— Як приїдете туди, назвіться — і про вас потурбуються, — сказав П’ятниця. — Номери зарезервовано на два тижні, строк перебування можна скоротити або продовжити. На чеках розпишіться — й оплачуйте все, що хочеться. Ні в чому себе не обмежуйте. Усе спишеться на рахунок витрат. Так сказав Макімура-сенсей.

— Усе спишеться? — здивувався я.

— Ну, може, не все… А тому, по змозі, зберігайте квитанції. Буду вам за це вдячний, я їх потім врахую, — всміхаючись, пояснив П’ятниця. Приємним усміхом, без іронії.

Я пообіцяв, що так і зроблю.

— Щасливої дороги! Бережіть себе! — сказав він.

— Дякую, — відповів я.

— Але ж це Гаваї! — додав П’ятниця з приязним усміхом на устах. — А не якесь там Зімбабве…

Яке багатство виразів!

Коли засутеніло, я вигріб із холодильника продукти й приготував вечерю. Їх вистачило якраз на овочевий салат, омлет та суп із місо[21]. Від самої думки, що завтра я буду на Гаваях, мене охопило дивне відчуття. Таке ж дивне, як начебто я вирушаю до Зімбабве. Напевне, через те, що я ніколи в житті не їздив до Зімбабве.

Я добув із стінної шафи невелику вінілову сумку, вклав у неї туалетний набір, переміну білизни, шкарпетки. Запхав плавки, темні окуляри й крем для засмаги. Засунув дві майки, сорочку з короткими рукавами, шорти та швейцарський складаний ніж. Зверху акуратно поклав літній піджак із міцної картатої бавовняної тканини. Нарешті, застебнув блискавку — і перевірив, чи не забув паспорта, дорожніх чеків, прав водія, авіаквитків та кредитної картки… Що ще треба взяти?

Нічого більше на думку не спадало.

Виходить, збиратися на Гаваї — дуже просто. Справді, все одно що на пляж в Оісо. Для поїздки на Хоккайдо довелося б приготувати набагато більше речей.

Я поставив сумку на підлогу й підібрав одяг для дороги. Сині джинси, футболку, тонку вітронепроникну куртку й кепку з довгим козирком. Поскладав їх на купу — і відчув, що нема чим зайнятися. І тоді знічев’я прийняв ванну, випив пива. Подивився новини по телевізору. Чогось важливого не повідомляли. Диктор оголосив, що за прогнозами синоптиків погода від завтра погіршиться. «Ну, й добре!» — подумав я. Завтра ми вже будемо в Гонолулу. Я вимкнув телевізор, плюхнувся на ліжко з банкою пива. І знову подумав про Мей. Безповоротно, остаточно мертву Мей. Мей, яка лежить зараз у страшенному холоді. Невпізнана. Ніким не визнана за свою. Ні гурту «Dire Straits», ні Боба Ділана вона вже не почує. А я збираюся завтра на Гаваї. За списані кимсь витрати. Хіба можна назвати такий світ справедливим?

Я потрусив головою і прогнав од себе думки про Мей. Іншим разом подумаю. Зараз надто важко. Надто важко й надто боляче.

Я спробував думати про дівчину з готелю «Дельфін» у Саппоро. Про реєстраторку в окулярах із невідомим мені іменем. Уже кілька днів я страшно хотів із нею порозмовляти. Вона мені навіть снилася. Та, власне, як краще це зробити, — я не знав. Як їй подзвонити? Невже сказати: «Я хочу поговорити з дівчиною в окулярах за конторкою реєстратури»? Ні, так не годиться. Нічого путнього із цього не вийде. Можуть подумати, що я жартую. Бо готель — дуже серйозний заклад.

Я довго сушив собі над цим голову. І подумав, що, напевне, якийсь вихід мав би знайтись. Якщо є сильне прагнення — засоби з’являються. Хвилин через десять я таки придумав. Незалежно від того, вийде чи не вийде, спробувати було варто.

Я зателефонував Юкі. І домовився з нею про завтрашню зустріч. Сказав, що вранці о пів на десяту заїду до неї на таксі. І ніби принагідно спитав, чи вона не знає імені тієї жінки з готелю в Саппоро. Ну, тієї, яка, мовляв, довірила мені опікуватися тобою в дорозі до Токіо. Реєстраторки в окулярах.

— Так… Здається, знаю. У неї таке дивовижне ім’я, що я навіть записала його у щоденник. Та от зараз не можу пригадати, треба у щоденник заглянути, — відповіла вона.

— Зараз можеш заглянути? — спитав я.

— Я зараз телевізор дивлюся. Пізніше можна?

— Вибач, але я спішу, й то дуже.

Вона щось пробурчала, одначе таки порилась у щоденнику.

— Юмійосі-сан[22], — повідомила вона.

