Був квітень, сніг зійшов, і пробилася перша травичка, а головне — яблуні вже ось-ось мали вкритися пишним цвітом.

Дуже люблю цю пору. Повітря просякнуте ще не святом, а передчуттям свята. Бруньки каштанів великі, ніби лапи щенят. Світає все раніше й раніше. І в класі доводиться запинати штори, бо сонце б’є й смалить, і який же дурень за такої погоди думатиме про уроки!

І от ми йшли зі школи — я, моя подружка Ритка й Макс Овчинін з паралельного класу. Насправді Максу було не по дорозі, але він вигадав, що йому необхідно заскочити на пошту. Йому щодня щось треба — то на пошту зайти, то в «Міні-маркет», то до приятеля, аби тільки не додому, а разом з нами. Він височенний, у сьомому класі — метр сімдесят. Ритка йому по плече. А я, хоч і виросла за півроку на вісім сантиметрів, — усе одно в цій компанії найнижча.

— Лінко, хочеш, твій рюкзак понесу?

— Мені що, сил бракує?

Ні Макс, ні Ритка не знали про мене всієї правди. Ніхто на світі не знав, навіть мама.

І я, чесно кажучи, сама іноді сумнівалася: а чи було це навсправжки? Чи була я магом дороги, воїном мандрівного Королівства й другом короля Оберона? Чи носила посох зі смарагдово-рубіновим набалдашником?

— Чому ти посміхаєшся? — з підозрою запитала Ритка.

— Та так, — потерла я кінчик носа. — Просто гарна погода.

Погода дійсно приголомшувала: сонце шкварило, небо ясніло, а горобці цвірінькали й купалися в калюжах. Увесь світ навколо був схожий на моє Королівство. У такі дні хороше мріється — про літо, про море й про те, що Оберон колись прийде за мною, кудись покличе, і ще вистачить на мою долю чарівних боїв і походів…

Адже я щодня на нього чекала. Якщо у нашому дворі хтось незнайомий сидів на лавочці — я щоразу ще звіддалік починала приглядатися. Серце тьохкало: Оберон? Ні…

Три з половиною місяці я його не бачила. Відтоді, як він прийшов до нас на батьківські збори. Відтоді, як наша класна перестала до мене чіплятися. От не знаю, Оберон її зачарував, чи що?

— Ну, бувай, — сказала Ритка на розі біля «Міні-маркету». — Овчинін, якщо тобі на пошту — ходімо.

Макс зам’явся:

— Іди сама. Я наздожену.

Ритка хмикнула, закинула рюкзак трохи вище на плече й рушила додому. А Макс залишився.

— До себе не запрошую, — сказала я діловито. — У нас не прибрано. І взагалі… Ішов би ти, Максе, уроки вчити!

Він почервонів і посміхнувся:

— А я завтра до школи не йду. У мене олімпіада з математики.

— Щастить, — сказала я з жалем. — Ну чого тут стовбичити, давай хоч у двір зайдемо, чи що…

І ми ввійшли у двір.

На лавці напроти мого під’їзду сидів плечистий чолов’яга у світлій вітрівці. Не Оберон. Я ще звіддалік це зрозуміла: Оберону років сорок, а цьому трішки за двадцять. У Оберона волосся із сивинкою, а цей чорнявий. Не Оберон. Ну й байдуже…

Я сказала собі «байдуже», та настрій раптом зіпсувався. Начебто кульку проштрикнули голкою — пух-х, і все.

А раптом король ніколи за мною не прийде?

Я була потрібна чарівному Королівству, допоки воно мандрувало. А тепер воно вкоренилося на новому місці й росте собі потихеньку. А навіщо осілому Королівству маг дороги? Не знадобиться. Чекай, Ліно, рік, і два, і десять…

— Ти чого? — запитав Макс.

— Нічого. А тобі що до того?

Макс опустив куточки губ:

— От як у тебе настрій змінюється… Щойно цвіла, а тепер на людей кидаєшся. Ні сіло ні впало. А я винен?

— Не винен, — сказала я знехотя. — Гаразд, Максе, ти мене дійсно, того… пробач… За малечею треба в садочок, уроки, все таке…

— Розумію, — сказав Макс і похнюпився. — Ну, бувай?

І я вже зробила крок до свого під’їзду, аж раптом…

— Ліно!

Сироти по шкірі. Ніби гарячою водою від потилиці до п’ят. Я обернулася.

Ні, це був не Оберон. Я взагалі його не знала, цього чоловіка. От хіба…

Я придивилася. Не повірила власним очам: він був схожий на старшого брата одного мого друга.

