Одне слово, новий готель «Дельфін» процвітав.

Розумно інвестований у нього капітал повертався тепер у вигляді непоганих доходів. Я добре знав, як будуються такі заклади. Одного разу я готував рекламні тексти для цілої мережі першокласних готелів. Перед тим, як братися до їхньої побудови, люди заздалегідь усе, від початку до кінця, акуратно прораховують. Збирають фахівців, які заганяють різноманітну інформацію у комп’ютери й ретельно оцінюють витрати. Попередньо прикидають, скільки туалетного паперу доведеться закуповувати та за якою ціною. За допомогою студентів, найнятих на тимчасову роботу, визначають кількість перехожих на вулицях міста — скажімо, Саппоро, — а серед них — кількість хлопців і дівчат відповідного віку, щоб передбачити число можливих весіль. Прогнозують геть-усе. І тим самим зводять ризик, пов’язаний з проектом будівництва, до мінімуму. Довго й докладно розробляють план, призначають виконавців проекту й купують земельну ділянку. Наймають персонал, запускають голосну рекламну кампанію. Не скупляться, щоб розв’язати якусь проблему за допомогою грошей, якщо, звісно, впевнені, що вони колись повернуться… Такий от великий бізнес.

Зрозуміло, що орудувати таким великим бізнесом може тільки потужна організація, під дахом якої зібралося багато різних фірм. Бо хоч би як хто намагався уникнути ризику — завжди залишиться те, чого передбачити не можна, і тільки такого роду конгломерат здатний знешкодити його наслідки.

Зізнаюсь: новий готель «Дельфін» мені не сподобався. Принаймні за звичайних обставин я ніколи в житті не поселився б у такому місці за власні гроші. Занадто дорого й занадто багато зайвого. Однак тепер немає ради. Хай там що, а я вже перебуваю в новому готелі «Дельфін», що набрав зовсім іншої подоби.

Я підійшов до конторки реєстрації і, показавши візитну картку, відрекомендувався. Дівчата у блакитних фланелевих куртках зустріли мене приязними усмішками, як у рекламі зубної щітки. Частина інвестованого капіталу пішла і на те, щоб навчити персонал професійно усміхатися. На всіх дівчатах були білосніжні блузки, волосся на голові акуратно укладене. На одній з трьох дівчат, досить симпатичній, що підійшла до мене, були окуляри, які їй дуже личили. Від того, що вона підійшла до мене, я відчув полегшення. Бо серед усіх трьох вона була найвродливіша і сподобилася мені з першого погляду. В її усміху проглядало щось таке, що приваблювало мою душу. Здавалося, наче вона втілювала дух готелю, якому належало тут бути. Я сподівався, що вона от-от махне золотою паличкою у своїй ручці — і, як у фільмі Діснея, з клубка чарівного пилу вирине ключик від номера…

А проте замість чарівної палички дівчина скористалася комп’ютером. Спритно набравши на клавіатурі моє прізвище і номер кредитної картки, перевірила написане на екрані — і, приязно всміхаючись, передала мені ключ від номера 1532. Разом з рекламним буклетом, який я в неї попросив. І тоді я запитав, коли відкрився цей готель. Вона машинально відповіла, що в жовтні минулого року. І п’яти місяців ще не минуло.

— Пробачте… Можна запитати? — сказав я. На моєму обличчі також з’явилася професійна усмішка. Я приберігаю її про всяк випадок. — Колись на цьому місці, здається, стояв маленький готель з такою ж назвою, чи не так? Ви часом не знаєте, що з ним сталося?

Звабливість її усміху ледь-ледь порушилася. По її обличчю миттю пробігла маленька хвилька, як по поверхні тихого ставка від кинутого у воду корка з пивної пляшки. Коли вона вляглася, усміх уже не був таким, як раніше. Я з цікавістю спостерігав за цими загадковими змінами. Мені здалося, ніби раптом з води вирине дух ставка і спитає, який корок я щойно кинув — золотистий чи сріблястий? Та, ясна річ, ніякий дух не з’явився.

— Та як вам сказати… — Вказівним пальцем дівчина легко поправила на носі окуляри. — Це було до відкриття нашого готелю, а тому нам невідомо…

Вона замовкла на половині фрази. Я чекав продовження, та його не було.

— Мені дуже шкода, — вимовила вона нарешті.

— Гм-м-м! — видушив я із себе. Минав час, і я почав відчувати до неї щораз більшу приязнь. Мені також хотілося поправити вказівним пальцем на носі окуляри, та, на жаль, у мене їх не було. — Ну, а в кого можна розпитати про історію такого роду?

Дівчина на мить задумалася, стримавши дихання. Усміх з її обличчя відразу щез. Перестати дихати і водночас усміхатися нікому не під силу. Хто не вірить — нехай сам спробує.

