— Це підходить вам, Ватсоне?

— Цілком.

— Тоді чекайте на нас. Викликати вам кеб?

— Ні, я краще піду пішки, трохи оговтаюсь після цієї розмови.

— Я радо піду з вами, — відгукнувся його друг.

— Отже, зустрічаємось о другій. На все добре!

Ми почули кроки наших відвідувачів на сходах, відтак грюкнули парадні двері. Холмс умить змінився — з ледачкуватого мрійника він обернувся на людину дії.

— Беріть капелюх і черевики, Ватсоне, мерщій! Не марнуймо ані хвилини!

Він побіг у халаті до своєї кімнати й за мить вийшов звідти вже в сурдуті. Ми разом вибігли на вулицю. Доктор Мортімер з Баскервілем були вже ярдів за двісті: вони йшли в бік Оксфорд-стріт.

— Наздогнати й зупинити їх?

— В жодному разі, любий Ватсоне. Якщо вас задовольнить прогулянка зі мною, то мене — тим паче. Наші друзі мають рацію: для прогулянки ранок просто чудовий.

Холмс пішов хутчіш, і відстань між нами й нашими гостями поволі скоротилася наполовину. Дотримуючись цієї відстані, ми повернули за ними на Оксфорд-стріт, а потім на Риджент-стріт. Біля вітрини однієї з крамниць вони зупинились, і Холмс зробив те саме. За мить він задоволено скрикнув, і я, стежачи за його настороженим поглядом, помітив, що кеб із пасажиром по той бік вулиці поволі рушив уперед.

— Ось хто нам потрібен, Ватсоне! Ходімо! Спробуймо хоча б розгледіти цього чоловіка.

Тієї самої миті переді мною у віконці кеба майнула кошлата чорна борода, і пара очей підозріливо позирнула на нас. Відтак у кебі відчинилося горішнє віконце, пасажир щось крикнув візникові, й кеб шалено помчав по Риджент-стріт. Холмс озирнувся, чи немає вільного кеба, але, як на те, жодного вільного кеба поряд не було. Тоді він кинувся за кебом з пасажиром у самісіньку гущу вуличного руху, але не зміг його наздогнати.

— Шкода! — гірко зітхнув Холмс, виринувши з вуличного потоку блідий і невдоволений. — Цього разу нам не пощастило, еге ж? Ватсоне, Ватсоне! Якщо ви чесна людина, занотуйте цю помилку поряд з усіма моїми успіхами!

— Що це за один?

— Уявлення не маю.

— Нишпорка?

— Так, за Баскервілем, схоже, хтось стежить — від самісінького його приїзду до міста. Інакше звідки їм знати, що він зупиниться в готелі «Нортумберленд»? Я міркував так: якщо вони стежили за ним у перший день, то стежитимуть і надалі. Ви, напевно, помітили, що я двічі підходив до вікна, коли доктор Мортімер читав свою легенду?

— Так, пам’ятаю.

— Я дивився, чи нема якихось підозрілих типів на вулиці, але не побачив жодного. Ми маємо справу з великим пройдою, Ватсоне. Справа ця вельми серйозна, і хоч мені ще досі незрозуміло, що за сили тут діють — добрі чи злі, я постійно відчуваю їхнє втручання. Коли наші друзі пішли, я побіг за ними навздогін, сподіваючись натрапити на їхнього невидимого супутника. А він виявився таким хитрим, що не наважився йти пішки, а найняв кеб, щоб у разі потреби плуганитися за ними або переганяти їх, зостаючись непоміченим. Він мав ще одну перевагу: якби вони теж сіли в кеб, він одразу подався б за ними. Але все-таки одна зачіпка тут є.

— Ви маєте на увазі візника?

— Саме так.

— Шкода, що ми не запам’ятали номер кеба.

— Мій дорогий Ватсоне, я тільки-но дав маху, але невже ви справді припускаєте, що я не помітив номера? Ось він: 2704. Проте зараз це нам ні до чого.

— Не знаю, що ви могли б іще зробити.

— Помітивши кеб, я повинен був негайно обернутись і піти геть. А потім найняти інший кеб і їхати за першим на певній відстані; а ще ліпше було б податися просто до готелю «Нортумберленд» і там зачекати. Наш незнайомець ішов би назирці за Баскервілем аж до дверей, і ми могли б простежити, що він там робитиме. А тепер наш супротивник надзвичайно спритно скористався моєю нетерплячкою, яка викрила нас і збила зі сліду.

Розмовляючи так, ми поволі вийшли на Риджент-стріт, уже згубивши з очей доктора Мортімера та його друга.

