Командор поклав указку та кинувся на допомогу.

Тільки-но Розбишаку примостили на стілець і дали йому склянку води, як Командор знов повернувся до своїх яєчників, та от біда — указка зникла. Він чомусь поліз до грудної порожнини, сунув пальця за селезінку й пошукав за легенями — нічого: указка зникла, як і не було.

Так само як і кожної попередньої ночі, Кевін виліз із ліжка. Після відбою він чекав, доки начальник нічної зміни поставить поверх на блокування. Поки вщухне скрипіння його тенісних капців і брязкіт ключів. Щоб увімкнути світло, тут треба було мати ключ. А щоб перепрограмувати термостат, треба було мати інший. Бо задля того, щоб усі лишалися в ліжках під ковдрами, охоронець вимикав на ніч опалення. За годину в старій будівлі було холодно як у льосі. На поверсі було хоч око виткни — до того темно, що й відеокамера не допоможе. За вікном Кевін теж нічого не бачив — ніч та й годі. Він подмухав на обмерзлу шибку й розчистив пальцем у паморозі дірочку. Потім сперся ліктями на підвіконня та стиснув руки долонями разом перед підборіддям.

Якби його на цьому спіймали, він міг би сказати, що, буцімто, молиться. Його молитви складалися з клацання — простих, подвійних, потрійних і так далі «клац-клац-клаців». Одночасно з «клацами» спалахував крихітний червоний лазерний промінчик, і Кевін спрямовував його туди, у темряву за вікном, де, як він сподівався, ще десь крилися рокгадсоніанці. Він начебто підморгував їм короткими й довгими спалахами червоного лазерного ліхтарика. «Ті-ті-ті, та-та-та, ті-ті-ті».

Розбишака тихо вибрався з ліжка і підійшов до Кевіна. Прошепотів: «Гарна робота!»

Десь там, невідомо точно де, їх коротке послання мало впасти в око пікетникам, наче полискування лазерного прицілу гвинтівки.

Так, ніби це запитання нічого не значило, ніби це не було найважливіше запитання, Кевін спитав: «Ти був її хлопцем?»

Розбишака примружився, натужуючи зір. Теж подихав на скло, протер його долонею: «Не зовсім».

А Кевін усе собі клацав і клацав. Передаючи сигнал SOS. Зблискуючи барабанним дробом швидких тире та заїкуватих крапок. Сподіваючись, що батарейки не сядуть.

«Бойскаутів-вовченят[262] вчать не тільки дупу підставляти, а й ще дечого», — похвалився він.

У певному сенсі це виглядало наче невелике молитовне зібрання: Кевін і поруч нього Розбишака, обидва укляклі. З іншого боку від Кевіна навколішки опустився Вумник.

А коли навкарачки до них добувся Кит мол. і теж пристроївся біля вікна, упершись ліктями в підвіконня, цей бік кімнати вже являв собою повне зібрання місцевих збоченців.

Томас — він стояв навколішки поруч із Вумником — прошепотів: «Чуєш, Розбишако, то було найфальшивіше зомління, яке я тільки бачив на своєму віку…»

«Але ж воно спрацювало, чи не так?» — так само пошепки відповів Розбишака.

«Стуліть пельку! Обидва!» — прошепотів-гримнув на них Кевін. Він робив усе, що в їхніх силах, аби привернути хоч чиюсь увагу. Він танцював танок червоних цяточок-ельфів на темних стежинах, посипаних гравієм. Він клацав і клацав своє «ті-ті-ті, та-та-та, ті-ті-ті», підморгуючи скритим у темряві рокгадсоніанцям з надією, що хоч хто-небудь з них вміє читати морзянку.

«А що ти їм там кажеш?» — туманячи скло своїм диханням, прошепотів-спитав Паця Пірат.

«Скажи їм, — прошепотів-наказав Джаспер, — що ти — активний, задовольниш кого завгодно!»

Кевін цей наказ проігнорував.

Не зустрівши спротиву, Джаспер не вгамувався: «Або натякни, що дупа в тебе аж димить від пристрасті».

Кевін кинув на нього недобрий погляд.

«Або якщо їх це зацікавить, — додав Томас, — ми їм не тільки пальця в дупу запхаємо, а й усю руку по самий лікоть».

Жарти жартами, а насправді ніхто й гадки не мав, що саме вони шукають і на що їм сподіватися. Вони шукали, аби шукати. Кевін змістив кут. Зачекав і знов послав свій «ті-ті-ті, та-та-та, ті-ті-ті» закодований сигнал.

