Витягшись на ліжку, Кевін перегорнув сторінку, скорчив гидливу міну та невдоволено пробелькотів: «Нарешті: ці скляні кахлі з ванної кімнати геть — давно пора!» Він дивився на все що завгодно, крім свого батька. Пукнув. А втім, його трохи зачепило те, як легко тато дійшов свого бузувірського висновку.

Ще до того, як було досягнуто домовленості про чергового щура, батьки запропонували Кевіну відвідати сімейного лікаря. Причини, з якої він мав так учинити, вони не навели. У зв’язку з цим у хлопця виникла підозра, що в такий спосіб вони вирішили переконатися, чи не має він на сідницях ледь помітних подряпин від маленьких кігтиків.

А потім, коли в них на порозі разом з іншою поштою почали падати номери «Playgirl»[245], батьки зовсім занепали духом.

А от сам «порш» як такий Кевіна не цікавив. Тут і думати нічого. Жодній дитині тоді «порш» не був потрібен. Це ж вам не 1985-й.[246] Одначе дітям притаманно бажати — а що? Це не могло бути чимось занадто легким. Це мав бути, як то кажуть, виклик. І саме Мінді Тейлор-Джексон, здається, винайшла одиницю вимірювання дитячої сили та батьківської любові: один порш. Два порші. І так далі. Вона ж і встановила рекорд, який мати на меті мусив кожен.

Наступного разу, коли разом вийшов увесь вазелін, батьки зайшли до його кімнати на розмову. Нового щура, як і всіх попередніх, іще до розмови як корова язиком злизала. Батьки, як зайшли, так і завмерли біля порожньої клітки поруч із ліжком, на якому розташувався Кевін.

Кевін був заздалегідь напоготові і знав, на які натискати кнопки. «З чого ви вирішили, що я хочу бути таким, як ви?!» — одразу перейшов він у наступ з норовливим виразом на обличчі. «Знедолений, при живих батьках?!» — наче актор у драматичній виставі, з глухим стукотом він тюкнув себе кулаком у худорляві груди. «І щоб я теж зростив коли-небудь помилку природи, що ні на що інше не здатна, окрім як розбити моє серце?» Він жбурнув останнім «Elle Dе´cor» у стіну, влучивши точнісінько в найсвіжіший постер Леді Ґаґи, яка, не витримавши натиску «декору», впала на підлогу десь посеред інших пожмаканих сторінок. Не задовольнившись падінням Леді Ґаґи, він жбурнув на підлогу й порожню клітку, посипаючи чіпсами з кедровим насінням плетений килимок. Посмакував мізансцену. Видавити із себе справжній схлип було тепер набагато легше, як він побачив сльози, що котилися щоками пані Клейтон.

Усе йшло якнайкраще. Колись йому доводилося розповідати жарти — блазень мав уміти змусити людей сміятися. Та тепер Кевін вийшов на більш високий та, водночас, лячний рівень: він свідомо змусив ридати рідну матір. Це ще не можна було назвати надсилою, та певним кроком на шляху до неї — сповна.

«Але ж ти не якийсь там фрік», — простогнала місіс Клейтон.

«А хто ж? — гримнув Кевін з такою люттю, що навіть на нього справила враження. — Я сексуальний інверт!» І на доданок закинув матері: «Краще б ви, мамцю, зробили аборт!» Слова, саме ці слова, його й самого прохромили з голови до п’ят попри всю самозакоханість, що відчувалася в них. Так, вони лунали самозневажливо, але він виграв у тому, що залишився в центрі уваги. Одвічна тінейджерська проблема полягала в тому, що на всі твої проблеми батьки дозволяли собі реагувати досить спокійно. У голові промайнула думка щодо майбутньої кар’єри: його коником було акторство. Він міг би стати зіркою кіно.

Ніби на доказ його природженого таланту, тато схопив матір за плечі, затримавши її саме тоді, коли вона от-от була ладна кинутися до нього і схопити свого недолугого сина в обійми. Татове обличчя не виражало нічого, як ті віконниці на вікнах. Приятелі в школі аж зайдуться від заздрощів. Кевіна вже розбирала нетерплячка повідати їм, до яких невимовних страждань він довів рідну матір. Як тато ледь не розпустив нюні. І це зробив він, Кевін. Він домігся батьківської любові. Він бачив її на власні очі.

Він сам себе тримав у заручниках. І сам же висував вимоги.

