Жінка на столі сміється. Я відчуваю таке руками. Нарешті я влучив точно в ціль.

Вона знайшла мене в Інтернеті, каже ця жінка — у «Списку Ейнджі», що здається дивним[235]. Клієнти, які звертаються до мене для такого роду спеціалізованого порання з їхніми тілами, зазвичай не переказують потім щось своїм друзям і родичам. У мене ніколи не траплялося того, що називають повторними операціями. Не після такого типу сеансів.

Як вона дізналася, каже жінка — так це через нежить, який все ніяк не минався, вона пішла у «Зум Кер»[236]. Це та «Зум Кер», що поруч з торговельним центром «Вестфілд», між «Туфлями за дешевше» та «Коннектикутськими свічками», де продають зі знижками фабричні несортові залишки. Свічки, які тріщать і бризкаються. Свічки, які гаснуть.

Вона каже:

— Там у них і зблизька нічого схожого на атмосферу «Лікаря Кілдера»[237].

Вона гадала, що в неї гострий фарингіт… та раптом бац. Медик середньої ланки не сказав, що там вже четверта стадія, але цього, либонь, і не вимагається при його рівні зарплатні. Недовго думавши, вона пішла по сусідству і купила гарбузового кольору свічку, що мусила пахнути мускатним горіхом.

На той час, коли їй поставили діагноз, було вже надто пізно проходити ту частину, під час якої в людини випадає волосся.

Я питаю, чи вагалася вона, коли вирішила дати раду своєму тілу. Вона відповідає, що це було, як на гору дертися, — після того як все зайшло так далеко, намагатися знайти спеціалістку з косметології, яка б зробила їй «бразиліан»[238].

Вона каже, що розпорядилася в похоронному салоні про відкриту труну і коротку спідницю. Під цим вона має на увазі пеньюар.

— Я хочу, щоб мої колишні чоловіки побачили, що вони втратили.

А коли я питаюся:

— Чому блондинка?

Вона перепитує в мене, чи читаю я газети.

— Неймовірно, — каже вона. — Це завжди трагічніше, коли помирає блондинка.

Вона згадала про чоловіків, тому я користаюся нагодою.

— Скільки їх? — питаю я.

Вона каже — перший був так давно, що свідоцтво про шлюб тоді коштувало лише десять доларів. Будь-який масаж коштує дорожче. Навіть миття машини коштує дорожче, якщо враховувати податок з продажів.

— Десять доларів за те, щоб занапастити решту свого життя, — каже вона. — Як я могла піти на таку оборудку?

Вона питає, чи не візьмуся я за її ступні вже наостанок.

— Вони так бояться лоскоту, що мені не хочеться залишатися тут, коли ви туди дійдете.

Я переходжу до жорстких, ударних рухів по спині між лопатками, проте не до аж таких жорстких, як би їй самій хотілося.

Вона каже:

— Це так приємно.

Але умовляє мене прасувати жорсткіше. Запевняє, що в її сумочці лежить записка, де все пояснюється, просто на той випадок, якщо поліція ставитиме запитання, чому вона вкрита синцями.

Я вдаю, ніби б’ю сильніше. Не те щоб вона помітила різницю, не тепер, коли все вже зайшло так далеко. Ці ліки, вони змішані так, щоб вдесятеро перевищувати рівень передозування. Вона вже так далеко просунулася, що я міг би гатити по ній кулаками і все одно цього було б недостатньо.

Вона каже:

— Знаєте, про що мені це нагадало?

Не знаю я.

Я обробляю її так жорстко, що в неї стрибає голос, немов вона веде машину через баюри по вибоїстій дорозі.

— Коли мій перший чоловік зробив мені пропозицію вийти за нього заміж, — каже вона, — він повіз мене до тієї автомийні. — Вона згадує назву відомої франчайзи.

Я відвідував саме ці автомийні в десятку різних міст. Найхитріше в них, це завжди націлювати свої колеса так, щоб вони перебували просто між маленькими рейками. Ота прищава юнь, що вас туди проводить, він чи вона махає руками, показуючи лівіше чи правіше, ніби хтось той, що на злітно-посадковій смузі скеровує аеробус, куди йому вирулювати. Платиш через водійське вікно, і вони тобі кажуть поставити передачу на нейтралку, а двигун нехай працює. Що б не трапилося, кажуть вони, а ти не торкайся гальм. З підлоги піднімається конвеєрна стрічка і тягне тебе вперед.

