На відміну від першого татуйованого дикуна, йому хочеться бути вшанованим історією за своє відкриття.

Він зшилює губи й присмоктується, надаючи обличчю Мікі Мауса огидної пурпуровості. Він каже:

— Оціни: Гікі Маус[106].

Розпластана на животі Мона вивертається назад, але їй все одно не видно, без дзеркала ніяк.

Ітан запитує:

— Уявляєш собі як той перший печерний дикун збільшує на собі чорну плямку?

Ітан описує їй сажу і гострий уламок кістки, і як той хтось штрикає себе, аж поки не вкривається кров’ю. Яким божевіллям це мусило б здаватися іншим первобутнім. Як те, що пізніше виглядає крутим, завжди спочатку здається божевільним. Він щипає шкірку Мікі Мауса і каже:

— Уявляєш першу печерну пані, яка простромила собі вухо якоюсь сережкою?

Він каже:

— Що воно там не було, риб’яча кістка чи колючка якогось кактуса, вона тоді навіть не розуміла, що це вже сережка.

Мона хихотить і гладить його крізь джинси.

— Ви, пані, тепер уже куленепробивні. Усі ви вакциновані проти ВПЛ[107] і маєте мільйон способів, як не завагітніти.

Очі Мони перебігають туди-сюди між його матнею й обличчям. Вона зволожує язиком собі губи.

Ітан розповідає їй про практику «перлування», винайдену аборигенами островів Південного моря[108]. Абориген, той робить надріз на верхівці головки свого пеніса. Просто під верхній шар шкіри він вставляє перлину і щільно зашиває той надріз. Можливо, робить він це не самотужки. Можливо, потрібна ціла футбольна команда тонганців[109], щоби тримали його, поки це йому робить якийсь знахар. Але якщо там добре заживає, вони роблять це знову. Вони вставляють перлини, низку перлин, по всій головці його члена. Таким чином, коли в нього стоїть, ті перлини, ті маленькі тверді шишечки, вони перекочуються якраз там, де годиться пані.

Слухаючи це, Мона продовжує гладити, проте вже не так активно. Вона дивиться йому на штани і питає:

— Це те, про що ти мені не признаєшся?

— Ні, — відповідає Ітан. Він дозволяє їй думати, що там не аж так погано.

Хитрість полягає в тому, щоб діставатися правди дитячими крочками. Від татуювання до пірсінгу, далі — перлінг. Потім він описує їй сольове надимання. Як люди, здебільшого парубки, роблять маленький проріз у шкірі верхньої частини своїх мошонок. Він підкреслює множину, кажучи «парубки» і кажучи «мошонки», щоби це звучало менш схожим на окремі розваги збочених циркових фріків з ярмаркових атракціонів. Такий парубок вставляє собі в той проріз стерильну рурку і заповнює мошонку літрами соляного розчину. Лантушок такого парубка роздимається до розміру баскетбольного м’яча, і він заклеює ранку, щоб загоїлася.

Почуте змушує Мону припинити полювання на його зіпер. Вона ніби трішки зеленішає на лиці, але й це є частиною плану.

— Пані це також роблять, — пояснює Ітан. Зі своїми грудьми, з-під низу, за допомогою великої голки, як для забору крові. Якщо це груди або мошонка, воно залишається великим пару днів, перш ніж тіло тієї людини вбере в себе воду. — Я бачив зображення в мережі, — каже Ітан. — Від цього циці в тебе робляться великими і стиснутими разом, як у водяному бюстгальтері «Вікторія сікрет», тільки без самого бюстгальтера[110].

Цей образ змушує Мону схрестити руки в себе на грудях.

Ітан вибрав саме її, і то не тільки тому, що вона запальна. Він гадав, що вона виявиться менш упередженою. Не такою, як Ембер Рейнолдс або Венді Файнермен. Він знайшов Мону Ґлісон на курсі з поглибленого вивчення мікробіології. Під час занять з вірусології. Він її любить, бо вона любить віруси. Їхній зв’язок заповідано небесами. Щось ворушиться у нього в матні, немов немовля, що готове народитися.

— Модифікація тіла, — каже він.

