«Авжеж, це правда», — погодився я подумки. Бо писання віршів не залежить од того, скільки в людини рук.
— Ви можете пригадати однорукого поета? — спитав мене Дік Норт.
Я похитав головою. А втім, якщо чесно, то я не розуміюся на поезії й навіть імені жодного дворукого поета не можу пригадати.
— Одноруких серферів я знаю кількох, — провадив він далі. — Відпливають од берега ногами, а не руками. Спритні хлопці. Я сам трохи так умію…
Юкі встала й почала ходити по кімнаті. Зупинившись перед полицею, переглянула назви платівок і, не знайшовши для себе нічого цікавого, скривилася так, ніби хотіла сказати: «Яка дурість!» Після того як музика замовкла, вітальню заполонила сонна тиша. Іноді чулось, як за вікном завивали газонокосарки. Хтось голосно когось кликав. Тихенько бряжчали на вітрі металеві дзвіночки. Щебетали пташки. Одначе тиша все це пересилювала. Будь-який звук, що раптом з’являвся, вмить у ній тонув, не залишаючи по собі жодного сліду. Здавалося, ніби тисячі невидимих мовчунів, користуючись безшумними невидимими пилососами, збирали геть-усі навколишні звуки. Як тільки десь бринів найменший звук, вони зліталися туди й глушили його.
— Тиха місцевість, правда? — сказав я.
Дік Норт кивнув, із любов’ю глянув на свою єдину долоню й потім іще раз кивнув.
— Так, тиха. І це — найцінніше. Подібна тиша особливо потрібна для роботи таким людям, як ми з Аме. Усякі hustle-bustle нам нестерпні… Ну, як би це сказати… метушня і штовханина. Коли людей стільки, що не протовпитись. А як на вашу думку, в Гонолулу гамірно?
Я не вважав, що в Гонолулу так уже гамірно, але щоб не затягувати розмови, з ним погодився. Як завжди, Юкі поглядала за вікно, а на її обличчі можна було прочитати: «Яка дурість!»
— Кауаї — ото гарна місцевість! Тиха й малолюдна. Правду кажучи, я хотів би жити на тому острові, а не тут, на Оаху. Тут занадто багато туристів, занадто багато автомашин і висока злочинність… Однак я тут живу через роботу Аме. Разів два-три на тиждень їй доводиться їздити в Гонолулу. По матеріали. Їй багато чого потрібно для знімання. Крім того, на Оаху набагато легше підтримувати зв’язок, із людьми зустрічатися. Тепер вона різних людей фотографує. Звичайних людей — рибалок, садівників, сільських наймитів, кухарів, ремонтників доріг, торгівців рибою, будь-кого… Вона — виняткова фотохудожниця. В її фотографіях видно талант у чистому вигляді.
Я ніколи не захоплювався фотографіями Аме, але також із цим погодився. Юкі якось дуже дивно засопіла носом.
Він спитав, яка в мене робота.
Я відповів, що працюю позаштатним журналістом.
Моя робота, видно, його зацікавила. Напевне, він вважав, що ми — двоюрідні брати за професією. І поцікавився, що саме я пишу.
«Будь-що, — відповів я. — Пишу все, що тільки замовлять. Коротко кажучи, роблю щось схоже на розгрібання кучугур».
— Розгрібання кучугур… — повторив він й із серйозним виразом обличчя замислився. Мабуть, не зрозумів, що я маю на увазі. Я вже завагався, чи не пояснити йому трохи докладніше, що таке розгрібання кучугур, але саме тієї миті у кімнату зайшла Аме, й наша розмова на цьому обірвалася.
На ній була полотняна сорочка з короткими рукавами й білі протерті шорти. На лиці ніякої косметики, волосся — покуйовджене так, наче вона щойно прокинулася зі сну. І все-таки вона до себе вабила. В її зовнішності проглядало щось схоже на ту аристократичну гордовитість, яку я помітив ще в ресторані готелю на Хоккайдо. Тільки-но вона зайшла у вітальню, ми всі глибоко відчули, наскільки вона відрізняється від будь-кого іншого. Без її пояснень і демонстративних жестів.
Не промовляючи ні слова, вона підійшла до Юкі, запустила свої пальці в її волосся, довго тріпала ним, поки зовсім не розкуйовдила, а потім притиснулася носом до її скроні. Юкі не виявляла до цього особливого зацікавлення, але й не опиралася. Тільки кілька разів труснула головою й повернула волосся на своє місце. Однак тепер її прохолодне ставлення до матері зовсім різнилося від повної байдужості під час зустрічі з батьком. Тепер в її поведінці ледь-ледь проступав стриманий вияв щирого почуття. Здавалося, що між ними таки відбувається нікому іншому невидиме спілкування душ.
Аме та Юкі. Дощ і сніг. «Справді, якась дурниця, — подумав я. — Навіщо вибирати такі імена?». Правильно казав Хіраку Макімура — зовсім як прогноз погоди. Цікаво, якби в них народилася ще одна дитина — як вони її назвали б?
