Розповідає про це, і очі в неї беруться туманом. Кловіс не пам’ятає, як вона зісковзнула донизу по тій жердині. До тями вона прийшла за лаштунками, і вагітною від приблизно тридцяти двох клієнтів. Від декого двічі.

Я її питаю:

— Яка пісня?

І Кловіс із затуманеними очима відповідає:

— «Гнилі часи» «Портісгед»[223].

— Ах, — погоджуюсь я. — Той ніжний, похмурий вокал Бет Ґіббонс. Чотири хвилини, одинадцять секунд.

— Чотири хвилини, вісім секунд, — заперечує Кловіс. І, скинувши на мене дугою брову, додає: — Завжди уточнюй свій сценічний час. Ніколи не довіряй тому, що позначено на вкладці.

Я питаюся, яке в неї було сценічне ім’я.

І Кловіс, дивлячись на свій годинник, каже:

— То було так давно.

Вона каже:

— Мені майже тридцять.

— Мені теж, — кажу я.

І, дивлячись у якусь із шпитальних форм у себе в течці, Кловіс каже:

— Я так і здогадувалася, що вік, який вони тут записали, неправдивий.

Перш ніж їй встати і вийти, я попросив Кловіс розказати мені, що трапилося. Що насправді було далі.

Дитина народилася, сказала вона. За дев’ять місяців після того, як вона там очуняла, пологи, мов з підручника. Хлопчик. Там аж ніяк не було схожим на те, ніби хтось, і то моментально, лімузином від’їхав жити в огородженій від сторонніх громаді в Малібу з двома ґеями-мільонерами, директорами кіностудії.

Кловіс сказала:

— Поговоримо про те, як вигулькує безмозкий, безсердечний чужинець.

Вона вже розповідала мені про епігастральних паразитів.

А я сказав:

— Ні.

Я спитав:

— Що трапилося зі мною?

І впродовж довгої хвилини несамовито-розпачливої мовчанки Кловіс тільки кліпала на мене очима. Нарешті, тоном фахівця з системи охорони здоров’я, вона сказала:

— Є відеозапис тієї… події.

Якась молодичка потай пронесла до того нічного клубу кишеньковий камкодер і фільмувала мене, коли я вручав червоні троянди з довгими стеблами. Я розпочав свій номер, а вона знімала. Вони були змушені цифровим способом замазати ту частину, де в мене посипалися клепки, але ту зйомку таки показали по телевізору. Спершу лише в якійсь японській програмі домашніх відео, але потім і в Європі. Той чотирихвилинний, двадцятиодносекундний сегмент став найпопулярнішим в Інтернеті, найчастіше завантажуваним у всьому світі. Темою жартів кожного вечірнього ток-шоу.

«ASCAP» подавала судові позови проти пошукових систем за несанкціоноване поширення пісні «Тримайся живим». Синдикат «Чіпендейлз» не був у захваті від того, що на мені були білі паперові манжети. На комутатор шпиталю телефонував хтось, хто назвався продюсером «Нічного телешоу», і прохав з’єднати його зі мною в палаті.

Я сказав Кловіс, що бажаю побачити це сам.

А Кловіс сказала:

— Ні.

Вона сказала:

— Тобі не варто.

Я спитав:

— Там дійсно так все погано?

І Кловіс сказала:

— У тому епізоді ти раптом утратив контроль над кишечником.

Той сморід у машині «швидкої допомоги».

— А стринги, — уточнила Кловіс, — не залишають багато місця для похибки.

Я так ніколи й не подивився того відео.

Юта була доволі доброю місциною, щоб сховатися, тому я залишився у Солт-Лейк-Сіті і дозволив відрости в себе лобковому волоссю. Біляве волосся на голові перефарбував на каштанове. Зішкріб скрабом з себе засмагу і їв усю ту їжу — і смажених курчат, і пиріжки «Гостеса» з фруктовою начинкою[224], і смажені в олії картопляні чіпси, — якої ніколи не міг їсти Містер Елегант.

На той час, коли тобі виповнюється тридцять, твоє життя готове позбутися особистості, якою ти колись став заради того, щоби позбутися особистості, якою ти колись став заради того, щоби позбутися тієї особистості, якою ти колись починав. А отже, поки перебував там, я поступово ставав Містером Жирне-Черево-Бліда-Гірка-Свиня[225]. Працював у фастфуді, й на щокожні кілька мільйонів чизбургерів, якийсь клієнт придивлявся через масний шинквас до мене, швидко лупаючи очима, намагаючись згадати, звідки йому знайоме моє обличчя.

