У білі передполудні без сонця, передполудні, зачерствілі від холоду, занурені у сірі справи дня, вони виплутувалися неспостережно з натовпу, ставили катеринку на кросенцях на збігові вулиць, під жовтою смугою неба, перекресленою телеграфічним дротом, серед людей, що тупо квапилися з наставленими комірами, і починали свою мелодію, не з початку, а з місця, де вчора перервали, і грали: «Дейзі, Дейзі, ти слово мені дай…», в той час як з коминів пухнастилися білі пуховиці пари. І дивна річ — та мелодія, заледве розпочавшись, зразу вскакувала у вільну прогалину, у своє місце в тій годині і в тому краєвиді, так, мов би вона й завжди належала тому замисленому і загубленому в самому собі дневі, а в такт їй бігли думки і сірі турботи квапливців.
І коли по певному часі вона кінчалася довгим, протяжним вискотом, вичавленим з тельбухів катеринки, котра починала з цілком нової бочки, — думки й турботи на мить затримувалися, немов у танці, щоб змінити крок, а потім без застанови починали крутитися у зворотньому напрямі, у такт новій мелодії, що вибігла з флоярок катеринки: «Маргарито, скарбе мого серця…».
І в тупій індиферентності того передполудня ніхто навіть не зауважив, що сенс світу змінився до ґрунту, що він біг уже не в такт «Дейзі, Дейзі…», а прямо назуспіт — «Мар-га-рито…».
Знов обертаємо сторінку… Та що це? Чи це періщить дощ весінній? Ні, то цвірінькання пташок сиплеться, як сірий шріт на парасолі, бо то ж оферують вам тут справжніх гарценських канарків, клітки, повні щиглів і шпаків, кошики, повні крилатих співаків і шварґотунів. Веретенцюваті і легенькі, немов напхані ватою, підскокливі, наче в дригавках, повороткі, мов на гладеньких, квилячих шворенях, розцвіркотані, як годинникові зозульки, — були вони осолодою самотности, заміняли старим парубкам тепло родинного вогнища, виваблювали з найтвердіших сердець блаженство материнського почуття так багато мали в собі писклячого і зворушливого, і ще коли ви обертали над ними сторінку, вони посилали услід вашому відходові своє злучене, вабляче цвірінькання.
Але далі невтримно скочувався той жалюгідний скрипт до щораз глибшого занепаду. Тепер він зійшов на бездоріжжя сумнівної й шарлатанської якоїсь мантики. В довгому плащі, з усміхом, напів поглиненим чорною бородою — то ж то відрекомендовується до послуг громадськости? Пан Боско з Міляну, свого знаку маґістер чорної магії, і говорив він довго й невиразно, демонструючи щось на пучках пальців, що не робило справи зрозумілішою. І хоч у власному переконанні він доходив до подивугідних висновків, які, здавалося, десь із хвилинку важив між чутливими пальцями, закіль їх летючий сенс не пурхнув з пальців у повітря, і хоч він тонко препарував суглоби діялектики остережливим підняттям брів, що готувало вас до речей незвичних, — ви не розуміли його, а що гірше — і не прагнули нічого зрозуміти і так його й залишали з отою його жестикуляцією, притишеним тоном і цілим діяпазоном темних усміхів, щоб швидко поперегортати останні розповзлі клаптями сторінки.
На тих останніх сторінках, які видимим чином впадали в маячливе верзіння, в явне безглуздя, якийсь джентльмен офірував свою безвідмовну методу, як стати енергійним і стійким у рішеннях, і багато говорив про принципи і характер. Але досить було йно обернути сторінку, щоб зовсім втратити орієнтацію в питаннях стійкости і принципів.
Там дрібним крочком виходила спутана треном сукні незвісна пані Маґда Ванґ і з висоти стягнутого декольте заявляла, що кпить собі з чоловічої стійкости і принципів та що її спеціяльністю є ламання найсильніших характерів (тут рухом ніжки укладала трен на землі). Для цієї мети існують методи, цідила вона крізь стиснуті зуби, безвідмовні методи, над якими вона не хоче тут розводитися, відсилаючи до своїх спогадів, опублікованих під назвою «З багряних днів» (Видавництво Інституту Антропософії в Будапешті), де вона виклала результати своїх колоніальних досвідчень у царині дрессури людей (цей вислів — з натиском та іронічним блиском ув очах). І дивна річ: ця млявомовна і безцеремонна дама, здавалося, була впевнена в апробаті тих, про кого вона говорила з таким цинізмом, і серед якогось особливого запаморочення і миготання відчувалося, що напрямки моральних означень дивно пересунулися та що тут ми в іншому кліматі, де компас діє навспак.