Та автомийня, через яку цю жінку повіз її перший чоловік, вона була такою ж самою, як всі інші: вузька довга будівля з кількома вікнами, всередині якої завжди тайфун.

— Він назвав це Тунелем кохання[239], — зітхає вона.

Той перший жених, він її запевнив:

— Нема чого турбуватись, бейбі, в мене достатньо розуму для нас обох.

Він заплатив за найдорожчий варіант, де кругом твоєї машини, як здається, цілу вічність крутяться автоматичні віхті, а зі стелі опускаються верткі щітки. Парує там, наче в джунглях, і тягнеться це довго, як пообідній сон. З його восьмидоріжкової стереосистеми «Карпентери» співали «Ми тільки-но розпочали»[240]. У його машині склопідйомники і дверні замки керувалися електроприводами.

Вона каже:

— Я подумала, це він так фліртує.

Вона каже:

— Я не знала, що це мусить бути боляче.

Коли машина на кілька футів заглибилася в автомийню, сказала вона, він кнопками опустив вікна. На той час їй вже було надто пізно відчиняти свої двері й вискакувати. Якби вона навіть вискочила, тікати було нікуди. Роботи вже зусібіч затиснули машину, намертво. Струмінь пекучої води шмагнув збоку їй по голові, і вона закричала. Мабуть, він скористався системою блокування, бо вона не змогла підняти свого вікна.

— А він мені каже: «Шейло». Криком, щоб я почула крізь шум, він каже: «Перш ніж ти вийдеш за мене, я хочу, щоб ти зрозуміла, чим насправді є шлюб».

На той момент її вже обшумовувала гаряча, як окріп, мильна піна, припікаючи зусібіч їй шию. Згори опускалися важкі замшеві ремені, щоби батожити її.

— Рухаючись зі швидкістю слимака, — каже вона. — Вони були наче шлункові війки. Ніби я якась їжа, яку треба перетравити.

Вона спробувала розстебнути на собі ремінь безпеки і тікати, але чвирк шампуню під високим тиском засліпив її. Очі пекло. Новий чвирк шампуню, потрапивши до розкритого рота, заглушив її крик. Вона навіть не була в змозі роздивитися, що її б’є, але відчуття було таке, ніби це дикі звірі пазурями обдирають шкіру їй з обличчя і шиї. Верткі щітки ґрунтували милом її відкриті рани, і це вчувалося немов соляна кислота.

А той молодик, за якого вона планувала виходити заміж, він волав:

— Ти думаєш, ніби шлюб мусить бути довічним щастям та гараздами. Аж ні, він більше схожий на це!

З того, як він харкотів словами, вона здогадалася, що вікно в нього також відчинене і він запланував утопитися, сидячи поряд з нею. Вона уявила, як цей тунель їх випльовує в кінці: два розкислі трупи. Кашляючи водою, він прокричав:

— Якщо ти думаєш, що з мого боку це просто підлість, то насправді я роблю тобі величезну послугу.

Переповідаючи про той біль, вона сказала, що не було жодного заперечення щодо його нестерпності. Щось їй підказувало, що він влаштовував такі екскурсії й раніше, з іншими жінками, і саме через це він досі залишався холостяком.

А тим самим часом хапливі щелепи підчеплювали її довге волосся, видираючи його з корінням із голови. Її споліскувало повенями крижаної води. Це було схожим на тортури. На занурення відьми. Це було схожим на притоплювання[241], коли не мається й секретів, щоби їх виказати. Засліплена і в муках, вона відчувала, як він страждає поруч з нею, і це було її єдиною втіхою. Чистильні щітки поступилися місцем бездушним роботам, які зарядами розтопленого «Черепахового воску» почали смалити просто їй у вуха[242]. Вона перестала чути будь-що, окрім ревіння механізмів. Хапка, шкреблива, безмозка машинерія роздирала на ній її улюблену блузку.