Аме та Юкі не перекинулися жодним словом. Ні «як здоров’я», ні «як живеться». Мати лише покуйовдила волосся дочки й тицьнулася носом їй у скроню. От і все. Після того підійшла до мене, сіла поряд, добула з кишені сорочки пачку «Сейлем», витягла одну сигарету й прикурила від картонного сірника. Поет приніс звідкись попільничку й елегантно поставив її на стіл. Так, наче вставляв вдалий епітет у відповідний рядок вірша. Аме кинула туди сірника, випустила з рота клубок диму і шморгнула носом.
— Вибачте. Ніяк не могла відірватися від роботи, — сказала вона. Така в мене вдача: не можу зупинитися посередині. Коли вже щось почну.
Поет приніс для Аме банку пива і склянку. Спритно однією рукою потяг за кільце на кришці банки й налив пива у склянку. Аме дочекалася, поки піна осіла, і випила одним ковтком півсклянки.
— Ну, то як довго ви зможете побути на Гаваях? — спитала вона мене.
— Не знаю, — відповів я. — Ще нічого не вирішив. Можливо, з тиждень. Зараз у мене відпустка. Та невдовзі доведеться повертатися до Японії та знову братися до роботи.
— Побули б довше. Тут так гарно!
— Авжеж, гарно, — погодився я.
«От тобі й на! — подумав я. — Вона мене й не слухає».
— А ви вже їли? — спитала вона.
— У дорозі сандвічами перекусили, — відповів я.
— А як у нас із обідом? — запитала вона поета.
— Наскільки я пам’ятаю, годину тому ми їли спагеті, — повільно й спокійним голосом відповів він. — Годину тому була дванадцята п’ятнадцять. Зазвичай люди називають це обідом. Як правило…
— Справді? — неуважно спитала Аме.
— Справді, — підтвердив поет. І, повернувшись обличчям до мене, всміхнувся. — Коли вона поринає в роботу, нічого не пам’ятає. Їла чи ні, де і що зараз робить — геть-чисто все забуває. Її пам’ять на чистий аркуш паперу обертається. Неймовірна зосередженість…
«Узагалі це, мабуть, не зосередженість, а скоріше, психічне захворювання», — раптом подумав я, та, звісно, вголос нічого не сказав. Просто мовчки сидів на дивані і ввічливо посміхався.
Аме довго дивилася порожніми очима на склянку з пивом, потім, ніби щось згадавши, взяла її в руку й надпила ковток.
— Знаєш, може, ми й обідали, але мені чомусь хочеться їсти. Адже я сьогодні навіть не снідала! — сказала вона.
— Послухай, я не хотів би здаватися прискіпливим, але якщо спиратися на факти, то о пів на восьму ранку ти з’їла великий тост, грейпфрут і йогурт, — пояснював Дік Норт. — І сказала: «Яка смакота!». І також: «Смачний сніданок — велика радість у житті!».
— Та начебто щось таке було… — погодилася вона й пошкрябала ніс пальцем. Потім, утупившись невидющими очима у простір, замислився над почутим. «Як у фільмі Хічкока», — подумав я. Що далі, то менше розумієш, де правда, а де брехня. І щоразу важче розрізнити, де нормальність, а де відхилення від неї.
— А все-таки в моєму животі порожньо, — сказала Аме. — Ти не проти, якщо я ще раз попоїм?
— Звичайно, не проти, — сміючись, відповів поет. — Це ж твій живіт, а не мій. Хочеш їсти — їж скільки влізе. Дуже добре, коли ти маєш апетит. У тебе завжди так. Якщо робота йде успішно, відразу їсти хочеш. Може, приготувати тобі сандвічі?
— Дякую. І разом з тим іще одну банку пива принеси, будь ласка.
— Certainly[28], — сказав він і зник у кухні.
— А ви вже їли? — знову спитала мене Аме.
— У дорозі сандвічами перекусив, — повторив я.
— А Юкі?
— Не хочу! — коротко відповіла Юкі.
— Ми з Діком познайомилися в Токіо, — сказала Аме, закладаючи ногу на ногу і дивлячись мені у вічі. Однак здавалося, що вона пояснювала все Юкі. — І це він порадив поїхати разом у Катманду. Сказав, що поїздка туди надасть мені натхнення. У Катманду і справді було чудово. А руку Дік утратив на війні, у В’єтнамі. Міна відірвала. «Bouncing Betty»[29] — так її називають. Наступиш на неї — вона підстрибує й вибухає в повітрі. Бабах! Хтось поряд наступив, і Дік утратив руку. Він — поет і японською, як бачите, добре володіє. Ми з ним трохи побули в Катманду, а потім перебралися на Гаваї. Бо після Катманду захотілося теплого клімату. От Дік і підшукав тут житло. Котедж свого друга. Ванна кімната стала фотолабораторією. Прекрасне місце!