Хлопець підвівся мені назустріч:

— Ти що, мене не впізнаєш?

І голос же його!

— Гарольде? — сказала я зачудовано.

Він винувато посміхнувся.

— Гарольде!

Уже й не знаю, що подумав про мене Макс Овчинін, який ще не пішов і став свідком цієї сцени. Я скрикнула, підстрибнула і повисла на шиї в незнайомого чоловіка — бо тепер упізнала його абсолютно точно. Нехай він змінився за минулі чотири місяці, але це таки Гарольд, мій друг і вчитель, який був молодшим магом дороги, а тепер, напевно, вже старшим став…

— Гарольде… це точно ти?

Він міг би не відповідати. За час, що ми провели в сідлі пліч-о-пліч, я встигла вивчити всі вирази його обличчя.

— Лінко… а ти зовсім не змінилася.

— От іще, — я відсторонилася. — Я, між іншим, виросла на вісім сантиметрів, це… зачекай, Гарольде. Зачекай…

Здогад був таким страшним, що в мене оніміли щоки.

— Гарольде! Скільки років минуло в Королівстві?!

Він потупив очі:

— Шість…

— Скільки?!

Усе зрозуміло. Коли ми востаннє бачилися, Гарольду було сімнадцять, і я вважала його старшим братом. А отже, тепер йому…

Але ж річ не тільки в тім!

— Гарольде! Його величність?..

Він зрозумів з півслова і поспішив мене заспокоїти:

— Здоровий. Не бійся.

— А принцеси? Принцеси, тобто сестри-охоронниці! Вийшли заміж?

— Ні.

Я сіла на лавку. Гарольд примостився поряд. Макс Овчинін стояв кроків за десять і дивився отетеріло, але зараз мені було не до нього.

Одного разу, рятуючи Королівство від загибелі, король Оберон дав обіцянку — кожна з п’яти принцес, які були нареченими його сина, отримає по принцу за чоловіка, і станеться це раніше, ніж на скронях у кожної з них проб’ється перша сива волосинка. Заставою його королівської обіцянки стало життя Короля. Коли я вирушала додому, принцеси й не думали сивіти — вони ж бо були лише на кілька років старші за мене. І от тобі й маєш — у нас минуло майже чотири місяці, а в них, виявляється, промайнуло шість років!

— Чому ви не сказали мені, що в Королівстві час лине швидше?

— Та я сам не знав, — сказав Гарольд з досадою. — Досі ж ніколи такого не було, щоб людина з вашого світу довгенько жила в нас, а потім поверталася…

Я розглядала його з дивним відчуттям. Усе-таки він був надто дорослим. І одягнений несхоже: сорочка в клітинку навипуск, світла вітрівка, не вельми чиста, джинси, затаскані кросівки… Я ж його звикла бачити в дорожньому костюмі мага!

— А Оберон знав?

— А ти думаєш, він залишив би тебе без єдиної звісточки аж на шість років?

— Так, — я прикусила губу. — І що ж, за цей час він не знайшов жодного принца?

Гарольд опустив голову:

— Він шукав. Але ж у нього — жодної вільної хвилинки. Там дракон занадився посіви палити. Там пірати напали на узбережжя. Там купці завищують ціни… Він, звичайно, посилав гінців туди-сюди, але всі повернулися ні з чим.

— Що, зовсім-зовсім немає принців?!

— Ну, панікувати поки ранувато, — сказав Гарольд без особливої впевненості. — Знаєш… Ходім-но до лісу чи кудись інде. Тут такий сморід…

Я потягнула носом, але нічого не відчула.

— Звідки смердить?

— З вулиці. Від цих, що їздять.

— А-а, вихлопні гази… Ходімо до мене додому. Я кватирку зачиню.

— Ні, — Гарольд рішуче похитав головою. — Мені такий дім не подобається, вибач. Тут є поблизу дерева.

— Парк?

— Ну так. Ходімо. Погода гарна.

— Гаразд, — я знову закинула рюкзак на плече. — Пішли.

На виході з двору мене наздогнав Макс.

— Ліно, можна тебе на хвилиночку? — запитав напруженим голосом.

Я підійшла:

— Чого тобі?

Макс нервував:

— Хто це?

— Мій друг.

— Куди ти з ним ідеш?

— А тобі що?

— Ліно! Ти поглянь на нього! У нього ж таке лице… ніби він убивця! Це дорослий мужик, навіщо ти йому потрібна?!