Тітка нарікала. То був основний тон її розмов, голос того білого і плідного м'яса, яке буяло вже мов би поза межами особи, заледве мляво утримуваної в зосередженні, в узах індивідуальної форми, і навіть у тому зосередженні вже перебільшеної, готової розпастися, розгалузитися, розсипатися у сімейство. То була плодючість майже самородна, жіночість, позбавлена гальм і хворобливо вибуяла.

Здавалося, що сам аромат чоловічости, запах тютюнового диму, кавалірський дотеп міг дати імпульс тій завогненій жіночості до розпусного дівородства. І, властиво, всі її скарги на чоловіка, на службу, її турбота про дітей — все було лише капризуванням і супленням незаспокоєної плодючости, дальшим продовженням того оприскливого, гнівливого й плаксивого кокетування, яким вона надаремно випробовувала чоловіка. Вуйко Марко, малий, згорблений, з обличчям, вихолощеним із статі, сидів у своєму сірому банкрутстві, змирений з долею, в тіні безмежної погорди, в якій, здавалося, відпочивав. У його сірих очах тлів далекий жар саду, розп'ятий у вікні. Часом він слабким рухом пробував робити якісь застереження, ставити опір, але хвиля самодостатньої жіночости відкидала той жест без значення набік, тріюмфально проходила мимо нього, заливала широким своїм струменем слабкі подриги чоловічости.

Було щось трагічне в тій неохайній і непоміркованій плодючості, було горе креатури, яка боролася на грані небуття і смерти, був якийсь героїзм жіночости, яка тріюмфувала урожайністю навіть над каліцтвом природи, над неспроможністю мужчини. Але потомство показувало рацію тієї материнської паніки, того шалу родження, який вичерпувався у плодах невдалих, в ефемерній генерації фантомів без крови й обличчя.

Увійшла Луція, середульша, з головою занадто розквітлою і дозрілою на дитячому й пухкому тілі, білій і делікатній плоті. Подала мені лялькувату, мов би щойно розпуклу ручку і відразу зацвіла цілим обличчям, як півонія, що переливається рожевою повнотою. Нещаслива з приводу своїх рум'янців, які безсоромно говорили про секрети менструації, вона приплющувала очі і ще більше паленіла під доторком найбайдужішого питання, бо ж кожне приховувало таємний натяк на її надвразливе дівоцтво.

Еміль, найстарший з кузинів, з русявими вусами і з обличчям, з якого життя мов би змило будь-який вираз, прогулювавсь туди й сюди по кімнаті з руками у кишенях збористих штанів.

Його елегантний і дорогоцінний стрій носив тавро екзотичних країн, з яких він повернувся. Його лице, зів'яле і змутніле, здавалося, з дня на день забуває про себе, стає білою порожньою стіною з блідою сіткою жилок, у яких, мов лінії на затертій мапі, плуталися гаснучі спогади того бурхливого й змарнованого життя. Він був майстром картярських мистецтв, палив довгі, шляхетні файки і дивно пахнув запахом далеких країн. З зором, що мандрував по давніх спогадах, він оповідав предивні анекдоти, які в певному пункті раптом уривалися, розповзалися й розвіювалися в ніщо. Я водив за ним тоскним зором, прагнучи, щоб він звернув на мене увагу і вибавив мене від мук нудьги. І мені справді здавалося, що він підморгнув мені очима, виходячи до другого покою. Я поспішив за ним. Він сидів низько на малій козетці, з колінами, що схрещувалися майже на висоті голови, лисої, як більярдна куля. Здавалося, що то лежить саме вбрання, фалдисте, зім'яте, перекинуте через фотель. Його лице було, як подих лиця — смуга, яку залишив у повітрі незнаний перехожий. Він тримав у блідих, блакитно емальованих долонях портфель, у якому щось оглядав.

