Полетіли іскри. Ланцюги розжарилися, почервоніли й почали лопатися один за одним, більше не зростаючись. Максиміліан сичав від болю, і шипінням здавалися його закляття. Тримаючи посох у правиці, я лівою рукою схопила його за зап’ястя та потягла геть від чорної діри — це було надто самовпевнено з мого боку, він же, довготелесий, важив удвічі більше!

«Віддай некроманта».

Я так і не зрозуміла, хто це сказав. Здавалося, цілий ліс говорив у один голос — і в його шелест страшним басом вплітався голос вогню.

— Не віддам! — закричала я, зриваючись на вереск.

«Віддай, магу дороги».

Я підняла посох. Шалено переморгувалися червоний і зелений вогні на прозорій кулі, що вінчала його. Максиміліан лежав у мене біля ніг, не намагаючись підвестися, сповитий уривками ланцюгів, а може, й без тями.

«Він некромант. Осквернитель. І ти опоганиш себе».

— Ні!

З могили поштовхами почало вириватися сперте повітря — як із тунелю метро перед появою поїзда. Я вдарила посохом, розколовся камінь, навершя спалахнуло, залило світлом мене й некроманта, скалки кам’яного дерева, курган, простягнуті від лісу коріння та гілки, схожі на кістяні долоні…

— Спробуй забери! — закричала я і згадала, як билася поряд із Обероном, як захищала своє Королівство, коли король був зі мною.

Земля затрусилася. Курган струснув нас із себе, як собака після купання струшує воду. Востаннє хрупнули кам’яні уламки…

І потривожена могила закрилася.

Не пам’ятаю, як ми вибралися з лісу. Максиміліан дуже швидко отямився, але не сказав ні слова — не відповідав ні на запитання, ні на припущення, ні на нерішучі спроби його підбадьорити. Гроза скінчилася; коли ми вийшли на узлісся, визирнуло сонце.

Я багато чого могла сказати Максиміліанові. Що я його попереджала, що всі некромантські досліди зазвичай таким і закінчуються. Що ким би не був страж могили, він лише відповідав на вторгнення. Що замість того, щоб тривожити Лісового Воїна, варто було б подумати і знайти інші можливості звернутися до давно зниклих воїнів — не піднімаючи їх при цьому з труни. Я пережила такий страх і таку напругу, що просто мусила полегшити душу в цих довгих докорах.

Я нарешті зціпила зуби й міцніше стисла посох. Максиміліан мовчав; я чудово розуміла, що ніякі обвинувачення не допоможуть повернути Оберона. Тільки гірше зроблять. Ми мовчки видерлися на пагорб над містом, і цієї миті посох у моїй руці рвучко сіпнувся.

Напевно, у магів є інстинкт, як у перелітних птахів, — внутрішнє відчуття, котре вчасно підказує напрямок. Я повернула посох навершям до замку, хі руки в мене раптом похололи.

— У замку небезпечно.

— Що? — Максиміліан заговорив уперше після поєдинку на кургані.

— Не знаю… У замку дуже, дуже небезпечно.

— Сарана ще далеко, — пробурмотів він. — Що за…

— Принц-деспот.

Ноги в мене підігнулися. Я сіла на замшілий пеньок.

— Це він. Більше нема кому. Ну чому так… чому тепер ще й це?!

Я не намагалася навіть стримати злі сльози. Принц-деспот — великий полководець і безжальна людина; у замку під його командуванням військо, яке хоч і поступається Гарольдовому числом, але набагато краще навчене й дисципліноване. Як можна було довіряти йому, приймати його допомогу, вірити в його добрі наміри?!

— Я йду в замок.

— Стривай, — Максиміліан стис бліді губи. — Ліно… Не квапся. Треба спершу розвідати.

— Заразом і розвідаю. Я знаю… — на мить я затнулася. А раптом не спрацює? — Я знаю підземний хід, — закінчила я твердо. — Гарольд мені показував.

Від двоголової сосни на північ до зеленого каменя. Здається, зовсім недавно Гарольд учив мене знаходити за прикметами підземний хідник, і тоді в Королівстві ще царював Оберон, про Сарану й чутки не було, сам Гарольд був молодий, і син його тільки народився. «Покладеш на камінь руку, скажеш: «Відкрийся» — відкриється підземний хід »…

Земля під ногами здригнулася. Камінь знехотя, з рипінням піднявся. Із чорної щілини під ним, як і минулого разу, потягло холодом, гнилизною і грибами-поганками.

