Вони заражені тим видом похмурого і вбивчого гніву, який трапляється лише в рідних братів, сестер і матерів. Старший брат страждає, що не може безкарно творити зло, пригнічувати насильством, не лише тут, а скрізь. Молодший безпомічний перед цим кошмаром, і це заохочує старшого до постійної жорстокості.

Коли вони б’ються, ми однаково боїмося за життя обох; мати казала, що вони завжди билися, що ніколи не гралися разом, ніколи навіть не розмовляли. Єдине, що їх об’єднувало, була вона, їхня матір, і, особливо, сестричка, рідна кров, більше нічого.

Здається, лише про старшого мати казала: «моє дитя». Так, іноді вона його так називала. Про двох інших вона казала «молодші».

Про все це ми ніколи нікому не розповідали, спочатку ми навчилися мовчати про головне в нашому житті — про злидні. А потім і про все інше. Перші, кому ми сповідалися — втім, це слово занадто сильне, — були наші коханці і ті, з ким ми знайомились поза домом, спершу на вулицях Сайґона, потім на рейсових пароплавах, у поїздах, а потім — скрізь.

На матір це находить раптово, десь надвечір, особливо в посуху, вона заходиться вимивати будинок від підвалу до горища, щоб, як вона каже, було чисто, продезинфіковано і свіжо. Будинок стоїть на підмурівку, він припіднятий над садом, щоб не заповзали змії, скорпіони, червоні мурахи і повені Меконґа після потужних торнадо в період мусонів. Завдяки цьому вивищенню наш будинок дуже легко мити — просто поливати його з великих відер і купати, як дощ купає наш сад. Усі стільці — на столах, увесь будинок дзюркотить, навіть піаніно в малій вітальні стоїть ніжками у воді. Вода стікає сходами, заливає внутрішній дворик перед кухнею. Малі бої-служки аж сяють, ми веселимося разом з ними, бризкаємо один на одного, а потім миємо підлоги марсельським милом. Усі бігають босі, мама теж. Вона сміється. І всім задоволена. Увесь будинок пахне, дивовижний аромат мокрої, як після грози, землі п’янить нас божевільною радістю, а надто коли він поєднується з іншим — із запахом марсельського мила, з запахом чистоти, доброти, білизни, з запахом нашої матері, її чистої душі. Вода стікає аж до алей. Приходять батьки боїв, друзі, прибігають білі діти з сусідніх будинків. Мати страшенно щаслива від цього безладу, вона може бути дуже-дуже щаслива, коли забувається, коли миє дім, — як мало треба для щастя моїй матері. Мати вбігає до вітальні, сідає за піаніно, грає кілька арій, які знає напам’ять, які вивчила під час навчання в «Еколь нормаль». Вона співає. Так, інколи вона грає і сміється. Потім встає і, співаючи, танцює. І всі ми, і вона, думаємо, що можна бути щасливим у цьому недолугому будинку, який раптом стає озером, прибережною лукою, бродом, берегом моря.

Двоє молодших — дівчинка і хлопчик — опам’ятовуються перші. Вони раптом перестають сміятися і йдуть у сад, де вже насуваються сутінки.

Я пишу ці рядки і раптом згадую, що старшого брата не було тоді з нами у Венлонґу, коли ми мили будинок. Він гостював у нашого домашнього вчителя, сільського священика, в Лот-е-Ґаронн.

Траплялося, що й він також іноді сміявся, але так, як ми — ніколи. Я все забуваю, забуваю сказати, що ми з молодшим братом у дитинстві часто реготали до упаду, просто вмирали зі сміху.

Війну я бачу в тих самих барвах, що й дитинство. Я просто плутаю час війни з періодом панування старшого брата. Напевне, ще й тому, що саме під час війни помер молодший брат, я вже казала — серце у нього не витримало, відмовило. Здається, під час війни я ні разу не бачила старшого брата. Тоді мене вже більше не цікавило, живий він чи мертвий. Війна уявляється мені подібною до нього — вона всюди присутня, всюди просочується, обкрадає, бере в полон, всюди лізе, вмішується, уплутується, проникає в тіло, в думки, коли не спиться і коли спиш — постійно, горить ненатлою жагою захопити чужу територію, чуже тіло, тіло дитини, тіло слабшого, переможеного, бо вона — зло, і воно біля моїх дверей, я відчуваю його шкірою.

Повертаємось на його квартиру. Ми знову коханці. Ми не можемо зупинитися, ми кохаємося й кохаємося.

Часом я не вертаюся до пансіону, сплю поруч з ним. Я не хочу спати в його обіймах, з його жаром, але сплю в тій самій кімнаті, в тому самому ліжку. Буває, що я пропускаю заняття в ліцеї. Пізно ввечері ми йдемо вечеряти в місто. І він сам миє мене під душем, поливає, споліскує, він обожнює це робити, накладає мені рум’яна, одягає, він обожнює мене. Я — єдине його кохання. Він живе зі страхом, що я зустріну іншого чоловіка. А я нічого цього не боюся. У нього є ще й інший страх, не тому, що я біла, а тому, що зовсім юна, така юна, що він може втрапити до в’язниці, якщо про наш зв’язок хтось дізнається. Він просить, щоб я й далі брехала матері, а особливо старшому братові, і нікому нічого не казала. І я брешу. Я кепкую з його страху. Кажу, що ми занадто бідні, щоб мати змогла затіяти судовий процес, до того ж вона програла всі свої процеси — проти кадастрування, проти адміністрації, проти урядовців, проти влади, вона абсолютно не вміє судитися, не вміє зберігати спокій і чекати, довго чекати, вона зривається, кричить і втрачає свої шанси. З тобою теж вийшло б так само, як завжди, отож — не бійся.

Марі-Клод Карпанте. Вона американка, як мені пригадується, з Бостона. Очі дуже ясні, сіро-блакитні. 1943 рік. Волосся Марі-Клод Карпанте теж було світле. Злегка прив’яле обличчя. Але все ще красива. Стримана усмішка, що зникала швидко, як блискавка. Навіть тепер я раптом чую її голос, низький і трохи дисгармонійний на високих тонах. Їй було сорок п’ять, це вже вік, серйозний вік. Жила вона у шістнадцятому окрузі, біля мосту Альма. Її квартира займала увесь останній поверх будинку, з краєвидом на Сену. Взимку, бувало, ми ходили до неї вечеряти. А влітку — обідати. Страви замовлялися у найкращих паризьких кухарів. Дуже вишукана їжа, але її завжди не вистачало. Я бачила Марі-Клод Карпанте лише у неї вдома, і більше ніде. Часом до неї заходив поет, послідовник Малярме. Зазвичай бувало двоє-троє літераторів. Вони з’являлися один раз, і не більше. Я так і не дізналася, де вона їх відкопувала, де знайомилася з ними і чому їх запрошувала. Про жодного з них я ніколи не чула, не читала і не знала їхніх творів. Застілля тривали недовго. Багато говорили про війну, зокрема про Сталінград, був кінець зими сорок другого. Марі-Клод Карпанте багато слухала радіо, тож була добре інформована, говорила мало, часто дивувалася, що проґавила стільки подій, сміялася. Не раз під кінець застілля вона вибачалася, що мусить так швидко йти, у неї справи. Ніколи не уточнювала, які саме. Якщо нас, гостей, було багато, то всі залишалися ще на годину-другу після того, як вона йшла. Марі-Клод казала нам: залишайтеся, скільки забажаєте. Під час її відсутності про неї ніхто не говорив. Зрештою, ніхто й не міг говорити, оскільки ніхто її насправді не знав. Додому поверталися завжди з одним і тим самим відчуттям, ніби ми пережили якийсь незбагненний кошмар, згаяли кілька годин серед незнайомців, у присутності гостей, що були в такій самій ситуації і так само незнайомі, декілька годин без завтрашнього дня, без жодної мотивації. То було мовби перейти через третій кордон чи подорожувати потягом, чи ждати у передпокої лікаря, в готелі, в аеропорту. Влітку обідали на великій терасі з краєвидом на Сену, кавували в садку, що займав увесь дах будинку. Там був басейн. Та ніхто не купався. Ми дивилися на Париж. Порожні проспекти, річка, вулиці. На спорожнілих вулицях цвіли катальпи. Марі-Клод Карпанте. Я часто на неї дивилася, майже увесь час, це її бентежило, але я не могла втриматись. Дивилася, щоб збагнути, хто ж вона така, Марі-Клод Карпанте? Чому вона тут, а не деінде, чому вона приїхала так здалеку, з Бостона, чому вона багата і оточена таємницею, і навіщо їй усі ці силувані прийняття, чому, від чого в її погляді, в самій глибині її очей так виразно причаїлася смерть, чому? Марі-Клод Карпанте. Чому всі її сукні мали щось дуже спільне, щось таке, що вислизає з уваги, якісь дивні, наче з чужого плеча, мовби могли мати такий самісінький вигляд на іншому тілі? Сукні без особливих прикмет, строгі, дуже світлі сукні, білі, як літо серед зими.