Ген, за дахами ринку виднілись далекі вогняні мури — голі височіючі стіни передмістя. Заскорузлі та остовпілі від жаху, вони виростали й дерлися одні на одних. Далека холодна заграва забарвлювала їх присмерковими барвами.

Того дня ми не обідали, бо вогонь в печі густими клубами завертав до кухні. В кімнатах було холодно і свіжо. Коло другої пополудні на передмісті спалахнула і швидко розповзлась пожежа. Мати з Аделею почали пакувати постіль, хутра і коштовності.

Надійшла ніч. Вихор розгулявся і зміцнів й невдовзі вже охопив весь простір. Тепер він уже не навідував будинків і дахів, а вибудував над містом багатоповерхову, без ліку повторювану прорву, наростаючий безкінечними поверхами чорний лабіринт. З того лабіринту він вивергав цілі галереї покоїв та низки кімнат, з громом виточував їх довгі анфілади, а потім давав цим породженим уявою поверхам, склепінням і казематам западати, зносився ще вище, далі формував своїм натхненням цей аморфний безмір.

Кімната ледь дрижала, картини на стінах бряжчали. Шибки полискували масним світлом лампи. Фіранки на вікні надимались і повнились подихами буремної ночі. Ми згадали, що з самого ранку десь запропався батько. Напевно, вдосвіта пішов до крамниці, де його й застала, відрізавши шлях, віхола.

— Цілий день в нього не було й ріски в роті, — бідкалася мати.

Старший продавець Теодор зголосився піти в цю ніч і віхолу й віднести йому їжу. Брат теж пристав до цієї вилазки.

Закутавшись у великі ведмежі хутра, вони обтяжили свої кишені ступками та залізяччям — баластом, котрий мав врятувати їх від поривів віхоли.

Вони обережно відкрили двері в ніч. І як тільки продавець з братом в понадиманих плащах однією ногою ступили в темряву — вона ковтнула їх тут таки за порогом. Вітер миттю стер їх сліди. У вікні не було видно навіть ліхтаря, якого вони з собою прихопили.

Наситившись, вітер на хвилю стих. Аделя з матір'ю знову спробували розпалити вогонь в плиті. Але сірники гасли, з дверцят несло попелом і сажею. Ми стояли під дверями і наслуховували. В лементі вітру чулося різне — благання, зваба чи просто чийсь гомін. Здавалось, що то волає про допомогу наш загублений у віхолі батько — або брат з Теодором безтурботно гомонять зразу ж під дверима? Враження було таким переконливим, що Аделя відкрила двері і дійсно побачила Теодора й брата, що з трудом виринали з віхоли, в котрій ще були по пахви.

Задихані, вони зайшли до сіней, через силу заперли за собою двері. Приступ був таким сильним, що вони мусили на якусь хвилю впертися в одвірок. Аж врешті їм вдалося засунути засув, і вітер погнав далі.

Від їх обвітреного хутра пахло свіжістю, вони безладно розказували про ніч, про віхолу, кліпали від світла повіками, і їх ще залиті ніччю очі від тріпотіння повік стікали темрявою. Вони оповідали, що так і не змогли дійти до крамниці — згубили дорогу і ледве втрапили назад — що місто геть змінилось і хтось немов попереставляв вулиці.

Мати запідозрила їх в брехні. І дійсно, складалось враження, що всі ці чверть години вони так і простояли в темряві під вікном і так нікуди не відходили.

А може, й дійсно вже не було ні міста, ні ринку, а вихор й ніч оточили наш дім темним, повним виття, свисту та зойків лаштунками. Може, взагалі не було того великого й нікчемного, навіяного вихором простору, може, взагалі не було тих оплаканих лабіринтів, тих багатовіконних галерей і коридорів, на котрих, як на довгих чорних флейтах, вигравав вітер.

Ми щораз більше утверджувались в думці, що вся ця буря була тільки нічною містерією донкіхотства, яка імітувала в тісному просторі лаштунків трагічну безмежність, космічну бездомність і сирітство віхоли.

Тепер сінні двері відчинялись частіше — вони впускали закутаного в опону і шалю чергового гостя. Засапаний сусід чи знайомий поволі розвивав на собі хустки та плащі і задихано оповідав, викидав з себе уривчасті безладні слова, які фантастично і хибно перебільшували та переоцінювали безмежність ночі. Ми сиділи в яскраво освітленій кухні. Кілька сходин за плитою й за чорною широкою витяжкою комина провадили до дверей на горище.

