Я зайшов у перукарню при готелі. Охайну й затишну. Побоювався, що буде черга й доведеться чекати, але в будень та ще й ранньої пори, звісно, жодного відвідувача я не побачив. На сіро-блакитних стінах перукарні висіли абстрактні картини, з динаміків ніжно струменіла музика Баха у виконанні Жака Лус’є. Я вперше в житті опинився в такій перукарні. А втім, називати все це «перукарнею» язик не повертався. Якщо так і далі піде, то скоро вдасться почути в лазні григоріанські хорали, а в приймальні податкового управління — музику Рюіті Сакамото… Підстригав мене молодий перукар років двадцяти з гачком. Про Саппоро він також нічого не знав. Коли я сказав йому, що колись тут стояв невеличкий готельчик, який також називався «Дельфін», без ніякого зацікавлення хлопець тільки проказав: «Невже?» Здавалося, що такі речі йому ні до чого. Байдужий до всього парубок. На ньому була сорочка від модельєрів салону «Men’s Вigi», але ремесло своє він знав добре, і я вийшов надвір задоволений принаймні цим.

Повернувшись у фойє, я знову почав думати, чим би зайнятися тепер. На стрижку я витратив лише хвилин сорок п’ять.

Але в голові була порожнеча.

Не залишалося нічого іншого, як сидіти на дивані у фойє і якийсь час спостерігати навколишню обстановку. За конторкою реєстрації я помітив учорашню дівчину в окулярах. Наші погляди зустрілися, і вона начебто ледь-ледь напружилася. Цікаво, чому? Невже моє існування щось у ній збурило? Хтозна… А тим часом годинник показав одинадцяту — пору, коли й про обід не завадило б подумати. Я вийшов з готелю і побрів вулицею, роздумуючи над тим, де і що хотів би з’їсти. Однак жоден ресторанчик, який мені траплявся по дорозі, мене не вабив, бо взагалі-то я не був голодний. Хоч-не-хоч я таки зайшов у першу-ліпшу забігайлівку і замовив спагеті з салатом. І пиво. З похмурого неба, здавалося, от-от мав випасти сніг, але все ще й не починав іти. Над містом зависла величезна хмара, схожа на Летючий острів із «Мандрів Гулівера». Усе на столі — і виделка, і салат, і пиво — набрало попелясто-сірого відтінку. У такий день годі щось путнє придумати.

Врешті-решт я вирішив піймати таксі, поїхати в центр і згаяти час за купівлею товарів в універмазі. Купив шкарпетки, пару нижньої білизни, батарейок про запас, зубну щітку для дороги і гострозубці для нігтів. А також сандвічів на вечір і склянку для бренді. Усього цього я не дуже потребував. Купував, щоб просто згаяти час. І в такий спосіб змарнував дві години.

Після того я прогулявся уздовж бульвару, без жодної мети зазирав у вітрини крамниць, а коли все це мені добре-таки обридло, зайшов у кафетерій і, попиваючи каву, знову розгорнув біографію Джека Лондона. А тим часом почало смеркати. День закінчився, як довгий нудний фільм. Виявилося, що марнувати час — досить виснажливе заняття.

Коли, повернувшись у готель, я проходив мимо конторки реєстрації, то почув, як хтось мене покликав. Виявилося — саме та дівчина в окулярах. Зверталася до мене з-за конторки. Я підійшов, і вона відвела мене до крайньої секції — прокату автомобілів з купкою буклетів, де не було ні душі. Покручуючи кульковою авторучкою на долоні, вона дивилася на мене так, наче хотіла щось сказати, але не знала як. Було видно, що дівчина не може подолати власної сором’язливості.

— Пробачте, — почала вона. — Ви не могли б удавати, ніби розмовляєте зі мною щодо прокату автомобіля? — А тоді кинула косий погляд на другий кінець конторки. — Справа в тому, що готельні правила забороняють нам вести приватні розмови з гостями.

— Гаразд! — відповів я. — Я запитую вас про розцінки за прокат автомобіля, а ви мені даєте пояснення. Зовсім не приватна розмова.

Дівчина зашарілася.

— Вибачте… У нашому готелі дуже суворі правила.

Я всміхнувся.

— А от окуляри вам надзвичайно личать.

— Пробачте, що ви сказали?…

— Що окуляри вам надзвичайно личать. Ви в них така мила, — відповів я.

Дівчина поправила пальцем оправу. Потім відкашлялася. Мабуть, належить до типу легко збудливих людей.

