Ми замовкли.

— До речі, як ти здогадався, що мова йтиме про вівцю? — запитав мій компаньйон. — Як? Власне, що відбувається в мене за плечима?

— «У підземеллі невідомий карлик пряде нитки…»

— Ти не міг би висловитися ясніше?

— Шосте чуття.

— Ого! — зітхнув мій компаньйон. — В усякому разі, я маю для тебе дві свіжі новини. З телефонної розмови з раніше згаданим репортером щомісячника я дізнався, що, по-перше, Шеф зліг від інсульту і на ноги більше не встане. Хоча офіційного підтвердження цього немає. По-друге, що чоловік, який сюди приперся, — перший секретар Шефа, так би мовити Людина Номер Два, реальний керівник організації, американець у другому поколінні японського походження, закінчив Стенфордський університет і от уже дванадцять років працює на Шефа. Темна особа, але із гострим розумом. Оце все, що я роздобув.

— Дякую, — сказав я.

— Нема за що, — відповів мій компаньйон, не дивлячись мені в очі.

Як не крути, поки він не напивався до чортиків, був набагато нормальнішим за мене. Набагато добрішим, чеснішим і розсудливішим. Проте рано чи пізно він остаточно зіп’ється. Від такої думки мені ставало гірко. Чимало людей, порядніших за мене, раніше від мене сходили нанівець.

Після того, як мій компаньйон вийшов з кімнати, я знайшов у шухляді його віскі й сам взявся його допивати.

Ми можемо безцільно блукати у світі випадковостей. Зовсім так само, як літає крилате насіння якої-небудь рослини, гнане примхливим весняним вітром.

І водночас можемо заперечувати існування будь-якої випадковості. Бо те, що вже сталося, — очевидно, сталося, а те, що ще не сталося, теж, очевидно, не сталося. Інакше кажучи, це означає, що в миті нашого існування, затиснутого між «усім» позаду і «нулем» перед нашим носом, немає місця ні для випадковостей, ні для закономірностей.

А проте насправді між цими двома кутами зору невелика різниця. Адже цього разу (як здебільшого буває під час протиставлення) йдеться про щось схоже на те, як одній страві дають дві різні назви.

Та це все — метафори.

З одного боку (кут зору А), те, що я помістив у рекламі фотографію вівці, — чиста випадковість, з другого боку (кут зору Б), — закономірність.

A) Я шукав підходящу фотографію для рекламного журналу. У шухляді мого стола випадково лежала фотографія вівці. І от я її використав. Мирна випадковість у мирному світі.

B) Фотографія вівці вже давно чекала мене у шухляді мого стола. Навіть якби я не використав її для журналу, вона пригодилася б мені колись іншим разом для іншої мети.

Як добре подумати, то, мабуть, цю формулу можна застосувати до всіх обставин мого дотеперішнього життя. Якщо я ще потренуюсь, то, мабуть, навчусь управляти своїм життям правою рукою під кутом зору А, а лівою — під кутом зору Б. А втім, це не має значення. Так само, як у випадку дірки в бублику. Сприймати дірку в бублику як пустий простір чи якусь сутність саму по собі — метафізична проблема, яка ніяк не впливає на його смак.

Коли мій компаньйон пішов у своїх справах, кімната раптом спорожніла. Лише стрілки електронного годинника й далі безшумно крутилися. До приїзду автомобіля о четвертій годині залишалося ще чимало часу, але жодної невідкладної роботи не було. У сусідній конторі теж панувала мертва тиша.

Попиваючи віскі на блакитному дивані й почуваючись у приємному потоці повітря з кондиціонера так, як легеньке насіння кульбаби під подувом вітру, я невідривно стежив за стрілками електронного годинника. Принаймні поки я дивився на годинник, світ перебував у русі. То був не дуже привабливий світ, але він все-таки й далі рухався. І оскільки я усвідомлював, що світ рухається, я жив. Не дуже привабливим життям, але все-таки жив. Мені здалося трохи дивним, що людина може підтвердити своє існування лише за допомогою стрілок годинника. У світі мали б бути й інші способи такого підтвердження. Однак, хоч скільки я намагався ще щось придумати, нічого путнього на думку не спливало.