То було останнє слово Книги, яке залишало смак дивного ошелешення, мішанину голоду і збудження в душі.
Нахилений над тою Книгою, з обличчям, що пломеніло, як веселка, я тихо горів від екстази до екстази. Затоплений у читанні, забув навіть про обід. Прочуття мене не обмануло — то був Автентик, святий оригінал, хоч і в такому глибокому приниженні і деградації. І коли пізнім смерком, блаженно усміхнений, я укладав шпарґал у найглибшій шухляді, накриваючи його для непознаки іншими книжками, — здавалося мені, що то зорю укладаю я до сну в комоді, зорю, яка знову й знову від себе самої запалювалася і йшла через усі полумені і пурпури, і верталася ще раз, і не хотіла скінчитися.
Як же збайдужіли мені всі книжки!
Бо звичайні книжки — вони як метеори. Кожна з них має одну хвилину, таку мить, коли з криком злітає, як фенікс, пломеніючи всіма сторінками. Задля тої одної хвилини, задля тої єдиної миті ми й любимо їх потім, хоч тоді вони вже тільки попіл. І з гіркою зреченістю мандруємо інколи пізно тими вистиглими сторінками, пересуваючи з дерев'яним тиркотом, як вервицю, мертві їхні формулки.
Екзегети Книги стверджують, що всі книжки прямують до Автентика. Вони живуть тільки позиченим життям, яке у момент злету вертається до свого старого джерела. Це значить, що книжок убуває, а Автентик росте. Однак, ми не хочемо втомлювати читача викладом Доктрини. Лише на одну річ хотіли б ми звернути увагу: Автентик живе і росте. Що з цього випливає? Ото коли ми наступного разу розгорнемо наше шпарґалля, хто зна, де вже тоді буде Анна Чіллоґ та її вірні. Може угледимо, як вона, довговолоса прочанка, замітає своїм плащем гостинці Моравії, мандрує через край далекий, через білі містечка, занурені в буденщину і прозу, і роздає пробки бальзаму «Ельза-флюїд» межи божих простачків, троюджених гнояками і чухачкою. Ах, що зроблять тоді поштиві бородані містечка, знерухомлені велетенськими заростами, що зробить вірна та громада, приречена плекати й адмініструвати надмірні свої врожаї? Хтозна, чи не куплять усі вони собі справжні катеринки із Шварцвальду і не попрошкують у світ широкий за своєю апостолкою, щоб шукати її по країні, граючи на всіх перехрестях «Дейзі, Дейзі»?
О одіссеє бороданів, що блукаєш з катеринками од міста до міста у пошуках своєї духовної матері! Коли ж то знайдеться рапсод, гідний сеї епопеї? Бо кому ж залишили вони град, відданий їм у опіку, кому довірили рядити душами у місті Анни Чіллоґ? Чи не могли вони передбачити, що, позбавлене своєї духовної еліти, своїх чудових патріярхів — місто впаде в зневіру і відступництво і відчинить свої брами — кому? — ох, цинічній і зловмисній Маґді Ванґ (Видавництво Антропософського Інституту в Будапешті), котра заснує в ньому школу дрессури і ламання характерів?
Але вернімося до наших пілігримів.
Хто ж не знає цієї старої гвардії, цих мандрівних кімврів, глибоких брюнетів з могутніми на позір тілами, зробленими з тканинки без тужавини і соків? Уся їх сила, уся міць ввійшла в оволосіння. Антропологи віддавна сушать собі голови над цією особливою расою, одягненою завше в чорне вбрання, в грубі, срібні ланцюги на животах, з пальцями в могутніх, мосяжних сиґнетах.
Люблю їх, цих навперемін Каспарів і Валтасарів, їх глибоку поважність, їх траурну декоративність — ці чудові чоловічі експонати з гарними очима, з масним полиском паленої кави, люблю цей шляхетний брак життєвости у тілах вибуялих і губчастих, зманіженість вигасаючих родів, їх сапучий віддих з могутніх грудей і навіть той запах валеріяни, який розточують їх бороди.