А я клацав пальцями і питав:

— Ви хочете картоплю з оцим?

Я ніколи не взяв у когось однодоларової банкноти без того, щоби потім не помити собі руки.

Можливо, якби я в ту мить борсався у власних фекаліях, можливо, люди і склали б два плюс два, але потім на відеозаписі з камер спостереження в універмазі під час дійсно ідіотської пожежі загинули всі оті китайці, і світ комедії геть забув про мене і про мою брудну катастрофу.

Але не забула Кловіс. І я не міг.

Кловіс приходила обідати — чизбургерами, — привозячи з собою юного клієнта, чиї пальці були зрощеними у дві опецькуваті клішні, а ноги всохлими, марними. Ектродактилія, яку ще інакше називають «синдром рачачої клешні». Вона познайомила мене з молодою жінкою, в якої була пігомелія: це означає, що вона мала чотири ноги, тобто — два тази поряд один біля одного і чотири функціональні ноги, які вона приховувала під довгими спідницями.

Я ж, я досі визначав час звучання пісень. «Виходь гуляти» Джо Джексона[226] триває чотири хвилини, дев’ятнадцять секунд — достатньо часу, щоби викурити сигарету в провулку. Кім Вайлд співає «Ти мене не відпускаєш»[227] чотири хвилини, п’ятнадцять секунд — час, який в мене забирає заміна балона з вуглекислим газом у апараті содової води. Все, що хотів би забути, забути ти ніколи не можеш. Жодної миті, якої хотів би уникнути.

І врешті-решт Кловіс запрошує мене до своєї квартири, щоб познайомити з якимись людьми. Я їй кажу, що в мене кожен цілісінький день ніщо інше, як знайомства з людьми. А Кловіс каже, що це зовсім інше.

У себе в квартирі вона знайомить мене з дівчиною, в якої дві руки і дві ноги, а з-під нижнього краю її топіка стирчить майже повноцінна інша особа. Перша у мене справжня гетероадельфійка, її звуть Мінді. Далі я знайомлюся з парубком, у якого величезне, наче подушка пухке, обличчя. Нейрофіброматоз — хвороба, яка ще зветься «людина-слон». Хлопцю двадцять три, його звуть Алекс. Я знайомлюся з гарненькою рудоволоскою, яка не має ніг, самі лише ступні ростуть в неї з черева. Недовершений остеогенез. Її ім’я Ґвен, їй двадцять п’ять.

Кловіс каже мені:

— Ти знаєшся на музиці, ти знаєшся на сценічній режисурі.

Вона каже:

— Це їхня ідея, але вони сподіваються, що ти можеш навчити їх екзотичним танцям…

Вона має на увазі стриптиз. Трупа екзотик-танцівників з різними порушеннями. Усі вони були молодими і нудилися в Солт-Лейк-Сіті. Напрямок думок в них був таким: кожен може накачати трохи м’язів, вибілити собі волосся й обпорскатися фальшивою засмагою. Чому б не запропонувати публіці щось таке, що не ґрунтується на купі брехні? Чому б не подати таких танцівників, які не ховаються за фальшивими усмішками? Отака от зграйка шалених, ідеалістичних молодят. Тільки в Юті.

Я їм кажу, ну звісно ж, вони молоді і сповнені мрій. Звісно, вони жахливо спотворені. Але чи вміють вони танцювати?..

А Кловіс каже:

— Я навчила їх тому, що знаю про роботу біля жердини, але сподівалася…

Ті мільйонери, директори кіностудії, вже вклали авансом під низькі відсотки семизначну суму у стартап-проект. Чорт, якщо я зможу навчити декого з цих стероїдних слонів танцювати, я зможу навчити будь-кого.

Як воно там проголошується, на «Бекпейджі»: «Втілюй свої фантазії».

Хотілося б мені сказати, що це було легко. Люди завжди неправильно розуміють чужі наміри. Люди звинувачують мене в експлуатації. Не все забавки та ігрища в цьому чималому бізнесі. У Боулдері Ґленда, наша дівчина, в якої обидва ока в одній очниці, так вона втекла з якимсь біржовим брокером-мільйонером. А Кевін, наш танцівник з кіфозним нанізмом[228], той в Айова-Сіті[229] забацав вагітність одній молодичці. Допомагає те, що разом зі мною й трупою у ролі, так би мовити, матінки зграї їздить на гастролі Кловіс. Тільки Бог зна, що нас чекає у вересні, коли ми запускаємо наш ескортний сервіс.