— Знаєте, я хотіла вас запитати… — опанувавши себе, сказала вона. — Щось чисто приватне.

Мені кортіло погладити її по голівці, щоб якось заспокоїти, але це було неможливо, а тому я мовчки дивився їй у вічі.

— Це стосується готелю, про який ви згадували вчора… Того, що стояв тут раніше і мав таку саму назву — готель «Дельфін», — провадила вона далі. — Що це був за готель? Нормальний?

Я взяв у руки буклет про прокат автомобілів і вдавав, що розглядаю його.

— А що конкретно ви розумієте під словом «нормальний»?

Дівчина посмикала пальцями обидва кінці комірця білосніжної блузки і знову відкашлялася.

— Не знаю, як вам сказати… Чи не можна його назвати готелем з химерною долею? Він мене чомусь розтривожив.

Я глянув їй в очі. Як я і сподівався, вони вражали щирістю і красою.

— Я не зовсім добре розумію, чому той готель так вас розтривожив. Однак якщо я почну про нього розповідати, то вам доведеться довго слухати. А тут не місце для такої розмови, правда? Крім того, бачу, що ви зайняті.

Дівчина зиркнула на товаришок по службі за конторкою реєстрації. І гарненькими зубками легко прикусила нижню губу. Потім трохи повагалася — і рішуче кивнула.

— Ну, а після роботи ми не могли б зустрітися й поговорити?

— О котрій ваша робота закінчується?

— О восьмій. Однак поблизу готелю я не можу з вами зустрічатися. Готельні правила не дозволяють. Краще де-небудь подалі звідси, якщо можливо.

— Якщо знаєте таке місце, де можна спокійно порозмовляти, я готовий туди поїхати.

Дівчина кивнула, на хвилину задумалась, а потім на листку з блокнота написала назву закладу і намалювала схему, як до нього добратися.

— Почекайте на мене ось тут. Я прийду до половини дев’ятої, — сказала вона.

Я запхав листок у кишеню.

Цього разу вона пильно глянула мені в очі.

— Тільки, будь ласка, не вважайте мою поведінку дивною… Я вперше в житті на таке зважилася. Тобто на порушення правил. Бо інакше справді-таки не можна. Чому — поясню пізніше.

— Я зовсім не вважаю вашу поведінку дивною. Можете не турбуватися, — відповів я. — Я — не якийсь там негідник. Люди не відчувають до мене особливої симпатії, але водночас не мають за що мене ненавидіти.

Покручуючи пальцями авторучку, вона трохи подумала над моїми словами, але, здається, не зовсім збагнула їхній зміст. На її губах з’явилася невиразна усмішка, а вказівний палець знову поправив окуляри на носі.

— Ну, до зустрічі! — сказала вона і, розкланявшись зі мною за готельними приписами, вернулася на своє робоче місце. Чарівна дівчина. І водночас трохи душевно неврівноважена.

Я повернувся у номер, добув з холодильника банку пива й випив, закусивши половиною сандвіча з яловичиною, купленого у підвальному відділенні харчових продуктів універмагу. «Так от, — подумав я, — тепер уже ясно, якими будуть мої наступні дії». Увімкнуто першу передачу, і хоча я ще не знав, куди поїду, автомобіль поволі рушив з місця. Для початку зовсім не погано.

Я зайшов у ванну, сполоснув обличчя водою і ще раз поголився. Голився мовчки, спокійно, без мугикання. Протер шкіру лосьйоном, почистив зуби. А потім уважно придивився до своєї фізіономії в дзеркалі, чого не робив доволі давно. Нічого нового в ній не відкрив і ніякої впевненості не знайшов. Обличчя як обличчя. Яким було завжди.

О пів на восьму я вийшов з номера, перед самим готелем сів у таксі й показав водію папірець з адресою. Той мовчки кивнув і довіз мене куди треба. Поїздка обійшлася у тисячу єн з лишком. Затишний бар у підвалі п’ятиповерхової будівлі, коли я відчинив двері, зустрів мене досить пристойним соло на саксофоні Джері Маліґана зі старої платівки. Музику записали ще тоді, коли Маліґан стригся коротко й одягав сорочку з ґудзиками на кінчиках комірця, а разом з ним грали Чет Бейкер і Боб Брукмаєр. Колись я часто їх слухав. Ще тоді, коли ніякого Адама Анта й не було на світі.

Адам Ант[4].