— Неймовірно! — видушив із себе я. — Здається, наче ти зовсім інша людина.

— Саме так, — сказала вона.

— Саме так, — сказала вона.

Вона була по-неземному прекрасною. Такої краси я досі не бачив і не уявляв собі. Вона сягала розмірів Всесвіту і водночас конденсувалася до об’єму льодовика. Зухвало розширювалася і водночас знічувалася. Перевершувала всі мої уявлення. Вона та її вуха зливалися в одне ціле і сповзали вниз схилом часу, немов первісний промінь світла.

— Ти незвичайна! — сказав я, нарешті віддихавшись.

— Я знаю, — відповіла вона. — Такий стан буває, коли мої вуха розблоковано.

Кілька відвідувачів ресторану, повернувшись у наш бік, завмерли з подиву. Офіціант, що підійшов з новою порцією кави, не міг її як слід налити. Ніхто не промовив ні слова. Лише бобіна магнітофона й далі крутилася.

Вона вийняла з торбинки ментолову сигарету і сунула собі в рот. Я квапливо запалив її своєю запальничкою.

— Я хочу з вами переспати, — сказала вона.

І ми переспали.

Однак для неї ще не настала епоха повного блиску. Протягом наступних двох-трьох днів вона кілька разів відкривала свої вуха, а потім знову ховала свій неймовірно чудесний витвір під волоссям і тоді знову ставала звичайнісінькою дівчиною. Враження було таке, ніби на початку березня для проби вона перестала одягати пальто.

— Здається, ще не настала пора відкривати вуха, — сказала вона. — Я ще сама не збагну, як найкраще розпорядитися своєю силою.

— Я не заперечую, — погодився я. Бо вона, і сховавши вуха, здавалася непоганою.

Вона іноді показувала свої вуха, але майже завжди це було у випадках, пов’язаних із сексом, який тоді здавався чимось дивовижним. Коли падав дощ, пахло дощем. Коли співали птахи, їхній спів звучав особливо виразно. Мені не вистачає слів, щоб описати цей стан.

— Ти не показуєш вух, коли спиш з іншими чоловіками? — спитав я її одного разу.

— Звичайно, ні, — відповіла вона. — Вони, мабуть, і не здогадуються, що в мене є вуха.

— А яким буває секс тоді, коли ти ховаєш вуха?

— Обов’язком. Схожим на жування газетного паперу, позбавленим будь-якого відчуття. Та байдуже. Бо виконання обов’язку — теж непогана справа.

— Але з відкритими вухами все набагато приємніше, чи не так?

— Ага.

— Тоді краще відкривати вуха, — сказав я. — І не варто забивати собі голову всяким непотребом, як ти гадаєш?

Вона пильно глянула йому в очі й зітхнула.

— Я бачу, ви нічого не розумієте.

Справді, я багато чого зовсім не розумів.

Передусім причини її особливого ставлення до мене. Бо я анітрохи не вважав, що чимось кращий за інших або сильно відрізняюсь від них.

Та коли я їй це сказав, вона засміялася.

— А все дуже просто, сказала вона. — Ви шукали мене. І це найголовніша причина.

— А якщо, припустімо, хтось інший тебе шукав би?

— Принаймні зараз ви до мене не байдужі. Крім того, ви набагато кращі, ніж вам здається.

— Чого ж це мені так здається? — спитав я.

— Тому що ви живете лише однією половиною свого «я», — відповіла вона прямо. — Інша ваша половина залишається неторканою.

— Гм-м-м…

— У цьому розумінні ми схожі одне на одного. Я прикриваю вуха, а ви живете лише однією половиною свого «я». Вам так не здається?

— Навіть якщо це й правда, то все одно друга половина мого «я» не така блискуча, як твої вуха.

— Цілком можливо, — і вона усміхнулася. — А ви справді нічого не розумієте.

З усміхом на устах вона відкинула назад волосся і розстебнула блузку.

Пополудні того вересневого дня наприкінці літа я не пішов на роботу і, граючись її волоссям у ліжку, думав про китовий прутень. Море було темно-сірим, буйний вітер бився об скляні шиби акваріуму. У виставковій залі під високою стелею не було, крім мене, нікого. Китовий прутень, назавжди відірваний від кита, повністю втратив свою первісну суть.

