— Дуже метафорично, — посміхнувся кавалер. — Ніби відмова, а ніби й не відмова. Але ж хтось має принести Світло у степи Тартарії.
— Тяжке сіє ярмо.
— Але ж міцні рамена.
— Маю переконання, що люди дарма вважають, ніби для заснування чогось позитивного треба брати на себе якийсь тягар або проходити важке випробування. Погодьтесь, кавалере, така філософія більше пасує віслюкам та іншій тягловій худобі. Для заснування чогось важливого міцні рамена не потрібні. Засновувати треба через розпруження волі, смирення і священне мовчання, а зовсім не за допомогою героїчних виправ. Так нас вчать святі афонські старці… Але як би там не було, я вдячний і вам, і Пафлагонцеві, — Григорій поклав на стіл монетку. — Тепер мушу йти. Маю ще справи.
— Вже глупа ніч. Я б не радив у такий час мандрувати гостинцями.
— Навіть мордирі погидують нужденними барваками[9] бідного школяра, — тихо промовив Григорій, вклонився кавалерові і попрямував до виходу.
Зормоз критично подивився услід довготелесому хлопцеві. Він краще за інших знав, що від нічних розбишак ані дірява кишеня, ані залатана свита не рятують. Навпаки, їхнє розчарування може легко перетворитись на кинджальне лезо, застромлене між ребра подорожнього.
«Хоча, він може мати рацію, — вирішив Зормоз. — Таких як він параклітів[10] охороняють вищі сили. Було б дивним, якби було інакше. Це ж не логічно послати в наш страшний світ мрійника і залишити його тут без захисту. Зовсім не логічно. А Великий Будівничий у всі епохи вважався абсолютним джерелом логіки».
На порозі гербергу Григорій на хвилину затримався. Холодне повітря миттєво знесло гіркуваті пивні памороки. Свідомість знову стала ясною, а зірки над його головою вибудувались у систему дороговказів.
«Зірки — це добре, — його думки від вищих матерій повернули до старої стежини. — Якщо на небі зірки, значить, там немає хмар. Значить, там не збереться сила для народження вбивчої вогнички».
Він рушив до Львова. Охоронці трактиру проводили його здивованими поглядами. Гостинець спорожнів, а виття зголоднілих вовків було надто далеким, щоби викликати тривогу. Григорій ще раз обдумував пропозицію людини, відомої в колах лібертинів і вільних мулярів під псевдонімом Пафлагонець. Той запропонував увійти до числа посвячених і причаститись Світла.
Дике і рухливе життя українських степів набувало твердої форми під волею північних царів. Керівники таємних братств зрозуміли: на цих просторах формується берег нового світу, Тартарія козаків і кочовиків повільно, але впевнено набуває контурів квітучої імперської провінції. За найближчих часів вона або стане бастіоном абсолютизму, або краєм, з якого на безмежний простір найбільшої з імперій полетять-полинуть срібні птахи нової Доброї Звістки.
Його планували зробити охоронцем і доглядачем того теплого озера, на якому до пори зимуватимуть срібні птахи. Йому пропонували роль у стратегії, ретельно розкресленій і розпланованій на кілька століть. Стратегія передбачала майбутнє руйнування імперії і створення на її землях федерації слов'янських держав під наглядом і покровом старих республік. Пафлагонець показав йому таємну карту, на якій магістри ордену накреслили кордони майбутніх держав. Одна з них, з центром у древньому Києві, мала отримати назву Ruthenia. У цій назві Григорій відчув присутність містичної Рози, її червоний колір. Колір передостанньої стадії визрівання філософського каменю.
