— Ну і що? Ваші клопоти — це мої клопоти, — і вона злегка всміхнулася. — Ви мені дуже подобаєтеся.

— Дякую, — сказав я.

— І це все?

Я відсунув складену газету на край стола. Легенький вітерець, що пробивався крізь вікно, розганяв дим від моєї сигарети.

— Чесно кажучи, вся ця історія мені чомусь не подобається. Тут є якась заковика.

— З чим?

— З усім, — відповів я. — Хоча загалом уся ця історія про вівцю настільки безглузда, що не варта ламаного гроша, її складові частини цілком переконливі і, до того ж, між собою добре узгоджуються. А проте враження від неї неприємне.

Вона мовчала і лише гралася гумовим кільцем для волосся, перекочуючи його сюди-туди по столі.

— А, крім того, навіть якщо я знайду ту вівцю, то що далі? Якщо вона і справді така особлива, як стверджує той секретар, то може статися, що я до кінця життя не виберуся з великої халепи.

— Але ж ваш друг уже давно в ній опинився, хіба ні? Бо якби це було не так, то він спеціально не прислав би вам такої фотографії.

Вона була права. Я викладав на стіл свої козирі — вона била їх одного за одним. Ніби читала всі мої ходи.

— Мабуть, таки доведеться їхати, — сказав я приречено.

Вона всміхнулася.

— Не сумніваюсь, що так буде краще і для вас. Гадаю, що вівця обов’язково знайдеться.

Вона дочистила вуха, загорнула тампон у паперову серветку і викинула у кошик для сміття. Потім взяла гумове кільце і, підібравши назад волосся, відкрила вуха. Мені здалося, ніби кімнату провітрили.

— Ходімо спати, — сказала вона.

Коли я прокинувся, була дев'ята ранку. У ліжку поряд зі мною її не було. Мабуть, вийшла перекусити та й пішла до себе додому. Жодної записки не залишила. Тільки у ванній кімнаті сушився її носовичок і нижня білизна.

Я вийняв з холодильника помаранчевий сік і випив. Підсмажив у тостері хліб триденної давності, що своїм смаком нагадував штукатурку. З вікна кухні було видно олеандр у сусідньому дворі. Хтось удалині вправлявся у грі на піаніно. Гра була схожа на біг униз ескалатором, який піднімається вгору. Вмостившись на телеграфному стовпі, беззмістовно воркували три товстих голуби. Та ні — може, вони вкладали якийсь зміст у своє воркування. Може, в них мозолі на лапках боліли, а тому вони не переставали туркотіти. Може, з їхнього погляду моє існування було беззмістовним.

Коли я проковтнув два шматки підсмаженого хліба, голуби зникли, залишивши у вікні тільки телеграфний стовп та олеандр. Був недільний ранок. У недільній газеті містилася кольорова фотографія коня, який перестрибує через живопліт. Блідий вершник у чорному кепі, сидячи на коні, своїм злим поглядом упивався у текст на сусідній сторінці. На ній докладно описувалися способи вирощення орхідей. У кожної із кількох сотень видів орхідей своя історія. В якихось країнах особи королівського роду віддавали життя заради орхідей. У статті стверджувалося, що орхідеї несуть у собі елемент фаталізму. Що в будь-якої речі є своя філософія і своя доля…

Завдяки тому, що я нарешті вирішив їхати у пошуках вівці, настрій у мене різко покращав. Здавалося, ніби життєва сила розлилася по всьому тілу й дійшла до кінчиків пальців. Уперше відтоді, як я переступив через двадцятирічну переломну вікову межу, я відчув такий настрій. Я склав посуд в умивальник, нагодував кота і набрав номер телефону чоловіка в чорному костюмі. Після шостого гудка той нарешті взяв трубку.

— Сподіваюсь, не розбудив, — сказав я.

— Не турбуйся. Я завжди встаю рано, — відповів він. — А що таке?

— Які газети ви читаєте?

— Усі центральні і вісім провінційних. Однак провінційні прийдуть аж під вечір…

— І ви їх повністю прочитуєте?

— Це — частина моєї роботи, — терпеливо відповів чоловік. — А що таке?

— І недільні читаєте?

— Звісно, і недільні читаю.

— А в сьогоднішньому випуску фотографію коня бачили?

— Еге ж, фотографію коня бачив.

— А вам не здається, що кінь і вершник думають про зовсім різні речі?

З телефонної трубки по кімнаті розлилася глибока тиша. Навіть дихання не було чути. Від такої тиші, здавалося, от-от заболять вуха.

— І з цієї причини ти подзвонив? — спитав чоловік.