— Тепер нема рації стежити за ними, — мовив Холмс. — Незнайомець зник і більше не повернеться. Нам треба подивитись, які карти залишились у наших руках, і рішуче ними зіграти. Чи розгледіли ви обличчя того чоловіка в кебі?

— Я помітив лише його бороду.

— І я так само... а це означає, що борода фальшива. Коли до такої обережної справи береться такий пройда, борода йому потрібна лише для того, щоб змінити своє обличчя. Ходімо-но сюди, Ватсоне!

Він завернув до однієї з тутешніх розсильних контор. Управитель щиро привітав нас.

— О, Вільсоне, я бачу, що ви не забули про ту справу, в якій я мав щастя допомогти вам!

— Ну що ви, сер, звичайно ж, не забув. Ви врятували мою честь, а може, й життя.

— Ну, це вже занадто, друже мій. Я пригадую, Вільсоне, що серед ваших помічників був хлопець на ймення Картрайт, який став нам у великій пригоді під час розсліду вашої справи.

— Так, сер, він і досі в мене.

— Чи можна його покликати? Дякую! І розміняйте мені, будь ласка, п’ять фунтів.

Управитель подзвонив; вийшов хлопчина років чотирнадцяти із жвавим, розумним обличчям. Він став перед нами і втупився в славетного детектива.

— Дайте-но мені «Довідник готелів», — попросив Холмс. — Дякую! Подивися, Картрайте: ось назви двадцяти трьох готелів довкола Черинґ-Кросу. Бачиш?

— Так, сер.

— Ти відвідаєш їх усі по черзі.

— Так, сер.

— Почнеш із того, що в кожному даси швейцарові шилінга. Ось тобі двадцять три шилінги.

— Так, сер.

— Скажи їм, що тобі треба переглянути вчорашні папери, викинуті з кошиків для сміття. Поясни це так: одну важливу телеграму помилково надіслали не за адресою, тож тепер ти її шукаєш. Зрозумів?

— Так, сер.

— Але насправді ти шукатимеш сторінку «Таймса», порізану в кількох місцях ножицями. Ось тобі таке саме число «Таймса». А ось ця сторінка. Чи впізнаєш ти її?

— Так, сер.

— Швейцари щоразу відсилатимуть тебе до коридорних, яким ти теж даси по шилінгу. Ось тобі ще двадцять три шилінги. У двадцяти випадках із двадцяти трьох тобі скажуть, що сміття вже вивезено або спалено. Але в трьох інших випадках тобі покажуть купу паперів, серед яких ти шукатимеш цю сторінку «Таймса». Проте навряд чи ти її знайдеш. Про всяк випадок ось тобі ще десять шилінгів. Увечері надішли мені на Бейкер-стріт телеграму.

А тепер, Ватсоне, нам зостається лише запитати телеграфом про візника кеба 2074, після чого ми підемо до картинної галереї на Бонд-стріт і проведемо там увесь наш час, що залишився нам до зустрічі в готелі.

Шерлок Холмс мав надзвичайну здатність абстрагуватись від будь-яких думок про справи. Аж на цілих дві години він, здавалося, забув про дивну справу, яку нам підкинула доля, й заходився розглядати полотна сучасних бельгійських майстрів. Дорогою з галереї до готелю «Нортумберленд» він тільки й говорив, що про мистецтво, хоч і мав про нього вкрай примітивні уявлення.

— Нагорі на вас чекає сер Генрі Баскервіль, — мовив черговий у готелі. — Він просив одразу провести вас до нього.

— Чи не дозволите ви мені поглянути на реєстр ваших клієнтів? — запитав Холмс.

— Будь ласка.

В реєстрі після прізвища «Баскервіль» було ще два записи. В одному стояло: «Теофіл Джонс он з родиною, з Ньюкасла», а в іншому — «Місіс Олдмор з покоївкою, з Елтона».

— Це не той Джонсон, якого я знав колись? — спитав Холмс чергового. — Сивоголовий адвокат, що трохи накульгує?

— Ні, сер, містер Джонсон — власник вугільних шахт, іще бадьорий чолов’яга, не старший за вас.

— Ви певні, що він не адвокат?

— Ні, сер! Він зупиняється в нас не перший рік, і ми чудово його знаємо.

— Гаразд. Місіс Олдмор... Я нібито десь чув це прізвище. Даруйте мені за цікавість, але частенько буває, що шукаєш одного знайомого, а знаходиш іншого.

— Це хвора жінка, сер. Її чоловік колись був мером у Ґлостері. Вона завжди зупиняється в нас, коли приїздить сюди.