— Мені дуже шкода, та чи не могли б ви почекати хвилинку? — сказала вона і зникла за боковими дверима. А через півхвилини вернулася разом з чоловіком років сорока у чорному костюмі. За зовнішнім виглядом, справжнім професіоналом готельного бізнесу. З такими особами мені доводилося раніше не один раз зустрічатися по роботі. Це дивні суб’єкти. Вони завжди всміхаються, але їхня усмішка залежно від обставин буває двадцяти п’яти різновидів. Від холодної до стримано-задоволеної. Кожна має свій номер. Від першого до двадцять п’ятого. Вони її вибирають відповідно до ситуації, як ключки під час гри в гольф. Таким був і той чоловік.

— Ласкаво просимо! — сказав він, зобразивши на обличчі усмішку проміжного виду, і шанобливо вклонився. Моя зовнішність, очевидно, не справила на нього надто приємного враження. І його усмішка перемінилася на іншу — на три ступені нижчу. На мені була тепла мисливська куртка на хутрі (на грудях — значок із портретом Кіта Херінґа[1]), хутряна шапка, яку носять в Австрії альпійські стрільці, круті штани з безліччю накладних кишень та міцні чоботи-снігоходи. Усі ці чудові практичні речі, однак, трохи не пасували до фойє такого готелю. Та моєї вини в цьому не було. Просто є різні способи життя і різні способи мислення.

— Мені повідомили, що ви цікавитеся нашим готелем, — надзвичайно ввічливим тоном сказав чоловік.

Спершись долонями об конторку, я запитав у чоловіка те саме, що й перед тим у дівчини.

Той зиркнув на мій годинник із зображенням Мікі Мауса, як ветеринар на вивихнену котячу лапу.

— Пробачте… — сказав він після короткої паузи. — А чому вас цікавить готель, що стояв тут раніше? Якщо можна, хотілося б знати причину…

Я кількома словами все пояснив. Мовляв, кілька років тому зупинявся в тому готелі й заприязнився з його власником. Тепер от навідався сюди й побачив — геть-усе змінилося. А тому захотілось дізнатися, що з ним сталося. Так чи інакше, запитання чисто особисте.

Чоловік кілька разів кивнув головою.

— Правду кажучи, я також не знаю подробиць тієї історії, — сказав він, обережно добираючи слова. — Можу тільки повідомити, що ми викупили земельну ділянку під колишнім готелем «Дельфін» і на його місці побудували новий. Назва справді залишилася та сама, але з економічного погляду новий готель зовсім інший і не має нічого спільного з колишнім.

— Тоді навіщо зберігати стару назву?

— Вибачте, але… Усі обставини, на жаль…

— А куди дівся попередній власник — цього також не знаєте?

— Мені дуже шкода, але… — відповів чоловік, зобразивши на обличчі усмішку за шістнадцятим номером.

— Ну, а в кого краще про це розпитати?

— Як вам сказати… — і чоловік у задумі схилив убік голову. — Розумієте, ми — лише персонал і про обставини, які передували відкриттю нашого готелю, нічогісінько не знаємо. А тому на ваше запитання, в кого краще розпитати, відразу відповісти, м’яко кажучи…

Звичайно, в його словах була певна логіка, але в моїй голові заклюнулася підозра: щось тут не так. У відповідях і чоловіка, і дівчини відчувалася штучність. Не те щоб вона мені не подобалася. Просто я не міг її збагнути. Якщо часто доводиться брати в людей інтерв’ю, то, природно, з’являються професійні навички інтуїтивно відчувати такі речі. За тоном відповіді здогадуватися про замовчування. За виразом обличчя — про брехню. Жодних реальних підстав начебто немає. Просто раптом відчуваєш, що за словами щось інше ховається.

Однак було ясно одне: у чоловіка нічого більше не вдасться випитати. Я подякував йому, а той кивнув легенько головою і зник за боковими дверима. Коли його не стало, я розпитав дівчину про систему харчування та обслуговування гостей. Поки вона старанно відповідала на мої запитання, я пильно дивився їй у вічі. Дуже гарні очі. Якщо довго в них вдивлятися, то починає здаватися, ніби бачиш ще щось. Наші погляди зустрілися — і дівчина зашарілася. Через це вона мені ще більше сподобалася. Цікаво, чому? Чи не тому, що видавалася мені духом готелю? Я подякував їй, відійшов від конторки і на ліфті піднявся у свій номер.

вернуться

1

Кіт Херінґ (1958–1990) — відомий американський художник у стилі «нью-арт», прославився своїми графіті в нью-йоркському метро. (Тут і далі — прим. перекладача.)


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: