Між них були й птахи двоголові, птахи багатокрилі, птахи каліки, котрі недолуго борсалися в повітрі махаючи одним крилом. Небо починало нагадувати стару фреску — фреску, повну монстрів та фантастичних звірів, які кружляли, розходились і знову сходились по кольорових еліпсах один до одного.

Облитий на бантах раптовим світлом батько встав, простягнув руку — зазивав птахів старим покликом. Він впізнавав їх і дуже розчулився. То було далеке, забуте потомство тієї пташиної генерації, яку колись Аделя розігнала на всі сторони неба. Тепер те штучне потомство, те дегенероване, внутрішньо мізерне, звиродніле й вибуяле пташине плем'я поверталось додому.

Недоречно велике, по-дурному пішовши в ріст, воно всередині було порожнім і мертвим. Вся життєва сила тих птахів пішла на фантастично розбуяле оперення. То було щось подібне до музею вимерлих родів, лахмітні пташиного Раю.

Деякі з них літали навзнак, мали незграбні та тяжкі, подібні до колодок та замків дзьоби, обважені кольоровими наростами, — були сліпими.

О, як зворушило батька це несподіване повернення, як дивувався він пташиному інстинкту, тією прив'язаністю до Вчителя, котрий як малу дитину пестив той вигнаний рід, який врешті по багатьох генераціях в останній день перед згасненням племені потягнув назад до прадавнього краю.

Але ті сліпі паперові птахи вже не могли впізнати батька. Даремно він кликав їх давнім покликом, забутою пташиною мовою — не чули його й не бачили.

Аж раптом в повітрі засвистіло каміння. Це веселуни, те дурне й бездумне плем'я, почали жбурляти каміння в фантастичне пташине небо.

І даремно батько страхав та погрожував заклинальними жестами рук — не чули і не бачили. А птахи падали. Втраплені каменем, тяжко обвисали і в'янули вже в повітрі. Ніж долетіти до землі, ставали безформним жужмом пір'я.

Швидко та дивна височина покрилась дивовижною падлиною. І доки батько добіг до місця погрому — весь пташиний крилатий рід вже замертво лежав на скелях.

Тільки тепер батько міг зблизька побачити всю нікчемність тієї зубожілої генерації, всю сміхотворність її мізерної анатомії.

То були величезні, будь-як напхані старим стервом віхті пір'я. В багатьох не можна було вирізнити голови, бо та ціпкувата частина тіла не мала на собі жодних проявів душі. Деякі, як зубри, були вкриті кудлатою, позлипалою шерстю й відразливо смерділи. Інші нагадували горбатих, лисих і дохлих верблюдів. Ще інші, очевидно, були з певного роду паперу, всередині порожні й на диво пістряві ззовні. Декотрі зблизька виявилися не чим іншим як великими хвостами пав, кольоровими віялами, в котрі незрозумілим чином вдихнули якусь ілюзію життя.

Я бачив сумне повернення батька. Штучний день поволі забарвлювався кольорами звичного світання. В опустілій крамниці верхні полиці набрали барв світанкового неба. Між фраґментів згаслого пейзажу, між зруйнованих лаштунків нічної обстави батько побачив продавців, що просиналися. Вони підіймались між сувоїв сукон і смачно позіхали до сонця. Наверху, в кухні, розпатлана і тепла від сну Аделя почала молоти в млинці каву, притиснула його до білих грудей, від яких зерна набирали блиску й жару. У сонячному світлі почав вмиватися кіт.

Переклав Тарас ВОЗНЯК

Для мене це просто Книга, без жодних визначень і епітетів, і в цій стриманості й відмежованості є безпорадне зідхання, тиха капітуляція перед неохопністю трансценденту, адже жодне слово, жоден натяк не зможе засяяти, запахнути, пробігти тим дрожем перестраху, прочуттям тої речі без назви, сам перший посмак якої на кінчику язика перевершує всі ступені нашого захвату. Тож до чого тут патос прикметників і пихатість епітетів — перед цією річчю без міри, перед цією пишносяйністю без ліку! Зрештою, читач — той справжній читач, на якого розраховує ця повість — зрозуміє й так, коли я глибоко погляну йому в очі і на самому дні засяю отим сяйвом. В тому короткому, але сильному погляді, в мимобіжному потискові руки він підхопить, перейме, впізнає — і приплющить очі з захвату над тою глибокою рецепцією. Бо під тим столом, який нас розділяє — чи ж не тримаємось ми всі таємно за руки?

