Ще до того, як Командор підняв поліетиленову плівку, Кевін зрозумів, що ця історія не матиме щасливого кінця. Небіжчиця, котра лежить на столі, матиме шкіру грубу і пожовклу, як мозолі на його долонях. І в її тілі не буде більше дітей зі шкірою так само бездоганно рожевою, як шкіра під його нігтями. Ніхто не сумуватиме за ним, поки його немає вдома. Щоб змиритися з цією дорожньо-транспортною пригодою, не знадобилося жодних реальних зусиль. Вона здавалася настільки жаскою, але й настільки досконалою, що в ній для долі була ідеальна форма. Вона була настільки ж неминуча, як форма у яйця. І Кевін не міг ні не допустити її, ні довести її неспроможність. Вона мала досконалість істини.

«Панове, — оголосив Командор. — Сьогодні буде ваш вирішальний іспит».

Командор відкинув поліетиленову плівку, і під нею була Мінді Евелін Тейлор-Джексон. На відміну від Шкури, вона не мала жодних швів.

Її ніхто ще не різав. На ній була звичайна картата сукня, яку так добре пам’ятав Кевін. Цю сукню вона надягала на їхнє третє побачення, хіба що тоді ця сукня не так щільно облягала тіло. Того самого вечора Кевін втратив цноту. Тепер же Командор викликав його по імені, наказавши зробити крок уперед і розстебнути всі ґудзики, що він рефлекторно й зробив. Ґудзики на дотик були ті самі, що й ґудзики, які він розстібував минулого разу. Мінді лежала нерухомо, затамувавши подих. Вони обоє надто вже лякалися дихнути.

Командор простяг йому скальпель і прогудів: «Розкрийте, будь ласка, нижнє підчеревне сплетіння».

Кевін похитав головою. Ні, ножа він не візьме.

Командор настирно простягатиме скальпель решті хлопців, але ніхто його до рук так і не прийме. Їм — Томасові, Паці Пірату, Вумникові та Джасперу — було досить побачити обличчя Кевіна, щоб зрозуміти: тут щось не так. Отож, вони не наважувалися. Як дівчата, не запрошені кавалерами до танцю, сором’язливо притискуються до стіни. Так і вони — неохоча ватага парубків.

Нарешті Командор наказав іти до столу Розбишаці і вклав ніж їй у руку. Виблиснуло лезо. «Видаліть, будь ласка, ліву з грудей».

Очі Розбишаки, здавалося, навіть не кліпнуть, такі самі порожні, як і в Мінді.

«Не смій, — застеріг Кевін. — А то я всім розповім твою таємницю».

Та на обличчі Розбишаки не проступило нічогісінько. Її рука піднялася просто вперед від плеча, як у маріонетки або в зомбі. Вона піднесла скальпель до шкіри, що відкрилася між ґудзиками Мінді.

І тоді Кевін сказав, він сказав єдине, що йому спало на думку. Він сказав, неначе оголошував якийсь список радше, ніж складав зв’язне речення. Він сказав: «Ти… не така… як ми».

Кевін не мав наміру ні кривдити, ні дорікати. Ба більше, він навіть не був упевнений, що саме мав на увазі, але він оголосив це як істину, що не потребує доказів. Ніби зайве нагадав про те, що попри все Розбишака й досі може бути героїнею цієї історії.

Це — класика жанру. Святочне оповідання, що його продавці універмагу й досі люблять переповідати. Тільки-но ціна на ялинкові прикраси починає повзти вгору, як і новим працівникам кортить почути цю оповідку. Й вони благають: «Ой, будь ласочка, розкажіть!» — аж доки на Святвечір старший менеджер універмагу не збирає у кімнаті відпочинку весь персонал.

«Знайте ж, — починає він, — це сталося насправді, хоча відтоді минуло дуже й дуже багато сезонів передріздвяних торгів». Працювати в роздрібній торгівельній мережі після Дня Подяки і ворогові не позаздриш. Над усе, через різдвяний репертуар. Через гучномовці в стелі гримить-горлає без упину нескінченна плетениця колядок. «Наслухавшись за вісім годин різдвяних співів, — говорить менеджер, тямущо киваючи головою, — Майлі Берк вже нічого не хотілося, крім одного: щоб Ісус Христос і Бінг Кросбі[274] ніколи й не народжувалися». Колись давно Майлі на будні тут робила у відділі посуду, а у вихідні робила в «ліжку й ванні». Час від часу, коли у відділ біжутерії необхідні були додаткові руки, йшла туди. Якщо ж ні, то Майлі гаяла час у кімнаті для відпочинку персоналу, бо ж це було єдине місце, де вона могла сховатися від музики.

