Тепер, згадавши втікача-каторжанина, Степлтонів, доктора Мортімера й містера Френкленда з Лефтер-Холла, я перейду до найголовнішого — розповім вам про Беріморів і зокрема про дивовижні події, що сталися минулої ночі.

Насамперед розкажу про телеграму, надіслану вами з Лондона, коли ви хотіли переконатися, чи був Берімор того дня на місці. Ви вже знаєте про мою розмову з поштмейстером: ми так і не отримали тоді потрібних відомостей. Я розповів про це серу Генрі, і він негайно, з притаманним йому завзяттям покликав Берімора й запитав про телеграму. Берімор відповів, що телеграму він одержав.

— Хлопчик передав її вам особисто? — спитав сер Генрі.

Берімор здивовано поглянув на нього і якусь мить подумав.

— Ні, — сказав він. — Я був тоді в коморі, на горищі, а телеграму мені принесла дружина.

— А відповідь ви самі писали?

— Ні, я сказав дружині, що слід відповісти, тож вона зійшла вниз і написала.

Увечері він знов повернувся до цієї теми — вже з власної волі.

— Сер Генрі, я не дуже зрозумів, чому ви питали мене про ту телеграму, — мовив він. — Невже я чимось завинив і втратив вашу довіру?

Сер Генрі запевнив його, що це не так, і, щоб зовсім його заспокоїти, подарував йому багато своїх старих речей, бо його лондонські покупки вже прибули до Баскервіль-Холла.

Мене дуже зацікавила місіс Берімор. Це огрядна, солідна дама, дещо недоумкувата, але поважна, з пуританськими звичками. Важко уявити собі незворушнішу істоту. Проте я вже розповідав вам, що першої ночі чув її гірке ридання і з того часу неодноразово бачив патьоки сліз на її обличчі. Серце її гнітить якийсь тягар. Іноді мені спадає на думку: може, це муки сумління? Через те я починаю підозрювати в Беріморі хатнього тирана. Він завжди здавався мені людиною дивної, непевної вдачі, а пригода минулої ночі остаточно переконала мене щодо цієї підозри.

Сама собою ця пригода зовсім дрібна. Ви знаєте, що сплю я не дуже міцно, а тут, коли доводиться бути увесь час насторожі, сон мій надзвичайно чутливий. Минулої ночі, близько другої години, я почув за дверима своєї кімнати скрадливу ходу й визирнув у коридор. Коридором рухалася довга чорна тінь. Вона падала від чоловіка, що ледь чутно ступав, тримаючи в руці свічку. Він був у сорочці, штанях і босий. Я ледве розгледів його обриси, проте не сумнівався, що то Берімор. Він ішов повільно, тихо, і в кожному його русі було щось злодійкувате, насторожене.

Я вже писав вам, що обидва коридори перетинає галерея довкола передпокою. Я зачекав, поки Берімор зникне, й подався за ним. Коли я вийшов на галерею, він був уже в кінці довгого коридору; потім я побачив, як у відчинених дверях однієї кімнати блиснуло світло — він увійшов туди. В усіх цих кімнатах ніхто не живе, там немає навіть меблів, отож цей його похід видавався ще таємничішим. Він стояв там, мабуть, нерухомо, бо полум’я свічки не коливалося. Я тихо, як тільки міг, прокрався коридором і з-за одвірка зазирнув у кімнату.

Берімор стояв, причаївшись, біля вікна й підносив свічку до самісінької шибки. Я бачив його профіль — обличчя здавалося мертвотним, напруженим від чекання, а очі втупилися в повиті темрявою болота. Кілька хвилин він стояв отак, уважно дивлячись у вікно. Потім тихо застогнав і рвучко задув свічку. Я миттю повернувся до своєї кімнати й невдовзі почув за дверима ті самі скрадливі кроки. Пізніше крізь легку дрімоту до мене долинув звук, ніби десь крутнули ключем у замку, але де саме, сказати не можу. Що все це означає, я не розумію, однак у цьому похмурому будинку коїться щось таємниче, — рано чи пізно ми це з’ясуємо. Я не турбуватиму вас своїми власними припущеннями, бо ви просили мене надсилати самі лише факти. Цього ранку я довго розмовляв із сером Генрі, і ми склали план подальших дій на підставі моїх нічних спостережень. Поки що я про нього не розповідатиму — тоді наступний мій лист стане ще цікавішим.

Світло на болоті

Баскервіль-Холл, 15 жовтня.

Дорогий Холмсе!

