Анемподестові подумалося, що перед яким-небудь підкоморієм або коронним мечником пацюки називалися б відповідно Богданом, Максимом і Петром. Він бридливо оглянув марнотних гризунів і спитав Каштана:

«То Ви, перепрошую, знаєтесь на тваринах?»

«Трохи того, пане-кумплю, адже коли під час вистави поміж ганчірними ляльками вистромлюється щось живе, до того ж навчене, ярмаркові люди охочіше дякують грошиками…»

«Тоді ходімо, щось Вам покажу».

Кінській Каштан запитально скосив очі на Нікту.

«Нехай дитина йде з нами», — погодився прочанин.

Він привів чужих до галявини, де жуки якраз закінчували свою трапезу. Але жодного натяку на гидливість у Каштана й Нікти Анемподест не побачив. Вони з цікавістю спостерігали велетнів, що на дрібне клаптя дерли кубло хробаків.

«Ці жуки дивовижні», — сказав Анемподест.

«Ми таких десь вже бачили, правда ж, тату?» — повідомила дівчина і зайди змовницьки перезирнулися.

«Жуки, себто Colepteris, — не диво, — доклав свого міркування актор. — Адже справжнє диво, повірте мені, пане-кумплю, завше в однині. А таких ось вєтхіх звірят-хробакожерів, за попущенням Божим, вже бачимо кілька».

Анемподест замислився над цими словами, а потім запитав:

«А у Вашої… доньки є ще сестри?»

«Ні», — відповів Каштан, потім вишкірився, присів, заглянув прочанинові в очі й раптом зареготав. Робив він це показово, ретельно розсуваючи щелепи. Нікта незворушно спостерігала за ними.

Прочанин почервонів, вихопив загостреного тесака і грізно утупився у костоголового. Якби він спромігся подивитися на себе збоку, то здивувався б рішучості, що накреслилась на його обличчі.

Костоголовий замурмотів:

«Я ж не хтів Вас образити, пане-кумплю-брате, аж ніяк, перепрошую…»

Нікта хвилястим кроком, що змушував тріскотіти тканину на її стегнах, підійшла до Анемподеста, торкнулася гостряка вузькою пещеною долонею і спитала:

«Ви ж не скривдите мого батька, правда ж, достойний брате?»

Голос в неї був низький, переливчастий. Анемподест перевів погляд з Каштана на її долоню, на видовжені нігті із залишками кармінової фарби й набрів на думку, що ця дівчина, певне, все своє куце життя прожила як шляхетна панна. «Невже ті пияцюги-актори ніколи не примушували її прати майтки?» — здивувався він і сказав:

«Я йду до Гробу Господнього. Наді мною не можна сміятися».

«Над ким не сміються, над тим плачуть», — відповіла дочка костоголового. Анемподест міг би заприсягтися, що її зіниці вибухнули раптовим розширенням, а обличчя помудрішало. Причинний змій прочанина відповів на ці перетворення остаточним розгорненням: затверділий прутень знайшов у штанах дірку, розсунув борти підрясника і вистромився назовні у всій своїй безпосередності. Нікта подивилась на пурпуровий авангард своєї перемоги, посміхнулась і сказала:

«Отже, нас вибачено…»

Анемподест відчув: шкіра на його настовбурченому обличчі от-от спалахне. Він кинув зброю і побіг до лісу.

Не пам'ятаючи себе від сорому, він схопив дзеркало, шмату і поплентався до халабуди. Він примусив себе молитися до полудня, але губи Нікти вперто стояли перед очима, а прутень залишався напруженим і твердим, мов залізо. Якесь сердите згущення пульсувало у глибинах його мозку, не даючи й на мить відволіктися від видіння. Коли він заплющував очі, то бачив кошлату — і теж пульсуючу — червону хмару, з якої випливав привид напіврозтуленої Нікти. Вологі губи привида розкривалися від бажання і сердите згущення з Анемподестової голови нестримно перетікало у кінчик прутня, виснажуючи його сверблячкою. Змучений, він врешті-решт згрішив правицею й обкрапав землю розпеченим сім'ям, а коли виверження вулкана вичерпалося, прихилився до дзеркала, огорнув плечі шматою й дозволив собі провалитися у драглі забуття. Сонце нагріло повітря, тіло розслабилося у тому теплі, й тепер він остаточно увірував, що весь Хирлицький ліс охоронятиме його спокій.