— Юмійосі? — перепитав я. — А якими ієрогліфами пишеться?

— Не знаю. Я, здається, казала, що її ім’я страшенно дивовижне, але як пишеться — уявлення не маю. Вона часом не з Окінави? Адже, здається, там такі імена трапляються, хіба ні?

— Та ні… Такі, гадаю, й на Окінаві не зустрічаються.

— В усякому разі, її звати таки Юмійосі, — наполягала Юкі. — Ну, це все? Я ж телевізор дивлюся!

— Що дивишся?

Нічого не відповівши, Юкі брязнула трубкою.

Про всяк випадок я погортав телефонний довідник Токіо в пошуках людей з іменем «Юмійосі». Неймовірна річ, але і в столиці проживало двоє людей із таким іменем. Одна людина писала своє ім’я ієрогліфами, а інша — власник фотоательє — катаканою[23]. Яких тільки імен нема на світі!

Після того я зателефонував у готель «Дельфін» і спитав, чи не міг би я поговорити з Юмійосі-сан. Я особливо ні на що не сподівався, але мене таки з’єднали. «Привіт!..» — сказав я. Вона мене пам’ятала. Отже, мене ще не списано.

— Я зараз працюю, — відповіла тихим голосом, коротко й сухо. — Пізніше подзвоню.

— Гаразд. Хай буде пізніше, — погодився я.

Очікуючи дзвінка від Юмійосі, я зателефонував додому Ґотанді й на його автовідповідачеві залишив повідомлення, що я терміново відлітаю відпочивати на Гаваї.

Очевидно, Ґотанда був дома, бо негайно передзвонив.

— От і добре! Я тобі просто заздрю, — сказав він. — Зміниш обстановку, відволічешся. Я також поїхав би, якби міг…

— А що тобі перешкоджає? — спитав я.

— Та, розумієш, не все так просто… Я заборгував своїй конторі. На всю оту метушню — одруження, розлучення й таке інше — чимало грошей позичив. І, як я вже тобі казав, через те залишився без гроша в кишені. Щоб вилізти із цих боргів, працюю до сьомого поту. Знімаюся навіть у рекламі, від якої з душі верне. Абсолютно дивна ситуація. Списую витрат стільки, скільки хочеться, а от віддати борги не можу. Із кожним днем світ стає щораз складнішим. Я навіть не знаю, бідний я чи багатий. Товарів усюди хоч греблю гати, а того, чого хочеш, нема. Грошей можеш витратити скільки завгодно, але тільки не на те, що тобі до вподоби. Красуню можеш купити, й то не одну, але та, яка мила твоєму серцю, недосяжна. Дивне життя!

— І багато ти заборгував?

— Та чимало, — відповів я[24]. — Кажу «чимало», а насправді навіть як зацікавлена особа не знаю, скільки грошей віддав, а скільки ще винен. Знаєш, я не хвалюсь — я можу все, на що здатна пересічна людина, і навіть більше. А от вести облік грошей мені не до снаги. Від самого погляду на ряди цифр у бухгалтерських книгах здригаюся. Очі самі відвертаються. Мої батьки — старомодні за своїми поглядами та звичками — привчили мене до цього. Мовляв, тільки люди низького ґатунку весь час говорять про гроші. Радили про гроші не думати, наполегливо працювати й жити відповідно до свого достатку. І ще казали не розмінюватися на дрібниці, а зосередити увагу на головній меті. Ти ж знаєш, дехто так вважає. Або принаймні тоді так вважав. Однак у наш час поняття «жити відповідно до свого достатку» втратило будь-який зміст. Усе страшно заплуталося. Головна мета загубилась, а залишилася дрібниця — моя безпорадність перед цифрами. Гіршого не придумаєш. Як складуться далі мої фінансові справи — навіть собі не уявляю. У бухгалтерії намагалися мені докладно пояснити. Але, на жаль, я нічого не второпав. За їхніми словами, одна сума пішла туди, інша — сюди. Ось стільки заборговано, ось стільки позичено, а ще ось стільки списано на витрати. Тут сам чорт ноги поламав би! Кажу їм — зробіть простіше. Та де там! Нічого до них не доходить. Тоді, кажу, хоч поясніть, скільки боргу залишилося. Відповідають — це просто. Мовляв, іще досить багато залишилося. Частину сплачено, а ось стільки ще залишилося. Тому працюй. І списуй якомога більше на представницькі витрати. От така нісенітниця! Відчуття мерзенне — ніби мене пожирає личинка «мурашиного лева». Слухай, я люблю роботу. Я нею не гребую. Але я проти того, щоб мною крутили, як собака хвостом. Іноді аж страх бере… Та годі, я знову заговорився. Пробач. Із тобою завжди в мене язик розв’язується…