Книга… Десь на зорі дитинства, на першому досвітку життя яснів горизонт від її лагідного світла. Повна слави, лежала вона на батьковому бюрку, а батько, тихо в ній занурений, терпляче потирав послиненим пальцем гребені тих перебиванок, аж ось сліпий папір починав імлитися, мутнявіти, маячити блаженним прочуттям і раптом злущувався клаптиками бібули й відслоняв павоокий, війчастий ріжок, а зір сходив, мліючи, у незайманий світанок божих кольорів, у чудовну мокроту найчистіших лязурів.

О, те спадання полуди, о, те вторгнення блиску, о блаженна весно, о батьку!..

Часом батько уставав від Книги і відходив. Тоді я залишався з нею сам-на-сам, і йшов вітер її сторінками, і вставали образи…

І коли вітер тихо гортав ті аркуші, вивіюючи кольори й фігури, то пробігав дрож через колонки її тексту, випускаючи з-поміж літер ключі ластівок і жайворів. Так відлітала, розсипаючись, сторінка за сторінкою — і лагідно всякала в краєвид, який насичувала барвністю. Бувало, Книга спала, і вітер тихо роздмухував її, мов рожу столистну, і вона відкривала листочки, пелюстка за пелюсткою, повіка під повікою, всі — сліпі, оксамитові й поснулі, а в її осерді, на самому дні, крилася зіниця лязурова, павиний стрижень, крикливе гніздо колібрі.

То було дуже давно. Матері тоді ще не було. Я проводив дні наодинці з батьком, у нашому покої, великому тоді, як світ.

Призматичні кришталики, що звисали з лямпи, наповнювали покій розпорошеними кольорами, розприсканою по всіх кутах веселкою, і коли лямпа оберталася на своїх ланцюжках, увесь покій мандрував фрагментами веселки, так, наче сфери сімох плянет пересувалися, крутячись круг себе. Я любив ставати в батька між ногами, обхоплюючи їх з обох боків, як колони. Часами він писав листи. Я сидів на бюрку і з захватом пас очима закрутаси підпису, витіюваті й виверткі, як трелі кольоратурного співака. В тапетах пуп'янкували усміхи, прокльовувалися очі, беркицькалися фіґлі. Аби мене побавити, батько випускав у веселковий простір мильні бульбашки з довгої соломинки. Вони відбивалися від стіп і лускали, залишаючи у повітрі свої кольори.

Потім прийшла мати, і та рання, ясна ідилія скінчилася. Зманений пестощами матері, я забув про батька, життя моє покотилося новим, інакшим шляхом, без свят і без чудес, і я може й назавше забув би про Книгу, якби не та ніч і той сон…

Якось я прокинувся у темному зимовому світанку — під завалами темряви, глибоко в долині, жевріла похмура зоря — і, маючи ще під повіками мураховиння млистих фігур і знаків, почав маячити неясно і заблудливо, серед туги і марного жалю, про стару, загиблу Книгу.

Ніхто мене не розумів, і я, роздражнений такою тупістю, почав настирливіше наприкрятися і доймати батьків у нетерпеливості й гарячці.

Босий і тільки в сорочці, я перекинув, тремтячи від збудження, батькову бібліотеку і, розчарований, гнівний, безпорадно описував перед остовпілою авдиторією ту річ неописанну, з якою не могло зрівнятись жодне слово, жоден образ, накреслений моїм тремтячим, видовженим пальцем. Без кінця-краю вичерпувався я в змальовуваннях, повних плутанини й суперечностей, і плакав з безсилого розпачу.

А вони стояли надо мною безпорадні і розгублені, соромлячись свого безсилля. В глибині душі вони не були без вини. Моя нагальність і нетерпеливий, повний гніву тон жадання давали мені подобу слушности, перевагу добре обґрунтованої претенсії. Прибігали з різними книжками і впихали їх мені у руки. Я обурено відкидав їх.