З імли обличчя насилу вигулькнуло випукле більмо блідого ока, ваблячи мене фіґлярним морганням. Я відчував до нього непереборну симпатію. Він узяв мене між коліна і, вправними долонями тасуючи перед моїми очима фотографії, показував зображення голих жінок і підлітків у дивних позиціях. Я стояв, спертий до нього боком, і дивився на ті делікатні людські тіла далекими невидющими очима, коли флюїд неясного збурення, яким раптом змутніло повітря, дійшов до мене і пробіг по мені дрожем неспокою, хвилею раптового прозріння. Але тим часом той серпанок усміху, який зарисувався під м'якими й гарними його вусами, зав'язок пожадання, який напнувся на його скронях пульсуючою жилою, натуження, яке якусь мить тримало його риси в зосередженні — знов упали в небуття, і обличчя відійшло у неприсутність, забуло про себе, розвіялося.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.

«Вже тоді наше місто щораз більше впадало у хронічну сірість присмерку, поростало на замістях лишаями тіні, пухнастою пліснявою і мохом кольору заліза.

Ледве розповившися з брунатних димів і туманів ранку, — перехилявся день одразу в низьке бурштинове пообіддя, ставав на якусь часинку прозорий і золотий, як темне пиво, щоб потому зійти під багатократно розчленовані, фантастичні склепіння кольорових і розлогих ночей.

Ми мешкали в Ринку, в одному з тих темних будинків з порожніми й сліпими фасадами, які так важко відрізнити один від одного.

Це стає приводом постійних помилок. Адже ввійшовши один раз у не ті сіни і на не ті сходи, ви потрапляли, як правило, у справжній лабіринт чужих помешкань, ґанків, несподіваних виходів на чужі подвір'я і забували про початкову мету вашого приходу, щоб по багатьох днях, вертаючися з дивних манівців і сплутаних пригод, на якомусь сірому світанні пригадати собі серед докорів сумління рідний дім.

Повне великих шаф, глибоких канап, блідих люстер і тандитних штучних пальм, помешкання наше щораз більше впадало в стан занедбання внаслідок загайности матері, яка засиджувалась у крамниці, і недбальства струнконогої Аделі, яка, ніким не контрольована, збавляла дні перед люстрами у длявому чепурінні, залишаючи всюди його сліди у вигляді вичесаного волосся, гребінців, покинутих пантофликів і корсетів.

Те помешкання не посідало якогось визначеного числа кімнат, бо ніхто ніколи не пам'ятав, скільки з них було винайнято комірникам. Нераз хтось випадково відчиняв котрусь із тих забутих осель і знаходив її порожньою; комірник давно виселився, а в не торканих місяцями шухлядах можна було виявити неймовірні речі.

У долішніх покоях мешкали крамівники, і не раз уночі будили нас їхні зойки, викрикувані під впливом сонної змори. Взимку надворі була ще глупа ніч, коли батько сходив до тих зимних і темних покоїв, полохаючи перед собою свічкою стада тіней, що одлітали боками по підлозі і стінах; ішов будити тяжко хропучих з твердого, як камінь, сну.

У світлі залишеної ним свічки вони ліниво вигорталися з брудної постелі, виставляли, сідаючи на ліжках, босі і бридкі ноги і, з карпеткою в руці, ще якусь хвилину віддавалися насолоді позіхання — позіхання, розтягнутого аж до любострастя, до болісного корчу піднебіння, як при крутому блюванні.

В кутках сиділи нерухомо великі таргани, звеличезнені власною тінню, якою обважнював кожного з них пломінь свічки і яка не відлучалася від них і тоді, коли котрийсь із тих пласких, безголових тулубів знагла починав бігти несамовитим, павучим бігом.

У той час батько мій почав западати на здоров'ї. Вже в перші тижні тої ранньої зими він, бувало, цілі дні проводив у ліжку, оточений фляшечками, пігулками і торговими книгами, що їх йому приносили з прилавка. Гіркий запах недуги осідав на дні покою, тапети якого гущавіли темнішим плетивом арабесок.

Вечорами, коли мати приходила з крамниці, він бував дратівливий і схильний до суперечок, закидав їй неточності у веденні рахунків, заливався рум'янцями і запалювався до нестями. Пам'ятаю, якось, пробудившися зо сну пізно вночі, я уздрів, як він у сорочці і босоніж бігає туди й сюди по шкіряній канапі, документуючи в цей спосіб своє пересердя перед безпорадною матір'ю.