Більше того… цей голос огортає все довкола, не залишаючи жодного місця для страху. Її пісня перетворює всі наші вуха на єдине вухо.

Та це ще не зовсім кінець. На кожному телеекрані — я, і я упріваю аж так сильно, що один електрод повільно зісковзує з моєї скроні. Це, поза всяким сумнівом, не той щасливий фінал, який я собі уявляв, але порівняно з тим, з чого почалася ця історія: з Ґрифіна Вілсона у кабінеті медсестри з гаманцем у зубах, наче з пістолетом… утім, для початку історії згодиться.

Це шоу геть не змінилося відтоді, як ти лежав удома з високою температурою й увесь день дивився телевізор.

Це не «Сторгуймося». Це не «Колесо Фортуни». Тут ти не побачиш Монті Голла, це не передача з Петом Сейджеком[60]. Це інше шоу, в якому гучний, дзвінкий голос викликає тебе з аудиторії на ім’я й каже: «Спускайтеся на сцену, ви — наступний учасник», і якщо ти вгадаєш вартість упаковки півфабрикатів «Райс-е-роні», то виграєш тижневу поїздку до Парижа.

Оте шоу. І приз ніколи не буде чимось корисним, як то пристойний одяг, музика чи пиво. Призом завжди буде якийсь пилосмок або пральна машина, і ти б зрадів такому виграшу, якби був, скажімо, домогосподаркою.

Зараз «піковий тиждень», і за традицією всі охочі вступити до організації грецьких літер «Дзета дельта»[61] замовляють собі великий шкільний автобус і їдуть на якусь телестудію, аби взяти участь у цій вікторині. За правилами, всі дзета-дельти мають бути вдягнені в однакові червоні футболки, на яких методом шовкографії надруковані чорні грецькі літери дзета, дельта й омега. Спершу треба прийняти марочку «Привіт, кицю»[62], може, пів-марки, а тоді чекати на спалах. Вона схожа на звичайні паперові марочки з надписом «Привіт, кицю», і її треба розсмоктувати й ковтати, тільки насправді це марка з «кислотою».

Ось, що відбувається: дзета-дельти розсаджуються такою собі червоною латкою посеред аудиторії, а тоді кричать і верещать, аби потрапити в телевізор. Це вам не «Гамма-стегно-згама». Це вам не «Лямбда-безноса-лярва». Це «Дзета дельта», всі хочуть бути на їхньому місці.

Як подіє кислота — чи в тебе зірве дах, чи ти покінчиш життя самогубством, чи з’їси когось живцем, — ніхто тобі не скаже.

Так повелося.

Відтоді як у далекому дитинстві тебе била лихоманка, вибір учасників цієї вікторини не змінюється — дзвінкий голос обов’язково викличе якогось морпіха США в парадній формі з латунними ґудзиками. Там завжди буде чиясь стара бабця в спортивному светрі. Завжди буде іммігрант з якогось далекого краю, що ти не розбереш і половини того, що він говорить. Завжди буде якийсь фізик-ядерник зі здоровим черевом і нагрудною кишенею сорочки, повною кулькових ручок.

Саме такою ти й запам’ятав цю гру, тільки тепер ти вже дорослий… і всі дзета-дельти починають на тебе верещати. Вони мружаться й так голосно верещать, що аж очі ріже. Вони перетворюються на суцільні червоні футболки й роззявлені роти. Їхні руки випихають тебе з місця, проштовхують у прохід між рядами. Дзвінкий голос вимовляє твоє ім’я й наказує спускатися на сцену. Ти — наступний учасник.

У роті лежить «Привіт, кицю», на смак — як рожева жувальна гумка. Це та сама «Привіт, кицю», ходовий товар, без усілякого полуничного чи шоколадного присмаку, як буває, коли чийсь брат «варить» ночами в природознавчому корпусі, де працює прибиральником. Потім паперова марка застрягає в горлі, тільки тобі не хочеться ремиґати на телебаченні, а тим паче назавжди залишитися таким на відеозаписі, що його передивлятимуться незнайомці.

Усі глядачі повертають голови, аби подивитися, як ти, спотикаючись, сунеш униз проходом у своїй червоній футболці. Усі телекамери беруть тебе крупним планом. Усі плескають — так само, як у твоїх спогадах. Вогні — яскраві, мов у Лас-Вегасі, — освітлюють кожен предмет на сцені. Це щось новеньке, хоча ти вже мільйони й трильйони разів бачив, як воно відбувається, тож просто на автоматі займаєш вільний стіл поруч із морпіхом.

