— А Оберон? Ти сказав…

— Оберона немає в Королівстві.

— Чому?

— По качану! Якби він був на місці — думаєш, я б зважився по тебе йти?!

Я потрусила головою. Максиміліан дивно на мене впливав: я тонула в його аргументах, немов у киселі. Слід було зібрати думки докупи; я не маленька дівчинка проти дорослої людини — я маг дороги проти іншого мага, некроманта, у нас розмова на рівних, і я не дозволю збити мене з пантелику.

— Перше, — я взялася загинати пальці, — Оберон ніколи не покине Королівство без нагляду. Друге: якщо Оберон перебуває в іншому світі, в Королівстві зупиняється час. Третє: Гарольд-головний королівський маг, і він, коли Оберона немає, може приймати рішення без чужої підказки. Четверте: Уйма вірний союзник Королівства, а ти некромант, людина, яка не заслуговує на довіру. П’яте: забув, як ти мене покинув у замку принца-деспота?

— Шосте: забула, як я тебе потім витяг?

Він, здається, розсердився. Мене це трохи заспокоїло: вічна його посмішечка дратувала, як рипіння заліза по склу. Коли він гнівався, то здавався молодшим. Зараз, у ліхтарному світлі, я розгледіла, що він не дорослий — ну, не такий дорослий, яким хоче здаватися. Дивно, як начальник табору повірив, що хлопець літ сімнадцяти може бути старшим оперуповноваженим. Напевно, Максиміліан його зачарував… а може, просто дуже впевнено тримався.

— Перше, — він дивився на мене спідлоба, — Оберона в Королівстві нема. Друге: оскільки він не пішов до іншого світу, то й час не зупинився.

— Виходить, поки ми тут з тобою говоримо, там до міста підступають вороги?!

— Ні! Зараз же я в іншому світі, а я став частиною Королівства, так що поки я тут сиджу, гуляю, умовляю тебе, розшукую крадені мобільники — там час не тече. Коли ти будеш у Королівстві — зупиниться час тут, у тебе вдома.

— Я знаю.

— Всезнайко, — він гмикнув, — я прошу тебе про єдине: ходімо в Королівство. Сама все побачиш.

Відчинилося вікно в нас на кухні. Визирнула мама, глибоко зітхнула та втупилася в нас із Максиміліаном.

— Ліно! — здається, мама навіть розгубилася. — Ми вже повечеряли! Ти йдеш додому?

Це означало: «З ким це ти сидиш? Він не схожий на пристойного хлопця! Подивися, який блідий, мабуть, наркоман!»

— Іду! — гукнула я. — Зараз!

Мама причинила вікно, але не пішла — все на нас поглядала. Максиміліан здавався їй підозрілим. Добре, що вона не знала, хто він такий насправді.

— Максиміліане, — заради мами я намагалася здаватись безтурботною, — ти повівся мерзотно. Просто сьогодні. І після цього хочеш, щоб я тобі довіряла?!

— Не довіряй, — він відвернувся, не приховуючи роздратування. — Не довіряй, залишайся вдома. А я можу сховатись і пересидіти. Королівство мені не рідне, навіщо я стараюся?

— Куди подівся Оберон?

— Іди в Королівство й про все довідаєшся.

— Король і великий маг не може провалитися, наче голка в щілину!

— Ходімо зі мною — сама побачиш.

— Ти мене заманюєш. Не піду.

Він обернувся до мене. У його очах була така злість, що я відсунулася.

— Ну й добре. Поговорили, тепер іди, вечеряй! Завтра вранці, коли прокинешся, Королівство лежатиме в руїнах. Бувай!

Він підвівся й пішов до виходу з двору. І було цілком зрозуміло, що цього разу він не повернеться.

— Максе! — гаркнула я йому в спину.

Він навіть вухом не повів.

— Стій!

Він вийшов на вулицю. Мама знову відчинила вікно. Не чекаючи, поки вона втрутиться, я бігцем кинулася за Максиміліаном; уявляю, який вигляд це мало збоку, але тієї миті мені було начхати, хто що подумає.

— Стій, некроманте!

Сусідка тітка Світлана, яка проходила повз нас, глянула на мене з подивом. Максиміліан повернув голову, але кроку не сповільнив. Я пішла з ним поряд; щоки в мене пашіли.

— Гаразд. Проведи мене в Королівство — зараз! І якщо ти обдурив мене, або ще обдуриш, або втнеш якусь штуку… начувайся.