«Нас спіймають», — прошепотів Вумник. Усі затамували подих — у темряві чулося брязкання ключів. І скрип кроків на сходах.

Та, перекриваючи сторонні звуки, наостанок почувся ще шепіт-застереження Кита мол. Він заприсягся, що увімкне пожежну тривогу, якщо вони стануть між ним та його великим поверненням додому.

Наступного ранку Кевін ледь тримався, аби не закуняти тоді, як Командор, сунувши руки в латексні рукавички, на двох пальцях показував, як треба входити в Бетсі. Поки що в теорії. Витягнувши пальці, він дістав ножиці — такими зазвичай послуговуються кухарі для нарізання курки. Одним клацанням він перекусив хірургічну нитку, що скріплювала шов в інтимній зоні Бетсі, акуратно оминаючи клітор. Не з’явилось ані краплі крові.

Кевін глипнув на Розбишаку — той стояв за крок від нього, схрестивши руки на грудях. Потім Розбишака підвів руку до голови, розгрібаючи пальцями масне волосся. Відчувши на собі погляд Кевіна, він насупив брови.

Кожному було б мулько, вирішив Кевін, якби йому випало дивитися, як малолітні збоченці зібралися розчленувати когось, кого сам ти колись кохав. Навіть якщо кохання вже померло. Не сказати, щоб він зовсім був позбавлений такої риси, як співчутливість, проте він іще був у тому віці, коли чужий біль, якщо й викликає якесь почуття, то, скоріш за все, збентеження. У його віці лише власний біль сприймався як справжній, тому йому було навіть соромно за Розбишаку. Втім, про всяк випадок, Кевін вирішив більше не дивитись у його бік — хтозна, що в голові у того виблядка. Весь його попередній досвід спілкування зі шкільними задираками підказував йому, що лють та біль завжди знайдуть собі вихід, і йому не кортіло опинитися в них на заваді, коли це станеться.

Тимчасом Командор дістався вже й до сечостатевої діафрагми, яку йому довелося прорізати зусиллям обох рук. Вивернувши вагінальну порожнину, він відкрив її аж до шийки матки, показуючи, де збирається сперма у верхньому її кінці. Над нутрощами увесь час висіла в’язка мутна імла. «Формалін», — одним словом пояснив Командор і, склавши паперовий рушничок кілька разів, промокнув димчасту рідину. «Саме вимочування в формальдегідному розчині врятувало Бетсі від гниття», — послався він на науковий досвід. Утім, нічого нового, навіть для Кевіна, він не відкрив. А от та каламутно-молочна рідина, яку він насправді вимокнув, була зовсім не формальдегідом, і кожен із присутніх хлопців це знав.

Подробиці цієї каламутної справи ще випливуть на світло у суді, який неминуче відбудеться. Якщо стрибнути своєю уявою на півроку вперед, можна легко побачити, як кабельні канали влаштовують цілодобову трансляцію судових слухань, де в центрі уваги він, Кевін, який дає свідчення і щодо лазерної указки, і щодо загадкової сперми у підвалі. Він не приховуватиме нічого: ні про пустельних щурів, ні про дівочий труп у глибокому підземеллі. Поруч із ним, для кращої картинки, стоятиме його подруга. Точніше, більш-менш подруга. Це вже привід для окремих дебатів. А от що буде видно й без усяких дебатів, то такий незаперечний факт, що вона вагітна.

Уже сплинув тиждень відтоді, як Кевін уперше надіслав «ті-ті-ті, та-та-та, ті-ті-тітнув» світлом у вікно, але відповіді все ще не було. Поряд із ним навколішки зостався лише Розбишака.

Йому Кевін і виклав свою пробну ідею. Пікетники коло центральної брами, як на нього, були своєрідним еквівалентом протестувальників біля тих клінік, де роблять аборти. Рокгадсоніанці намагаються зупинити тих, хто воліє потрапити сюди, так само як доброзичливці зупиняють усіх, хто планує вбивство ще ненароджених дітей. Іронія становища полягала у тому, що врятовані таким чином діти потім потрапляють до рокгадсоніанців.

«От чого я не розумію, — знизав плечима Кевін, — звідки таки ворожнеча між тими, хто виріс у лоні церкви та виховав дітей, які бажають стати на путь “гомо”, і голубими геями, що виховали дітей, котрі прагнуть взаємин з протилежною статтю і, врешті-решт, дітей. Як на мене, між ними законна нічия».

Розбишака скосив очі у напрямку брами. Протер більшу дірку в паморозі для кращого огляду й мовив: «Ніхто й ніколи не звав її Бетсі. Тільки батьки».