Я озирнулася. Максиміліан задкував, часто ковтаючи. Обличчя в нього було все в синцях, чорна куртка забруднена іржею, плащ розірваний.

— Ми з Гарольдом там ходили, — сказала я, заспокоюючи більше себе, ніж його. — Нічого страшного.

— Я не піду під землю, — сказав він роздільно.

— Боїшся?

Він так на мене глянув, що я прикусила язика.

— Я полечу, — промовив він по нетривалій мовчанці. — Одна ворона розвідає більше, ніж ти з десятком потаємних хідників.

— Давай краще не будемо розділятися.

— Чому?

Він дивився тужно, наче я була винна у всіх його лихах. Наче це я охороняла могилу й ледь не потягла вандала під землю.

— Ну, лети, — у мене сили не лишилося, щоб із ним сперечатись.

Мить — і він обернувся чорним птахом, мовчки вдарив крильми й здійнявся в небо. Я залишилася зовсім сама, сіла на замшілий камінь і хвилин із п’ять ревла, нікого не соромлячись, оплакуючи й Оберона, і Королівство, і свої прокляті невдачі.

По тому витерла сльози, умилася дощовою водою, що зібралася в чаші великої сироїжки, та полізла в підземелля.

У замку точився бій. Я зрозуміла це відразу, ледь із величезною пересторогою вибралась із потаємних дверей підземного хідника. Десь дуже близько бряжчала зброя, хтось кричав: «До мене! До мене!» — і в голосі не було ні сили, ні бойової люті, а більше страху й розпачу. Я притулилася до стіни; повз мене, не помічаючи, пробіг стражник, він важко дихав. Я не зважилася його погукати. На майданчику гвинтових сходів лежала непорушна людина. У спині в неї стирчала стріла.

Я навшпиньки підійшла до лежачого; він був ще живий, стражник із незнайомих. Я простягла руку над ним, прошепотіла: «Оживи». Голова в мене відразу пішла обертом — я передала забагато власної сили. Навершя посоха мерехтіло. Я згадала, як Оберон учив мене зцілювати рани, але ця стріла засіла надто глибоко. Гарольд говорив: лікувати тільки легко поранених, тільки тих, хто зможе відразу повернутися в стрій…

Та хай їм грець, тим військовим порядкам!

Поранений розплющив очі.

— Мовчи, — наказала я. — Твоя справа — прожити ще годинку-другу, потім ми з Гарольдом повернемось і тебе вилікуємо.

Він ледь помітно похитав головою:

— Принц-деспот…

— Де вони?

— Скрізь.

Він заплющив очі. Мені нічого не лишалося, мусила покинути його на сходах у надії, що повернусь — і приведу з собою Гарольда.

Посох посмикувався, нагадуючи, що небезпека скрізь. Хто з ким б’ється, і головне — хто перемагає? Сильнішав запах диму, по всьому замку тупотіли чоботи й бряжчала криця, я пробиралася вузькими обхідними коридорами, покладаючись на чуття, бажаючи тільки одного: знайти Гарольда в цій каші. Негайно знайти Гарольда!

І моє чуття не підвело. Я знайшла потаємні сходи, що звивалися в товщі стіни, такі вузькі, що навіть я зі своїм посохом насилу могла тут протиснутися. Один із переходів вів до Гарольдового кабінету. Там за дерев’яними дверцятами чаїлася небезпека.

Я затримала подих і за мить почула голос, який упізнала б і серед бурмотіння багатотисячної юрби. Дуже спокійний, приємний, м’який голос:

— Ти відмовляєшся заради пристойності, я розумію. Ти повинен трішки повикаблучуватись, перш ніж виконаєш моє невеличке прохання…

Затискаючи рота долонею, я схилилася до дверцят. Вони здавалися щільними — ні дірочки, ані шпарини; я ледь торкнулася до них посохом. Безгучно випала до ніг мені тріска, промінчик світла пробився з того боку — у кабінеті вікна відбивали сонце, яке щасливо пережило грозу.

Я зазирнула в утворену щілинку.

Перекинутий стіл валявся посеред кімнати. Поряд на підлозі я побачила чарівний посох, перерубаним навпіл. У мене навіть серце заболіло; я притислася щокою до дверей і побачила Гарольда — він напівсидів у своєму кріслі, був поранений, і, як мені здалося, тяжко.