Тимчасом день все сонцесяйніше дзвенів дзиґотом збожеволілих від сонця мух. Вікно вже не могло вмістити цього білого жару, мліли та сходили блискучими хвилями штори.

Тоді вибирався з постелі і ще якийсь час мимоволі зітхав та сидів у ліжку. Його тридцятикількохлітнє тіло вже почало повніти. І тепер, в супокої, в цьому жирніючому виснаженому тілесними зловживаннями, але все ще граючому всіма соками, організмі здавалось бубнявіла його майбутня доля.

Й коли отак сидів в бездумній, вегетативній застиглості, перетворившись в кругообіг, в дихання, в глибинне пульсування соків, то в надрах його перепотілого і вкритого в різних місцях волоссям тіла росло якесь невідоме, ще не відлите в форму, майбутнє, ніби потворний, фантастично розрослий до небачених розмірів наріст. Не дивувався, бо вже відчував свою тотожність з тим невідомим і великим, що мало настати, ріс разом з ним без спротиву, в дивній згоді, заціпенівши від тихого жаху, бо впізнавав своє майбутнє в тих колосальних вицвітах, в тих фантастичних нагромадженнях, котрі визрівали перед його внутрішнім зором. Тоді одне його око починало косувати і ніби відходило в інший вимір.

Потім знову повертався з цієї бездумної затуманеності, з цієї загубленої далечі, до тями й дійсності, бачив свої ступні на килимі, по-жіночому пухкі та делікатні, і неквапом витягував золоті запинки з манжет вчорашньої сорочки. Далі йшов до кухні, знаходив там в глухому кутку відерце з водою, кружальце тихого, очікуючого його там, чуйного люстерка — єдину живу і втаємничену істоту в цьому пустому помешканні. Наливав до мидниці води і виспаковував доторками шкіри її млаву, вистонну, ледь солодку вільготу.

Довго і старанно займався туалетом, не поспішав, не забував робити між всіма своїми маніпуляціями пауз.

Це пусте і запущене житло його не визнавало, меблі і стіни слідкували за ним з мовчазним осудом.

Коли поринав у їх супокій, то був чужинцем в цьому підводному, затопленому царстві, в якому точився інший, відмінний час.

Відкривав власні шухляди і почував себе злодієм, мимоволі ходив на пальцях — побоювався збудити крикливу і нестримну луну, котра роздратовано очікувала щонайменшої зачіпки, щоб впасти в істерію.

А коли нарешті, тихо скрадуючись від шафи до шафи, відшукав одне за одним все, що йому було потрібне, і скінчив свій туалет, серед тих меблів, котрі безмовно, з відсутнім виразом, терпіли його присутність, нарешті був готовий, то зупинившись перед відходом з капелюхом в руці, ніяковів, бо не міг в цей останній момент знайти слова, котре б якось розв'язало це вороже мовчання, повільно йшов до дверей, пригнічений, з похиленою головою — тоді як в протилежному напрямку — в глибини дзеркала — через порожню анфіладу неіснуючих кімнат неспішно віддалявся хтось назавжди повернутий спиною.

Переклав Тарас ВОЗНЯК

В ті найкоротші й сонні зимові дні, вранці і ввечері оторочені хутряними облямівками сутінок, в час, коли місто все глибше і глибше западало в лабіринти зимових ночей, а короткий світ з трудом повертав його до пам'яті й тями, мій батько вже був пропащим, віддався і присягнув сфері потойбічній.

Лице та голова буйно і дико заросли сивим волоссям, безладно настовбурченими віхтями, щетиною, смичками, які вистрілювали з бородавок, брів та ніздрів — що робило його подібним до старого настрашеного лиса.

Нюх та слух непомірно загострилися, по грі мовчазного, напруженого лиця читалося, що з їх допомогою він тримає неустанний зв'язок з невидимим світом темних закамарків, мишачих нір, димоходів та трухлявих порожнин під підлогою.

Нічні шкробання і хрусти — це таємне, скрипуче життя підлоги — мало в ньому прецизійного і чуйного підглядача, нишпору та змовника. Віддавався цьому до решти — весь поринав в ту недоступну для нас сферу, з котрої навіть не пробував подати якоїсь вістки.

