Тексти виринають із забуття із шляхетною скромністю непоспішливих мандрівників Сущого. У нерозібраній монастирській бібліотеці Ви знімаєте з полиці грубезний том візантійської Септуаґінти[1], зодягнутий у чорну солунську палітурку, і бачите у глибині книжкової гробниці шафрановий колір сторінки небаченого сучасністю рукопису.

Ви розгладжуєте її, відокремлюєте її від інших пергаментних складових тисячолітньої істоти; а істота ця, життя якої і є відокремлення, дивиться на Вас червоними літерами вступних стовпців — ось початок таїнства Екзегези, дослідження знайденого, відкритого, воскреслого Тексту.

Томас Стернз Еліот[2], наближаючись до глибинних знакосполучень, що впорядкували Всесвіт, поєднав слова так:

Це один із можливих образів Таїнства.

Між двома стрибками свідомості Ви раптово опиняєтеся сам на сам із Текстом посеред напіврозбудженої пустелі і скачете, скачете, рятуючись від передсвітанкового холоду завжди юної Вічності, яка у всевладді своєму не владна зігріти Вас безсмертям…

Ви гортаєте сторінки Вашого Тексту, і Таїнство триває. Істота-Текст розгортається у Вашій уяві, як троянда, кожна пелюстка якої, насичена Вашим нетерпінням і фантазією, вібрує від насолоди зіткнення померлого буття автора і живого буття читача.

І змикаються Ґадамерові[3] «кола розуміння».

І від зіткнення епох у таємному просторі, там, де Текст має хвіст і голову, а на площинах його тлумача нанесено безліч знаків, важкість століть перетворюється в єдність людини і Тексту, єдність, з якої народжуються об'ємні речі Сущого: переклади і коментарі, вільні переклади і вільні коментарі, дуже вільні переклади і коментарі, нестримані та дикі, немов степові лошиці…

Наш Текст, умовно названий на початку «Свідоцтвом Олексія Склавина про Сходження до Трьох Імен», знайшов чернець із Нового Афону Савватій, який з благословення Московського Патріарха Пімена[4] і з дозволу Константинопольського Архієпископа, Вселенського Патріарха Афінагора Першого у 1978 році від Різдва Христового оглядав бібліотечки монастирів Константинопольської Патріархії.

Дуже поважні вчені аргументовано довели, що знайдений рукопис є підробкою, фальсифікацією двохсотлітньої давності, незаконним створінням у звірятнику літописів та історичних свідоцтв. Але мінливість усіх стверджених і спростованих істин навалюється на XX століття такою всеперемагаючою ордою відносності, що висновки поважних учених не повинні цікавити закоханих у Таїнство.

Текст є, він існує, живе. Ви заглядаєте у глиб його Знаків і згадуєте (або забуваєте; або згадуєте і забуваєте водночас) пересторогу строкатого сфінкса Ніцше: «Коли ти дивишся у прірву — прірва теж дивиться у тебе».

●●●

…Мої жінки завжди ревнували мене до Бога (хай простить Він, Єдиний, цим дивним створінням). Бога шукав я все життя — в різні роки називаючи його різними іменами. Тепер, уже сповнений грецької премудрості, припадаючи до чистого джерела Святих Отців, знаю я свою помилку і не вважаю за потрібне обмежити Бога тими малими словами. Він завжди буде більшим за все, про що можу помислити; і кордони мої, що їх давні елліни називали «орос», Він долає сам Своїм буттям.

Але не завжди бував я таким розумним і навіть при схилі мого життя, під благодатним покровом авви Леонтія, тут, у Константинополі, думав я знайти Його сховище. І на Літургії, слухаючи спів Ірмосу Дев'ятого про Богородицю, що вмістила у лоно своє невмістимого Христа, я, раб Божий Олексій Склавин, ще пестив грішну думку про Пошук Недаремний.

Але ось настав він — час довгої сповіді. Авва Леонтій дав мені пергамент і своє благословення, брати-студити роблять за мене чорні радощі монастирського послуху — щоб я, недостойний, залишив для монастирського скрипторію[5] нерадісну повість днів моїх. Моє Свідоцтво.

Пустельник, чоловік святого життя Марін, який сімнадцять років боровся з єретиками-манихеями[6] по той бік Хему[7], сказав мені вчора, що діяв я в Пошуку своєму за законом свободи, котрий згадується як закон наш у посланні Св. апостола Якова. Думав знайти Єдиного, але Промислом Божим сподобився розуміння Його Істини. Можливо, Марін правий. Пошук сам по собі — це ще не велика чеснота. Ось у Єгипті, де також проходив шлях мій, десять тисяч аскетів немандруючих шукають спасіння на стовпах, у печерах, серед спраги, змій і розбійників. Але мій шлях був таки шляхом земним і кожне нове ім'я Бога Живого я відкривав і зрікався його ж у нових землях, при початках іншої мудрості. Чи не сказав святий Варнава Перський: «Блаженні мандруючі, бо їм відкриється правда, принесена з доріг». Там, на північних, гіперборейських теренах, де живе мій рід, там, де тече Бористен Великий, що його на призабутій мові моїх родовичів зовуть Дніпром, там, де народжуються снігові бурі, що лякають Константинополь у місяці януарії, — там осяяло мене перше з Імен Єдиного. І почав я пошук. Три індикти[8] пройшли легіонами своїх днів через ойкумену з того часу. Відійшли у простір і вічність мої друзі та кохані, щезли з земних обширів держави та племена, що я їх бачив. І ось, у чотирнадцятий рік правління боголюбивого Імператора Лева Філософа[9] і кесаря Олександра, у сьомий рік передстояння Блаженнішого патріарха Антонія[10], починаю я свою працю. І воскреснуть у знаках малих від альфи до омеги ті, що померли тілесно, і те, що зникло назавжди, безповоротно і безнадійно за волею Божою. Нехай добра людина, чернець або сінкелл[11], який побачить ці знаки, у молитвах до Бога згадає згаданих і мене, того, що згадує. І вибачать нам помилки наші, бо тільки суєта не помиляється ніколи, бо сама по собі — суть збочення і помилка.

У славетних літописців розділи йдуть за роками або ж мають число. Не всі роки лишаються у пам'яті моїй і не всі події зможу я окреслити знаками часу. До Чисел сущого в мене ставлення шанобливе: Числа, як Ангели Єдиного, стоять охоронцями над світом подій. Тож кожен розділ буду я називати тим Ім'ям Єдиного, в яке заглиблювалось у часи оповіданого моє грішне мислення. Ще, може, рік тому не став би я ускладнювати пергамент поганськими іменами ідолів. Але мудрість підказує, що все існуюче створено во славу Божу. З тим і почну, молячись у кротості й тузі. 

Ім'я найперше: Даждьбог[12]

У часи найпершого з відшуканих Імен Єдиного моє власне ім'я було Ратибор. Таке собі варварське ім'я, яке не хоче сумирно та чемно одягнути еллінські картаті шати — альфа, омега — і лягти на еллінський пергамент. Літери для цього імені ще не створені, хоча я чув, що у Болгарії вчені ченці пишуть Слово Боже слов'янськими рисами. Це ім'я зодягнуте не в дзвінкий константинопольський одяг — звуки цього імені огортає м'яка шкіра та лляна тканина моєї Вітчизни — грубе, цупке полотно гіперборейців; а ім'я означає «воїн»…