— Та ні. Це — лише проста балачка. А хотілося б знайти спільну тему для розмови…

— У нас і так є про що поговорити. Скажімо, про вівцю, — і чоловік відкашлявся. — Пробач, але в мене немає стільки вільного часу, як у тебе. Ти не міг би коротко викласти суть справи?

— А справа ось у чому! — сказав я. — Коротко кажучи, я надумав відправлятися завтра на пошуки вівці. Довго вагався, але нарешті вирішив це зробити. Однак робитиму так, як сам захочу. І говоритиму так, як сам захочу. Я маю право балакати про все, що спаде на думку. А ще мені не хочеться, щоб за кожним моїм кроком хтось стежив і невідомі люди мною попихали… Ось що я мав на увазі.

— Ти неправильно уявляєш собі своє становища.

— І ви неправильно його собі уявляєте. Послухайте, що я вам скажу. Я цілу ніч думав про своє становище — і збагнув, що мені майже немає чого втрачати. З дружиною розлучився. З роботи хоч сьогодні готовий піти. Квартиру наймаю, а серед домашніх речей немає нічого пристойного. Вся моя власність — два мільйони ієн заощаджень, зужитий автомобіль і старий кіт. Одяг давно не модний, а платівки — ніби з антикварної крамниці. Ні слави, ні положення в суспільстві, ні успіху в жінок. Ні таланту, ні молодості. Базікаю всяку нісенітницю — і потім жалкую. Одне слово, як ви сказали, — посередність. То що ж я міг би втратити? Скажіть, якщо знаєте.

Мовчанка тривала досить довго. За той час я встиг відірвати нитку, що заплуталася під ґудзиком сорочки, і намалював кульковою ручкою тринадцять зірочок у записнику.

— У кожного є одна-дві речі, які він не захоче втратити. Є вони і в тебе, — промовив чоловік. — Розшукувати такі речі — наш фах. Можна бути певним, що в людини є щось схоже на точку рівноваги між жадобою і гордістю. Як у всіх твердих тіл — точка рівноваги. А усвідомлює вона її існування лише тоді, коли вже втратила її… — і на хвилину чоловік замовк. — Однак мова про це піде пізніше. А тепер я не хочу сказати, що не зрозумів суті твоєї запальної промови. З твоїми вимогами я вирішив погодитися. Я не збираюсь зайвий раз утручатися. Можеш робити так, як хочеш. Один місяць… Згоден?

— Згоден, — відповів я.

— Ну, тоді бувай!

І чоловік поклав трубку. Поклав так, що в мене на душі лишився гіркий присмак. І щоб прогнати його, я тридцять разів віджався від підлоги, двадцять разів присів, вимив посуд і виправ білизну, що зібралася за останні три дні. Відразу після цього поганого настрою наче й не було. Була прекрасна вереснева неділя. Літо кудись ділося як давній призабутий спогад.

Я надягнув нову сорочку, вліз у «лівайси» без жодної плямки кетчупу, натягнув на ноги однакові за кольором шкарпетки і причесався щіткою для волосся. Однак відчуття недільного ранку, яке я мав у сімнадцятирічному віці, не повернулося. Це ж зовсім природно. Хоч би що казати, роки взяли своє.

Я вивів із стоянки під будинком свій перестарілий фольксваґен і, відправившись на ньому до супермаркету, купив дюжину котячих консервів, коробку з піском для кота, дорожню бритву і нижню білизну. У кондитерській я сів за прилавок і, попиваючи каву, майже позбавлену смаку, закушував пампушками з корицею. У дзеркалі на стіні за прилавком, уминаючи пампушок, відбивалася моя фізіономія. Тримаючи надкушений пампушок у руці, якусь хвилину я придивлявся до себе. І мене зацікавило, що думають про мене інші люди, коли бачать моє обличчя? Та, звісно, мені не дізнатися, що там вони про мене думають. Я доїв пампушок, проковтнув рештки кави і вийшов надвір.

У туристичному бюро перед залізничною станцією я замовив два авіаквитки на завтра до Саппоро. Потім, уже всередині станції, придбав парусинову сумку на ремені й непромокального капелюха. Я оплачував покупки, витягуючи з конверта одну за одною десятитисячні банкноти, та, здавалося, їх не ставало менше. Скоріше навпаки — менше ставало мене самого. Ось якими бувають гроші в цьому світі. Їхнє зберігання дратує, а витрачання псує настрій, робить нещасним. Нестача ж породжує огиду до самого себе. А коли відчуваєш огиду до себе, хочеться їх витрачати. Та грошей більше немає. Немає і порятунку.