На тих східцях сидів старший продавець Теодор і прислухався, як горищем вигравала віхола. Він чув, як в її кігтях сходили складками міхи ребристих горищ, як дах обм'якав та зависав, немов величезні легені, з котрих вийшло все повітря, потім знову напинався, наїжачувався частоколом крокв, ріс на подобу готичних склепінь, розростався повними стократної луни нетрищами балок, гудів, неначе резонатор розладнаних басових струн.

Поволі ми почали забувати про віхолу. Аделя видзенькувала ступкою, де взялась товкти цинамон. Навідалася тітка Перазія. Дрібненька, жвава і запобіглива, з коронкою чорної перемітки на голові, вона крутилася по кухні — допомагала Аделі. Аделя обскубала півня. Тітка Перазія запалила під витяжкою комина жмут паперу, і в його чорну горлянку потягнулися широкі язики полум'я. Аделя, схопивши півня за шию, обсмалювала рештки пір'я. Раптом півень затріпотів крилами, запіяв і спалахнув. Тітка Перазія почала сваритись, клясти і злословити. Від злості тіпалась, грозила Аделі і матері руками. Я не зрозумів, чого вона хоче, а вона заходила в свій гнів щораз більше і поступово стала суцільним жмутком жестів і прокльонів. Здавалось, в пароксизмі злості вона розірве себе на шматки, розлетиться, вибухне, розбіжиться сотнею павучків, порозчахається по підлозі чорним, мінливим жужмом збожеволілої тарганячої метушні. Та замість того, хоч все ще тряслась і сипала прокльонами, вона швидко змаліла та зібгалась. Потім, дрібна і згорблена, подріботіла в кут кухні, де лежали дрова на розпал, почала кашляти та клясти, гарячково метушитися між дзвінких оцупків, поки знайшла дві тоненькі жовті скіпки. Хапала їх своїми літаючими від збудження руками, приміряла до ніг, по чому зіп'ялась на них, як на диби, і почала ходити на тих жовтих милицях, вистукувати по дошках, бігати навскіс по підлозі туди й назад, щораз швидше і швидше, потім вибігла на ялицеву лаву, зашкутильгала по її гучних дошках, звідти на полицю з тарелями, дзвінку дерев'яну поличку, що тяглася вздовж стін кухні, хутко дибала по ній на своїх милицях, щоб нарешті десь в кутку змаліти зовсім і згоріти, скрутитися, як зашкарублий, спалений папір, зотліти на пластівець попелу, стертися на порох і ніщо.

Ми безпорадно стояли перед тією збожеволілою фурією злости, яка знищувала і пожирала саму себе. З жалем дивились на сумний перебіг того пароксизму, — і з певним полегшенням повернулися до своїх занять, коли цей невеселий процес дійшов до свого природного кінця.

Аделя знову задзенькала ступкою, подрібнюючи цинамон, мати потягла перервану розмову, а продавець Теодор далі почав прислухатися до пророцтв горищ, робив смішні гримаси, високо підносив брови й усміхався самому собі.

Переклав Тарас ВОЗНЯК

Публікації:

Журнал «Ї», № 9, 1996

Кому не відомо, що в низці звичайних, нормальних літ з лона здичавілого часу часом виходять літа відмінні, літа особливі та звироднілі, у котрих — як шостий палець на руці — інколи виростає тринадцятий фальшивий місяць.

Фальшивий — бо рідко досягає повної зрілости. Як пізно зачаті діти, він відстає у рості, цей місяць-карлик — пагін напівзів'ялий і швидше надуманий, ніж дійсний.

Виною тому стареча нестриманість літа, його розпусна й пізня животворність. Часом буває, що вже й по серпню, а старий грубий штурпак літа своїм звичаєм родить далі, далі виганяє з свого трухляка ялові й ідіотські дні-дички, дні-бур'яни, та ще й в додаток задарма накидає пустих та нестравних днин-качанів — днин блідих, здивованих і непотрібних.

Неправильні й нерівні, невчені та позросталі, вони виростають, немов брунькуючі і скручені в дулю пальці потворної руки.

Інші порівнюють ці дні з апокрифами, таємно всунутими між розділів великої книги року, до палімпсестів, потайки вкладених між її листів, або до білих не задрукованих листків, на порожніх сторінках котрих висякають образами та кольорами втомлені лектурою очі, щоб врешті відпочити у їх нікчемності, аж поки знову будуть втягнуті в лабіринти нових розділів та пригод.