Потім я ще раз подумав про нічну сорочку моєї колишньої дружини. Однак не зміг пригадати, чи взагалі в неї була нічна сорочка. Десь у глибині голови застряв лише невиразний образ нічної сорочки, повішеної на стільці в кухні. Я ніяк не міг згадати, що, власне, це означало. Здавалося, ніби тривалий час хтось інший жив моїм життям.

— Скажи мені, ти одягаєш нічну сорочку? — спитав я знічев’я у своєї подруги.

Вона підвела голову з мого плеча і глянула на мене невидющими очима.

— У мене їх немає.

— Он що, — сказав.

— Та якщо ви думаєте, що вам було б краще з нею…

— Ні… — поспішив я заперечити. — Я не це мав на увазі.

— Однак можете не соромитися. Бо на роботі я звикла до такого… Воно мене не бентежило б.

— Ні, мені нічого не треба, — сказав я. — Мені досить тебе і твоїх вух. І більше нічого мені не треба.

Розчаровано похитавши головою, вона припала обличчям до мого плеча. Однак через секунд п’ятнадцять знову підвела очі.

— Послухайте, через десять хвилин сюди зателефонують у важливій справі.

— Зателефонують? — і я зиркнув на чорний телефонний апарат поруч ліжка.

— Так, зателефонують.

— І ти знаєш, про що?

— Знаю.

Поклавши голову мені на голі груди, вона курила ментолову сигарету. Через хвилину її попіл упав біля мого пупка і нона стулила губи, щоб здути його геть. Я відчував між пальцями її вухо. Це було незрівнянно чудове відчуття. В моїй голові не було думок, лише спливали і зникали один за одним невиразні образи.

— Щось про вівцю, — сказала вона. — Про багатьох овець і про одну.

— Про вівцю?

— Ага, — відповіла вона і передала мені наполовину скурену сигарету. Я один раз затягнувся нею, а потім роздушив її в попільничці. — І тоді почнуться пригоди.

Незабаром задзвонив телефон. Я глянув на неї, але вона міцно спала на моїх грудях. Я дочекався четвертого дзвінка і підняв трубку.

— Ти можеш негайно прийти сюди? — звертався мій компаньйон. В його голосі вчувалося напруження. — Я маю обговорити з тобою важливу справу.

— Скажи, наскільки важливу?

— Як прийдеш — все зрозумієш, — відповів він.

— Чи не про вівцю? — спробував я розвідати, хоча мені не слід було цього казати. Телефонна трубка стала крижано-холодною.

— А звідки ти це знаєш? — спитав мій компаньйон.

Ось так почалися пригоди — погоня за вівцею.

Людина може звикнути випивати велику кількість алкогольних напоїв з багатьох причин, але наслідок цього здебільшого один.

У 1973 році мій компаньйон був щасливим п’яницею. Три роки пізніше став трохи похмурим. А влітку 1978 року вже незграбно намацував клямку дверей, що вела до першої стадії алкогольного отруєння. Як це часто трапляється з більшістю непросипущих випивак, у тверезому стані він не відрізнявся розумом, але був нормальною і приємною людиною. Так усі про нього думали. І він був про себе подібної думки. А тому пив міцні напої. Бо йому здавалося, що, напившись, зможе утвердитися у своїх чеснотах.

Звичайно, спочатку все йшло добре. Однак із плином часу, як доза споживаного алкоголю збільшувалася, виникали збої в його житті — збої, які потім перетворилися у глибоку тріщину. Його чесноти мчали з такою швидкістю, що він уже не міг наздогнати їх. Звичайний випадок. Однак загалом люди не схильні вважати, що це саме їхній випадок. Тим паче якщо ці люди не розважливі. Намагаючись віднайти загублене, він почав блукати у ще густішому алкогольному тумані. І його становище ставало дедалі гіршим.

Та принаймні поки що він виглядав цілком нормальним, поки не заходило сонце. Й оскільки я свідомо уникав зустрічі з ним увечері, то не мав до нього жодних претензій. Про те, що після заходу сонця він відхилявся від норми, добре знав і я, і він сам. Ми ніколи не торкалися цього питання, хоча обидва знали про його існування. Ми ладнали один з одним, та вже не були такими товаришами, як колись.