Ведучий цього шоу, який у жодному разі не є Алексом Требеком[63], змахує рукою, і цілий сектор сцени починає рухатися. Це не землетрус, але цілісінька стіна відкочується вбік на невидимих колесах, повсюди спалахують вогні, швидко спалахують — блим-блим-блим, навіть швидше, ніж людина встигне це вимовити. І ця здоровенна стіна в глибині сцени відкочується вбік, а з-за неї виходжає велетенська манекенниця, на її обтислій сукні блищать мільйони й трильйони страз, і вона змахує довгою худою рукою та вказує на стіл з вісьмома стільцями, що його можна побачити в чиїсь вітальні на День подяки — з великою печеною індичкою, ямсом і таким іншим. Талія манекенниці — в обхваті вона не товща за твою шию. Кожна її цицька — розміром із твою голову. Кругом спалахують оті лас-вегаські вогні. Лункий голос розповідає, хто виготовив цей стіл і з якого дерева. Він називає його роздрібну ціну.

Ось що треба робити, щоби виграти. Ведучий піднімає маленьку коробочку. Немов фокусник, він показує глядачам, що під нею… а там лежить ціла хлібина, у своєму натуральному вигляді. Такий вигляд має хліб до того, як із нього приготують щось їстівне, як то сендвіч або французький тост. Просто хлібина, ціла й непорізана, як її купляє твоя матуся на фермі, чи де там ростуть оті буханці.

Стіл зі стільцями швидко й легко стануть твоїми, якщо ти вгадаєш ціну тої великої хлібини.

Позаду тебе всі дзета-дельти згуртовуються, притискаються одне до одного своїми червоними футболками, і тепер вони скидаються на велетенську червону зморшку посеред аудиторії глядачів. Вони навіть не дивляться на тебе, їх волосся сплітається поміж собою, утворюючи велику волохату серцевину. Здається, минає ціла вічність, а тоді в тебе дзвонить телефон і дзета-дельти кажуть, яку ставку слід робити.

І весь цей час хлібина просто лежить на своєму місці. Вона вкрита брунатною кірочкою. Лункий голос повідомляє, що вона начинена десятьма життєво важливими вітамінами й мінералами.

Ведучий цієї вікторини — древній, він дивиться на тебе так, наче ніколи в своєму житті не бачив телефонів. А тоді він питає:

— То яка ваша ставка?

— Вісім баксів? — відповідаєш ти.

Судячи з виразу обличчя старої бабці, треба викликати бригаду «швидкої», бо в неї стався серцевий напад. З-під одного рукава звисає побгана серветка «Клінекс», схожа на білу, тріпотливу набивку, і бабця починає скидатися на пожмакане м’яке ведмежа, що його надто сильно любили.

Намагаючись переграти тебе за допомогою якоїсь блискучої стратегії, морпіх, отой виродок, він каже:

— Дев’ять доларів.

Тоді його намагається переграти фізик-ядерник і каже:

— Десять. Десять доларів.

Мабуть, то було якесь підступне питання, бо стара бабця каже:

— Один долар і дев’яносто дев’ять центів.

А тоді вдаряє гучна музика, і вогні знову починають спалахувати. Ведучий витягає бабцю до себе на сцену, а вона плаче й грає в таку гру, де треба кидати тенісний м’ячик, аби забрати додому диван або більярдний стіл. Обличчя бабці таке само зібгане й пожмакане, як той «Клінекс», що вона дістає з рукава свого спортивного светра. Лункий голос викликає на її місце іншу бабцю, і вся ця вікторина несеться далі.

У наступному раунді тобі треба вгадати ціну кількох картоплин, тільки то справжня, ціла, жива картопля, яка ще не перетворилася на їжу, вона в тому самому вигляді, в якому її дістають від шахтарів, або хто там копає картоплю в Ірландії, чи Іллінойсі, чи якомусь такому місці, що починається на «І». Із неї ще навіть не нарізали чіпсів або картоплі-фрі.

Якщо ти правильно вгадаєш, то отримаєш великий годинник у дерев’яній коробці, схожій на домовину Дракули, що її поставили вертикально, тільки всередині неї б’ють церковні дзвони, які позначають час. Твоя мама, яка висить із тобою на телефоні, називає його дідусевим годинником. Ти знімаєш його на відео, показуєш мамі, а вона каже, що годинник копійчаний.