Я відмовився від подальших спроб і ще раз ковтнув віскі. Гаряче відчуття обпалило горло, рушило вздовж стінок стравоходу й спритно опустилося на дно шлунка. За вікном простягалося темно-синє літнє небо з білястими хмарами. Гарне небо, але чомусь з відтінком зношеності, властивої зужитій речі. Небо, схоже на зужиту річ, ретельно, до блиску, протерту медичним спиртом для продажу з аукціону. За таке небо, за літнє небо, що колись давно-давно було новеньким, я випив ще один ковток віскі. Шотландське віскі було непогане. Та й небо, коли очі до нього звикли, вже не видавалося таким непривабливим. Зліва направо за вікном повільно пропливав велетенський реактивний літак, схожий на жука, вкритого лискучою твердою шкаралущею.

Після другого ковтка віскі в моїй голові виринуло запитання: власне, чого це я тут сиджу?

Власне, про що це я думав?

Та про вівцю.

Я підвівся з дивана, взяв зі стола мого компаньйона копію рекламної сторінки і повернувся на своє місце. А тоді, облизуючи шматок льоду із рештками смаку віскі, упродовж секунд двадцяти пильно вдивлявся у фотографію і наполегливо намагався розгадати її прихований зміст.

На фотографії було зображено отару овець на лузі. По краю лугу тяглася березова діброва. Такі берези ростуть лише на півночі Хоккайдо. Вони зовсім не були схожі на ті хирляві деревця, які посадив біля дому сусідній зубний лікар. Об одну таку здоровенну березу водночас могли б поточити свої кігті четверо ведмедів. Судячи з густоти листя, на фотографії була весна. На вершинах далеких гір та у зморшках їхніх схилів ще лежав сніг. Очевидно, тоді був квітень або травень. У таку пору сніг тане і земля перетворюється у кашу. Небо синє (мабуть, синє — чорно-біла фотографія не давала певності, що воно саме такого кольору, — а може, й жовтогарячо-рожеве). Над вершинами гір висіли тонким шаром білясті хмари. Хоч скільки не напружуй голови, отара овець — це лише отара овець, березова діброва — це лише березова діброва, а білясті хмари — це лише білясті хмари, і більш нічого.

Я кинув фотографію назад на стіл, затягнувся сигаретою і позіхнув. Потім знову взяв фотографію у руки і спробував порахувати овець. Однак рівнина була така широка, а вівці розбрелися по ній, як люди на пікніку під час обіду, так безладно, що чим далі сягав мій погляд, тим важче ставало відрізнити вівцю від білої плямки, білу плямку — від обману зору, обман зору — від порожнечі. Врешті-решт мені не залишалося нічого іншого, як кінчиком кулькової ручки порахувати лише тих овець, в яких я не сумнівався. Їх виявилося тридцять дві. Тридцять дві вівці. Звичайнісінька фотографія краєвиду. Без жодної композиції і без особливого живчика.

А проте в ній справді-таки щось було. Присмак тривоги. Я мав таке відчуття, коли вперше побачив цю фотографію, і відтоді протягом трьох останніх місяців воно мене ні на мить не покидало.

Я ліг спиною на диван і, тримаючи фотографію перед очима, спробував ще раз перерахувати овець.

Вийшло тридцять три вівці.

Тридцять три?

Я заплющив очі й потряс головою — вона спорожніла. От і добре, подумав я. Що має бути, того не минути. А що сталося — того не зміниш.

Лежачи на дивані, я ще раз порахував овець, а потім поринув у глибокий сон, який буває пополудні після подвійної порції віскі. За мить до того, як заснути, я подумав про вуха моєї нової подруги.

Присланий по мене автомобіль, як було попереджено, прибув о четвертій годині. З точністю годинника із зозулькою. Дівчина-секретарка розбудила мене — наче витягла із глибокого сну. Я сполоснув обличчя водою в туалеті, але дрімота нітрохи не пройшла. Спускаючись ліфтом униз, я тричі позіхнув. Позіхнув так, ніби звертався до когось з якимось проханням, та насправді я звертався сам до себе.