У Королівстві теж був літній вечір. Я замружилася: після сутінок мого рідного світу призахідне сонце сліпило очі. Ми з Максиміліаном стояли на пагорбі; під ногами пружинила смарагдово-зелена трава, де ховалися коники, схожі на фей, і феї, схожі на коників. Тяглися до неба сосни. Позаду, за нашими спинами, спліталися гіллям грубезні дуби, і стовбури їхні здавалися бородатими від буро-зеленого моху. Повитиця обплела й землю, і гілки, серед густого зела яскравими плямами палахкотіли квіти. Попереду височів замок, впираючись шпилями в самісіньке небо, а нижче, в долині, широко розкинулося місто: воно вдвічі побільшало звідтоді, як я востаннє його бачила. Згори, з пагорбів, спускалася широка річка, що мала наймення Лане. Вона впадала в море, вкрите білими баранцями, а між містом і морем гомонів величезний порт.

Моє Королівство, як же я за тобою скучила!

Максиміліан аж подався уперед, вдивляючись у замок. Ніздрі в нього тремтіли, начебто він принюхувався. Цієї миті він мав таке хиже обличчя, що я перш за все вирішила повернути собі посох.

— Ідеш у замок? — некромант немовби прочитав мої думки. — Іди. Пройдися містом. Поговори зі старими знайомими. Повір своїм вухам і очам. Тільки ж врахуй: часу мало.

Він так дивно посміхнувся, що в мене серце защеміло. Начебто попереду на мене чекала якась прикра несподіванка.

— Авжеж, і поговори з Гарольдом, — Максиміліан не зводив з мене чорних непорушних очей. — Поручися за мене. Скажи, я дам клятву союзника.

Я подумала: це ми ще побачимо. І ще одне: добре б, якби Максиміліан якось відчепився.

— Я не піду з тобою, — сказав він, відповідаючи на мій погляд. — Усе розумію: у вас із Гарольдом приватна розмова…

Напевно, я виказала свої ніяковість і страх: здавалося, він читає мої думки. У всякому разі Максиміліан, коли побачив моє обличчя, розреготався.

— Чого тобі смішно?

— Та нічого… Просто радію, що ти нарешті в Королівстві. Тепер справи підуть веселіше… Ну, йди.

— Де тебе потім знайти? — запитала я повільно.

— Сам тебе знайду. Ну, не гай часу!

І далі посміхаючись, він підстрибнув, перетворився на великого чорного птаха, здійняв крильми вітер і полетів кудись на захід.

От же ж тварюка! Він ще й у птаха навчився перекидатись. Чи й раніше вмів? Я ж до кінця не знала, що некромант може, чого не може — навіть коли він був хлопаком років дванадцяти. Чого тепер очікувати?

Сонце спускалося дедалі нижче. Я рушила до замку — широкими кроками, донизу схилом пагорба. На мені були джинси, кросівки, сорочка з короткими рукавами — як я гуляла з Риткою в парку, так і брела нині поміж сосен, а тим часом вечір прохолоднішав.

Чи то лихоманило мене?

Дуже хотілося побачити Оберона. От було б здорово, якби я з’явилась у замку, зазирнула до нього в кабінет… А він підвівся б назустріч, і навіть пацюк у фартушку, Дора, на мить перестала б мести стільницю мітелкою зі зв’язаного пір’я. Він сказав би: «Здрастуй, Ліно!» І вся Максиміліанова маячня виявилася б брехнею.

Або навіть нехай і так: некромант не брехав, до міста дійсно підступають полчища Сарани. Оберон дійсно кудись відлучався… Але вчасно довідався про це та повернувся. Тоді ми станемо пліч-о-пліч, як багато разів ставали, і відіб’ємося хоч від Сарани, хоч від колорадського жука.

Хто такі стоноги, на яких їдуть пустельні воїни? Забула запитати в Максиміліана… І, якщо чесно, не надто й хочеться знати.

Ліс навколо шарудів, дзвенів, витріщався на мене з трави блискучими очима, й кожен пеньок, здавалося, проводив мене поглядом. Птахи завбільшки з метеликів перепурхували над головою, а метелики завбільшки з великих птахів завмирали на квітках із розпластаними крилами. Я була зовсім сама й почувалася не магом дороги, а просто дівчинкою, що заблукала в лісі Баби Яги.

Далі я помітила скорчену темну постать у чагарнику; хтось бородатий, укритий шерстю, об’їдав із куща червоні ягоди. Я зупинилася, ладна втікати або ж битися, однак аматор ягід не звернув на мене жодної уваги — навіть кошлатої голови не повернув, а так само ласував собі, тихенько бурмочучи під ніс.