Ця секретна карта вже кілька місяців переслідувала його уяву. Спочатку він марив видіннями майбутньої степової республіки. Він бачив тисячоголове віче, яке обирає Княжу раду, золотий блиск київських куполів, патріарха при райських дверях Святої Софії. Бачив іншу Софію, містичну Діву Навну у сапфірово-синьому небі майбутньої республіки. Ту, що береже і благословляє. Потім у цих видіннях почав панувати колір троянди. Золоте сяйво налилось кривавими відтінками, а шум битв заступив літургійні співи. Він згадав, що стадія Червоного Лева має подвійну природу. Що в ній присутній древній жіночий первень — містичне начало землі, ацетату свинцю, відомого алхімікам як Lac Virginis — Молоко Діви. Це було священне, життєдайне і нестомлене Молоко. Проте Молоко благої Навни пролилося не на спраглі ґрунти, а потрапило до жертовної чаші прадавньої степової богині Карни, безжальної володарки амазонок. Богині крові і мстивих земляних Сил. Він бачив у снах її темне оголене тіло, скоріше чоловіче, аніж жіноче. Тіло, котре створено не для продовження роду, а для безкінечної битви жорстоких прадавніх богів. Від цього тіла линули хвилі влади. Це тіло могло бути всім, воно перетікало з вогню у воду, а з води — у скелю. Воно ставало великим змієм, а потім з плазуючої форми виростав над принишклими степами і підносив свою сокиру Кром — бог воїнів, тіні яких все ще блукали між курганами і кам'яними бабами. Григорій злякався цієї переможної язичницької тілесності, і важка тінь підозри впала на його мрії. Він молився до святих угодників Печерських і криваві видіння залишили юдоль його снів. Проте підозра звила для себе в його серці міцне гніздо. А ще, попри ретельні моління, він не міг забути тілесної форми Карни-Крома, дивовижної плоті, яка поєднала підкоряючу силу чоловічих м'язів зі спокусливою жіночою пластикою.
Перш, ніж погодитись або не погодитись на пропозицію Пафлагонця, він мав вирішити цю велику загадку. Таємницю стосунків і вищого призначення двох могутніх породжень первісної натури. Двох нез'єднаних та нероздільних первнів природи — Софії і Крома. Тисячолітню загадку алхімічних елементів, які у з'єднанні дають життя досконалому Андрогінові.
Найтемнішої години він досягнув мети своєї нічної подорожі — укріпленої кам'яниці у східному передмісті Львова, розташованої за міською брамою. Тут мешкав один із таємних резидентів канцлера Бестужева — негоціант і міський патрицій Протазій Духніч, відомий у шпигунських колах як Татусь Прот.
Львів середини вісімнадцятого століття квітнув різноманітними авантюристами і політичними пробаторами. Вмираюча Річ Посполита стала полем інтриг і зрад. Більшість тутешніх резидентів працювала на двох або трьох господарів, про що знали. Але в ті часи, коли людей із відповідними здібностями, вміннями та зв'язками по всій Європі налічувалося кілька сотень, така ситуація — за спільної згоди гравців — вважалась прийнятною.
Першими Прота завербували французи. У непевні присмеркові роки правління польського короля Августа II далекозорі міністри Людовіка XIV вирішили відкрити у Польщі «другий фронт» проти свого головного європейського ворога — Австрії. Уся шляхетська Польща піднялась на підтримку французького ставленика Станіслава Лещинського, якого патріотична партія коронувала на сеймі під Варшавою. Але на захист Австрії та її кандидата на польський трон саксонського князя Августа несподівано стала Росія. Французька розвідка впевнено доповідала, що Російська імперія — цей фінансовий банкрут і деспотія, очолювана бездарною племінницею великого Петра, — в жодний спосіб не здатна завадити Лещинському і його партизанам. Тому могутній флот Людовіка не спішив втрутитись у східні справи і, відповідно, не встиг вчасно висадити десант у Померанії. Коли ж французькі лінкори у квітні тисяча сімсот тридцять четвертого року підійшли до гирла Вісли, Данциг — основна твердиня патріотів — уже перебував в облозі. Російські дивізії фельдмаршала Мініха надійно блокували там Лещинського, кардинала-примаса Потоцького та їхнє військо. Невдовзі саксонський князь став королем Речі Посполитої.
Злапавши облизня, французький уряд почав відновлення втрачених позицій із докорінної перебудови своєї східноєвропейської резидентури. Саме тоді міністр Шетарді звернув увагу на львівського пролазу-купчика, якому дивним чином вдавалось передбачувати не лише коливання цін на товари, але й такі малозрозумілі речі, як спустошливі військові операції, епідемії віспи, фінансові настрої та процент позики для бідних держав у конторі братів Штернів. Пролазу звали Протазієм, і в цьому імені, співзвучному з ім'ям багатоликого Протея, Шетарді побачив добрий знак для інтересів французької монархії. З того часу Татусь Прот почав щомісячно відправляти до Парижа свої прогнози щодо мінливої політики польських магнатів, переміщень російських військ і планів уряду Високої Порти.