Узяти ту ж таки Мінді Тейлор-Джексон, батьки відправили її до певного закладу за містом. То було велика будівля зусібіч оточена високим парканом: щось середнє між інтернатом та профілакторієм, а неподалік того місця є інше, тільки для хлопчиків. Кілька акрів землі, посипаної гравієм, а посеред — височіє шестиповерховий будинок із червоної цегли. Здаля він виглядає наче фабрика, та то тільки здаля. Подейкують, що насправді там робити нічого не треба: тільки тягай собі металеві гирі й час від часу отримуй собі ін’єкції тестостерону. У вільний час резиденти тільки й мають, що в карти грати та в Інтернеті порносайти серфувати. Той заклад був ніби й в’язницею, але з тією різницею, що ніхто тобі в дупу не лізе. До того ж туди то стриптизерок завезуть, то повій доправлять.

Кевін не міг надивуватися на те, як його кампанія висмоктує кров з його батьків. Проте азартна гра — річ двосічна. У ній була пастка й для нього. І він її бачив. «Колотися на правду» було вже запізно. Це означало б утратити довіру до будь-чого, що він іще вигадає. А от бачити, як їх аж трясе від сум’яття — і все через нього! — можна було порівняти хіба що з відвідинами власних похорон: нічого відраднішого Кевін у своєму житті ще не відчував. Його батько просто на очах зачах, перетворившись на згорбленого старця. Бути свідком того, як батьки никнуть та в’януть, і лепечуть наче малі діти через страждання, що він їм завдає, — такий успіх випадає не кожному.

Спостерігаючи за їхньою агонією, Кевін відчув доконечну потребу підкинути їм «кістку». Перевернувшись долілиць, він зарився обличчям у подушку, аби не зайтися від реготу, і вже звідти придушеним голосом вимучив із себе: «От якби знайшлося таке чар-зілля…»

Не те щоб він вирішив змилуватися, зовсім ні, але ж треба було дати їм змогу відчути, що його думка спала на думку саме їм. Так, думка про фабрику з червоної цегли десь у чорта на болоті мала визріти саме в їхніх головах.

Хтозна як той заклад називався офіційно, проте аж ніяк не «Півниковою фермою». Спочатку він і призначався для іншого: хто казав — для лікарні, а хто — для в’язниці. Та тут на сцені з’явилася така постать, як Командор зі своїми теоріями про переорієнтацію. Перше, що він зробив, то й справді була переорієнтація, переорієнтація самої будівлі. Тепер її оточував високий паркан. Колись шестиповерховий будинок із червоної цегли височів над кукурудзяними ланами, а весь простір між червоними мурами і майбутнім парканом займав дбайливо підстрижений зелений газон, але тепер Командор повелів скрізь насипати гравій та запустив бігати кровожерних собацюр на кшталт тих, що слугували в Шталаг 13[247].

Ще на під’їзді до брами на дорозі, втім, як і завжди, юрмився натовп. Протестувальники з «Рок Гадсонс»[248], а то були вони, подавали застережливі знаки, а деякі встеляли своїми тілами дорогу, наче килим: хоч бери та їдь просто по них. Дівчата, чи то були з софтболу, чи просто були вдягнені у такі футболки в обліпку з рожевим трикутником та ще й без бюстгальтера, дарма що надворі вже дихало Різдвом. Над юрбою майоріли різнобарвні надувні кульки, на яких типографською фарбою був виведений знак =. Кожна з дівчаток тримала на шворці в руці цілий букетик таких кульок, а у другій, хоч як дивно, — малюка.

Татові доводилося час від часу тиснути на клаксон, поки машина повзла крізь натовп, та їхати з замкненими дверима, а це, разом із увімкненим нагрівачем, вельми розпалювало атмосферу. Рокгадсонянки, якщо їх так назвати, накинулися на них з усіх боків. Аби привернути Кевінову увагу, вони несамовито махали руками, волаючи, що, мовляв, соромитися йому нема чого. Деякі були вдягнені наче черниці, от тільки з бородами та густо розмальованими очима. З одного погляду на притиснуті до скла обличчя з роззявленими ротами, крізь які можна було зазирнути в горлянку, Кевінові стало якось моторошно. Тому він звернув увагу на діточок. Він їх вивчав, як вивчають себе у дзеркало. І коли якась із рокгадсонянок гаркнула йому трохи не на вухо: «З часом стає все краще!», Кевін ледь утримався, щоб не гавкнути у відповідь: «Зникни!»