Часто, коли та невидима сфера викидала щось занадто абсурдне, він ляскав пальцями і тихо сміявся до самого себе; одним поглядом доходив до порозуміння з нашим, теж втаємниченим в той світ котом, котрий, мружачи від нуди та байдужості косі шпарки очей, підіймав в знак згоди свій цинічно холодний смугастий писок.

Бувало за обідом батько раптом відкладав ножа та виделку і з зав'язаною на шиї серветкою по-котячому підносився, навшпиньки крався до дверей сусідньої порожньої кімнати і зі всією можливою обережністю заглядав в дірку для ключа. Потім, немов засоромившись, повертав до столу, при цьому схвильовано усміхався і, поринувши в нурт свого глибинного монологу, щось невиразно буркотів та воркав.

Щоб вирвати його з того стану розпорошеності і якось відволікти від хворобливих досліджень, мати витягала його на вечірні променади — йшов мовчки, без опору, але байдуже, розсіяно і відсторонено.

Якось ми навіть вибрались до театру. І знову опинились в тому великому, повному сонного людського гомону і безладного замішання, погано освітленому та брудному залі. Переплили людським натовпом, і перед нами виринуло склепіння якогось іншого небозводу — величезна блідо-голуба заслона. В велетенському полотняному обширі ширяли великі рожево мальовані маски. Те штучне небо вусібіч перло й розпливалось, наростало могутніми подихами пафосу й помпи, атмосферою того несправжнього, повного пишноти світу, який народжувався на лункому риштуванні сцени. Дріж, що пробігав широким чолом того неба, подих величезного шматка тканини, від якого росли і оживали маски, зраджував всю ілюзорність цього небозводу, зводив його дійсність до трему, який в метафізичні хвилі ми осягаєм як мерехтіння таїнства.

Маски тріпотіли червоними повіками, кольорові губи щось безмовно нашіптували, і я знав, що прийде мить, коли напруга таємничості сягне зеніту, і тоді розбурхане небо заслони справді трісне, скресне й покаже нечувані та блискучі речі.

Але дочекатись тієї хвилі мені не судилось, бо батько почав тим часом проявляти певні ознаки неспокою, лапався по кишенях і нарешті повідомив, що забув гаманця з грішми та важливими документами.

Після короткої наради з матір'ю, де порядність Аделі знайшла поспішну, огульну оцінку, мені запропонували вирушити па пошуки гаманця додому. На думку матері до початку вистави залишалось ще доволі часу, і, враховуючи мою жвавість, я міг ще повернутись вчасно.

Я вийшов в зимову, кольорову від ілюмінацій неба ніч. Це була одна з тих ясних ночей, зоряний небозвід яких аж розпадається, розламується і тріскає лабіринтом окремих небес, котрих вистачило б цілому місяцю зимових ночей, щоб укрити своїми срібними мереженими абажурами всі їхні нічні видіння, авантюри й карнавали.

О, якою легковажністю було доручати такої ночі важливу й нагальну справу молодому хлопцю, адже в її півсвітлі вулиці стають кількакрат довшими, переплітаються і міняються місцями одні з одними. В глибині міста відкриваються, так би мовити, вулиці подвійні, вулиці двійники, вулиці хибні і підступні. Заворожена й обманута уява породжує ніби-то давно знані й відомі фальшиві плани міста в котрих ті вулиці дістають своє місце і назву, а ніч, в своїй невичерпності не знаходить більш вартого заняття, ніж навіювати все нові й нові їх конфігурації. Ті зваби зимових ночей, як правило, починаються невинним бажанням зрізати шлях, скористатись не звичним, а коротшим проходом. Постають спокуси спростити складний перехід звернувши в якийсь ще не знаний провулок. Але цим разом почалось інакше.

Ступивши пару кроків, я помітив, що не прихопив пальто. Хотів повернутись, та, хвильку зваживши, вирішив, що це була б даремна втрата часу, адже ніч не така вже й холодна, навпаки, її жилкували цівки дивного тепла, подихи якоїсь облудної весни. Сніг зібгався білими баранцями, невинним і солодким, надушеним фіалками руном. Такими самими баранцями розпустилося й небо, в котрому двоївся і троївся місяць — демонстрував всі свої позиції та фази.

Того дня небо оголило свою внутрішню будову в формі чогось подібного до анатомічних препаратів, які демонстрували спіралі і шари світла, розтини блідо-зелених брил ночі, плазму простору та тканину нічних марень.