Кожна епоха встановлює певний модний тренд, який здається кумедним з будь-якої іншої точки в історії. Тепер він може сказати, що в Мони двоїсте почуття щодо залізання до нього в штани. Вона таки заведена. Але всі ці його теревені прибрали гостроту з її жаги і збудження.

— На мою думку, — каже він, — заради чогось людина мусить покласти на вівтар власне життя.

Він собі відзначає, що дівчина проклала на ліжку між ними обома трохи вільного простору.

Ітан питається:

— Ти коли-небудь чула про Бурдейну капусту?

А Мона, вона перепитує:

— Брюсельську капусту?

Ітан повторює, повільно:

— Бурдейну. — І уточнює: — Як десь у борделі.

Тепер вже Мона дивиться насторожено. Лоб у неї береться зморшками, так, ніби їй насправді не хочеться зв’язати все це докупи.

Він питається:

— А як щодо «гальмівних ґульок»?[111]

Зморшки настороженості зникають з її лоба. Вона киває.

Ітан питається:

— Ти знаєш про «варену кукурудзу»?

Мона пускає собі під лоба очі. З осовілим від полегшення виглядом вона каже:

— Звичайно.

Ітан хитає головою.

— Ти поняття не маєш, про що я говорю.

Він кидає погляд, щоб упевнитися, що вікно закрите. Двері замкнені. Він прислухається до звуків, чи не ходить хтось у межах чутності. Коли впевнився, що берег чистий, він продовжує, повідомляючи:

— Ці речі так називають вуличні.

— Шльондри? — питає Мона.

Ітан підіймає пальця і, виправляючи її, уточнює:

— Повії.

— Варена кукурудза? — перепитує Мона.

— Просто вислухай, — каже їй Ітан. Він розповідає про поїздки до східної частини міста. Як пізнього вечора вислизаєш з будинку і їдеш автобусом у східну частину міста. Іншим часом, по вікендах. З дослідницькою метою. Дорого те не коштувало.

Слухаючи це, Мона робить таке обличчя, ніби вона розуміє, до чого він веде.

— Я надягав латексні рукавички, — каже Ітан, захищаючи свої методи. Свій науковий протокол. Він розповідає, як крав стерильні ватяні палички з кабінету шкільної медсестри і чашки Петрі з хімічної лабораторії. Взяті проби він культивував просто тут на столі, у своїй кімнаті.

Мона дивиться на той захаращений книжками стіл. Підручники з вірусології. Жодних чашок Петрі. Вона питається:

— Ти мав секс з повіями?

Ітан кривиться:

— Ні, — каже він. — Я всього лише шарував їх.

Судячи з її виразу, Мона уявляє собі картину чийогось шарування. Як на якомусь кораблі моряки з повними мильної води відрами шарують швабрами палубу.

Для уточнення Ітан пояснює:

— Кожну особу я розпитував про історію її інфекції. Як давно вона проявилася. Як швидко вона поширювалася. Ставив запитання про дискомфорт та будь-які інші негативні симптоми.

У Мони вже такий вираз, що вона готова знайти свій одяг.

Щоби виграти час, щоб її заспокоїти, Ітан каже:

— Це не те, що ти думаєш. — Він каже, заспокійливо: — Якщо тебе було вакциновано, обіцяю, жодної небезпеки для тебе немає.

Мона зсовується з ліжка. Вона тягнеться по свій телефон, але Ітан дістає до нього першим. Тримаючи телефон на відстані витягнутої руки від неї, він уточнює:

— Пам’ятаєш, яким навіженим мусив здаватися той чоловік, з першим татуюванням?

Очі Мони знову вдивляються у його очі.

Ітан розповідає їй це тому, що бажає, аби вона зрозуміла. Він не псих. Але й не те щоби він був святенником; просто йому потрібно залишити деякі речі нерозголошеними. Він бажає, аби вона знала чого очікувати, коли він скине з себе штани. Він митець свого роду. Він новатор-першопроходець. Він їй це розповідає, щоб вона не закричала, коли сама все побачить.

Він спинається на рівні, стаючи над нею. Він нагадує:

— Пам’ятаєш ту первісну пані, що проколює собі кісткою носа?

Далі він береться рукою за ремінь штанів. Береться, щоб розстібнути пряжку. Шпурляє собі через плече телефон. З ляском розмикає ремінь.