда приставив шаблю до горла костоголового і спитав осавулів:

«Хто цей чоловік?»

«Я вільний кракувський міщанин…» — заторохтів актор.

«Не тебе питаю!» — отаман підчепив зброєю підборіддя Каштана, і той захлинувся, дико обертаючи очима. Сивою щетиною потекла кров.

«Ми, батьку отамане, піймали їх у лісі, — пояснив Лушпак. — Цього дурного цапа і його дівку. З ними був ще один. З мушкетом. Хлопці за ним побігли, але він наче щез кудись. Може вони — шпигуни Яреми?»[44]

«Навряд чи», — вирішив Приблуда й опустив шаблю.

Костоголовий закашлявся. Він сповз на підлогу і прошепотів:

«Врятуйте дитину…»

«Що за дівка?» — спитав отаман.

Осавули перезирнулися.

«Що за дівка, питаю?»

«Та таке собі курвисько, — невпевнено проказав Лушпак, напускаючи на себе пришелепкуватого вигляду. — Злісна дуже. Покусала хлопців, коли сюди йшли…»

«Ну?»

«Ну от і кажу ж, що злісна вона. А хлопці теж розізлилися і вирішили те курвисько провчити. І повели до хати. А цей як почав кричати і битися. Ми ж йому нічого не робили…»

«Так, — отаман вдарив чоботом комедіанта. — Вставай, покажися!»

Кінський Каштан повільно звівся на ноги. Його струсував дріж.

«Якої віри будеш?»

«Православної», — прошепотів костоголовий.

«Брешеш. Покажи хреста».

Старий актор витягнув з-під лахміття срібного хрестика.

«Кажи Символ Віри».

«Вірую во єдиного Бога Отця, Вседержителя, творителя неба і землі і всього видимого і невидимого, — забубнявив Кінський Каштан. — І во єдиного Господа Іісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного…»

«Дух Святий від кого?» — перебив Приблуда.

«… І в Духа Святого, Господа Животворящего, що від Отця ізходить через Сина…»

«Добре, — погодився з версією костоголового отаман. — Символ знаєш правильно. Але виглядаєш неправославно».