Якщо на початку свого перебування тут я не дуже тішив вас новинами, то тепер ви мусите визнати, що нині я надолужую втрачене, бо події швидко змінюють одна одну. Останній свій звіт я закінчив згадкою про Берімора, що стояв біля вікна, і з того часу в мене зібралась ціла купа новин, які, звичайно ж, вельми вас здивують. Я й не передбачав, що справа так повернеться. За останні дві доби вона, з одного боку, значно прояснилася, а з іншого — стала ще заплутанішою. Проте розповім усе до ладу, щоб ви могли самі зробити висновки.

Вранці після моєї нічної пригоди я ще до сніданку пройшов коридором і оглянув кімнату, куди заходив Берімор. Вікно на захід, у яке він так пильно дивився, має одну перевагу над рештою вікон будинку — з нього найкраще видно болота. В прогалині між двома деревами їх видно як на долоні, а з усіх інших вікон — майже не помітно. Отже, Берімор обрав це вікно, щоб розгледіти щось — або когось — на болотах. Ніч, однак, була дуже темна, тож я не знаю, що він сподівався там побачити. Мені спало на думку, що причиною тут, можливо, якась любовна пригода. Тоді стає зрозумілою і обережність у його поведінці, і страждання його дружини. Такий зовні привабливий чоловік легко може заполонити серце будь-якої дівчини з села, отож думка ця небезпідставна. Повернувшись тоді до своєї кімнати, я чув, як десь відчинилися двері, — напевно, він ходив на якесь таємне побачення. Ці думки непокоїли мене цілий ранок; хоч мої підозри згодом можуть виявитись марними, я все ж таки вважаю за потрібне розповісти про них вам.

Однак я відчував, що візьму на себе занадто вже велику відповідальність, якщо мовчатиму про події тієї ночі, поки не з’ясується причина отих Беріморових прогулянок. Після сніданку я розмовляв з баронетом у його кімнаті і розповів йому все. Та сер Генрі здивувався менше, ніж я очікував.

— Я знаю, що Берімор ходить кудись ночами, й давно вже хотів поговорити з ним, — сказав він. — Двічі або тричі я чув у коридорі його кроки — майже тієї самої години, що й ви.

— Може, він щоночі ходить до того вікна? — припустив я.

— Можливо. А якщо так, його треба вислідити й подивитися, що він там поробляє. Цікаво, як учинив би ваш друг Холмс?

— Я певен, що він зробив би те саме, — мовив я. — Пішов би за Берімором і поглянув, що там коїться.

— То ходімо разом.

— Але ж він нас почує.

— Ні, він недочуває, та й у будь-якому разі варто спробувати. Зачекаємо на нього вночі в моїй кімнаті.

Сер Генрі задоволено потер руки, радіючи, що ця пригода хоч трохи порушить одноманіття буднів серед боліт.

Баронет уже домовився з архітектором, що готував плани для сера Чарльза, й запросив будівничого з Лондона, тож невдовзі тут розпочнуться великі зміни. З Плімута приїхали декоратори й меблярі; судячи з усього, наміри в нашого друга широкі і він не пошкодує ані зусиль, ані грошей, щоб відродити колишню велич свого роду. Коли садибу нарешті перебудують і дадуть їй лад, баронетові бракуватиме лише дружини. Правду кажучи, в мене є надія, що тут усе буде гаразд, бо я рідко бачив чоловіка, що так захопився б жінкою, як він нашою чарівною сусідкою, міс Степлтон. Проте їхнє кохання не таке вже й безхмарне, як слід було б сподіватись за таких обставин. Сьогодні, скажімо, на його поверхні з’явилися невеличкі хвилі, що дуже здивували й засмутили нашого друга.

Після бесіди про Берімора сер Генрі взяв капелюх і зібрався кудись іти. Я, звичайно, зробив те саме.

— Ви йдете зі мною, Ватсоне? — спитав він, якось дивно глянувши на мене.

— Залежить від того, чи ви йдете на болото, — відповів я.

— Так, на болото.

— Але ж ви знаєте, які я одержав настанови. Даруйте мені за моє втручання, але ви чули, як Холмс просив мене не залишати вас самого, а надто на болотах.

Сер Генрі, лагідно усміхнувшись, поплескав мене по плечу.

— Любий мій друже, — мовив він. — Холмс попри його мудрість не міг передбачити всього, що скоїться зі мною на болотах. Зрозуміло? Я певен, що ви перший не станете заважати мені. Я повинен піти туди сам.