Над ним нахилилась темна постать. Він хотів підвестися, але тіло у цій реальності не підкорялося його наказам. Неймовірним зусиллям він вирівняв голову. Йому здалися знайомими видовжені лінії і бганки чорної халамиди, гостроверхий клобук і сіра пляма бороди. «Отче Макарію», — прошепотів він, але постать не відізвалася ні докором, ні благословенням. Невидимі очі промацували спітнілу мапу Анемподестового обличчя, шукаючи у лабіринтах блідої шкіри невідомі шляхи і знаки. Прочанин майже відчував пекуче штрикало цього погляду, котре ворушило волосся у заглибинах підборіддя, відгинало носові крильця, мандрувало між бровами й ковзало найглибшими зморшками чола. Він примружив (знов межовим зусиллям, від якого пішла обертом голова) очі, рятуючи їх від штрикала. Але зовсім заплющити їх не зміг, ніби наштовхуючись на нечутне повеління. Поряд з темною постаттю виникла інша — сліпучо-срібна. Халамида першої від цього стала ще чорнішою.

Анемподест почув Голос, який пульсував разом із буттям, натягуючи й відпускаючи шкірку всесвіту. Голос не був страхітливим. Скорше байдужим до тих, хто зволожує з переляку одяг і втискується раменами у хрумку матерію сущого.

«Він не зможе», — промовив Голос.

І видіння згасло.

Анемподест прокинувся з відчуттям спраги й власної нікчемності.

«Знак, це був знак!» — мурмотів він, збираючи до торби свій скарб. Він вирішив рушати у Святу Землю негайно, не озираючись, і вже міркував, чим би то заплатити мостове мито на Прокопівському перелазі, де посіпаки пана Сокольського не дуже то й шанували прочан. Але іншого способу вибратися на Кучманський шлях[11] не було. Аж тут він згадав про монету, відібрану в жука.

Монета була поганська, певне, турецького карбу. Арабський напис огортав перехрещені шаблі. На реверсі орнамент зростався у зірку. Ближче до краю було пророблено отвір. Важка і товста, вона тягнула на п'ятдесят грошей сріблом. Анемподест не втримався і показав монету дзеркалові. Воно ж слухняно відобразило срібляка.

Несподівано за рогом халабуди хтось кахикнув.

Прочанин миттєво витяг з торби тесака й приготувався боронити дзеркало і монету.

«Це я, пане-кумплю, — почувся знайомий голос і з-за колод вистромилась голова актора. — Потурбував Вас, аби ще раз вибачитися за себе й за доньку. Ви вже не тримайте зла на мою малу. Вона ж усе життя провела серед грішників й не знає, горопашна, поваги до чернечого звання… А яка така цікава у Вас монетка…»

Анемподест сховав руку з монетою за спину.

«Не бійтеся, пане-кумплю, — вищирився Кінський Каштан, обмацуючи поглядом нагостреного тесака. — Я ж не хочу забрати у Вас Вашого таляра, зовсім ні, а просто хочу подивитися, чи це часом не захр-фарр, що про нього згадував святий праведний Адріан Дамаський у посланні до халіфа Ґаруна ар Рашида. Ви ж напевне знаєте, високовчений брате, що всі гроші світу сього є розмінниками одної прадавньої незнищенної монети, карбованої у пеклі чортячими ковалями Хуббісом та Муґбалом… Первісна монета має дві ознаки, відомі мені, позаяк цар Соломон таємно заповів пошуки захра саме гільдії мандрівних акторів і ми ось вже три тисячі років вірні тому завітові».

«А святий Евростій Атопійський, — відповів на це Анемподест, — заповів усім прочанам бити у писок набридливих акторів й не зважати на жодні доручення давніх царів».

«Може то був не Евростій, а Еврос Тартарійський?[12]».

«Зараз звеселишся вельми, потворо», — пообіцяв Анемподест й тесаком націлився Каштанові у груди.

Комедіант спритно ухилився й чимдуж побіг углиб лісу. Прочанин з гиканням погнав за ним. Але досвідчений пройдисвіт заздалегідь визначив й обладнав шлях відступу. Він непомітно оминув притрушену гілками яму. Натомість учень авви Макарія, як і передбачав підлий план Кінського Каштана, влетів до неї при повній швидкості. Коли ж, накульгуючи й чухаючи обдерті боки, Анемподест повернувся до халабуди, то побачив, що дзеркало щезло. Він відразу уявив, як вар'яти з погорілого театру регочуть, несучи лісом свою здобич, і почав бити тесаком дерева, викрикуючи богохульні словосполучення. Нарешті він заспокоївся й вивчив сліди навколо халабуди. На вологому ґрунті знайшовся ясний відбиток стопи. Слід вів до берега Хирлиці.