Того дня, про який йдеться, Майлі прийшла на роботу дрібку зарання. Принесла казінаки з солоними горішками, спаковані в коробку, обгорнуту в глянсовий папір зі сніжинками, нанесеними поденниками в якійсь далекій країні з потогінною системою праці, де й про зиму ніколи не чули, а про Різдво — й поготів.

Друкованими літерами на лимонному з липкою смужкою папірці для нотаток «Post-it» Майлі написала: «Кларі. Від твого Таємного Санти»[275]. Цю цидулку вона наліпила зверху на обгортку коробки, а коробку просунула у скриньку, яку відвели Кларі.

«Клара тоді працювала в одязі для малят, — роз’яснює менеджер, — торгувала повзунками».

Хоча пройшло чимало літ, та вздовж однієї зі стін кімнати для відпочинку персоналу, як і тоді, все ще стоять ті самі стільники скриньок. По скриньці на кожного працівника, плюс іще одну скриньку залишили під камеру знахідок. Майже всю кімнату займають довгий стіл та стільці. Уздовж протилежної до скриньок стіни тягнеться стійка з раковиною й мікрохвильовкою. Біля іншої сторони кімнати — табельний годинник[276], який реєструє час приходу на роботу та виходу з неї, а також стенд із картками обліку робочого часу. Останню стіну займають двері та спільний холодильник поруч них.

Коли Майлі перевіряла свою власну скриньку, вже стали заходити люди. Проставляли час на своїх картках. Дівчина бачила, що в дальньому закутку її скриньки щось лежить. У темряві виблиснув глянцевий червоний бантик. Майлі простягнула руку і відчула щось м’яке. Ковзке. Важке. Коли це щось вона витягнула, то відчула його несподівану вагу. Скотчем до загортка була приклеєна святкова листівка. На листівці друкованими літерами було виведено: «Майлі. Від твого Таємного Санти».

За спиною у неї хтось зупинився. І чийсь голос запитав: «Ну, і що там?» Голос був чоловічий. То був Девон, працівник відділу з попередження скорочення товарних запасів.

Тримаючи дарунок обома руками, Майлі обізвалася: «Не знаю». Було ясно, що це — щось доморобне. Щось укладене на нетривку паперову тарілку та накрите червонастою поліетиленовою плівкою. Склеєне зверху червоним бантиком. Майлі відігнула плівку.

Кольору воно було брунатного. Такі собі брунатні кубики. З темно-жовтими крупинками на брунатному тлі. Та й на запах було щось не дуже.

У кімнаті тим часом стало людно. Біля табельного годинника утворилася черга. Майлі не хотіла показатися нечемною, раптом дарувальник перебуває серед присутніх. Тож вона зойкнула: «Ой, мені пощастило!» І, зриваючи пакувальну плівку, заверещала: «Це справжня домашня вершкова помадка!»

Та на Девона, здається, зміст пакунка враження не справив. Він вичавив поблажливу криву посмішку і кинув: «Невже ти збираєшся це їсти?»

Девон бував така паcкуда! От минулого Різдва він просто поцупив речі зі скриньки знахідок. Заяложене кашне, чи подряпані сонцезахисні окуляри, чи що там воно було. А потім підніс ці речі як гостинці Таємного Санти. До речі, його робота полягала в тому, щоб цілісінький робочий день блимати очима на екрани моніторів, чатуючи на те, коли порядні люди поведуться як непорядна наволоч. За його словами, його власний досвід доводить, що так воно і є.

На вигляд помадка була без каверзи. Можна сказати «чиста». А той «недужий» запах ішов від темно-жовтих крупинок, що застрягли у брунатній субстанції. Майлі подумала, що, скоріш за все, то крихти карамелі, що згорнулися, щойно суміш охолола. Вона простягнула тарілку Девонові: «Пригощайся!»

Той примружив очі до розміру насторожених щілин. Потім відвів перекривлену пику подалі від помадки, скосивши на неї підозріливий погляд. За поглядом стояло багато чого: Майлі давно помітила, що Девон і такі, як він (а такими були всі її знайомі), ніколи не гребували сніданками з м’ясних субпродуктів, виготовлених у невідомо якому задрипаному та загидженому цеху в одній з країн третього світу заледве не прокаженими, котрі зроду не дбали про те, щоб колись помити руки.