Білі пили ощадливо й наповнили свої міхи. Потім привели коней і вичерпали всю воду до останньої краплі; коней вони поїли з своїх повстяних капелюхів. Стара стежила за ними, похмуро щось бурмочучи собі під ніс, а вони реготалися з її гніву.

Згодом білі підстрелили кілька диких голубів, що прилетіли до водойми напитися. Вони засмажили здобич на вогні, але жінкам дали тільки по шматочку твердої солонини з своїх сакв. Жінки поїли, проте вони ще дужче перелякалися, коли побачили, що білі лаштуються біля багаття на ніч. Стара попередила молоду, що їм треба буде тікати, як тільки почне зоріти. Води немає на десятки миль довкола, і їм доведеться без перепочинку йти цілий день, аби дістатись до найближчої водойми.

Білі стали допитуватись, де ще можна знайти воду. Стара прикинулась, ніби не розуміє їх, і нічого не відповідала. Вони заговорили до молодої, але й та лише насупилась і мовчала, міцно пригортаючи до себе дитину й кидаючи на них злякані, гнівні погляди. Тоді білі схопили стару і скрутили їй руки та ноги. Молода спробувала втекти; однак вона була ще надто квола, і їй заважала дитина. Вони швидко наздогнали її, привели і теж зв’язали. Після цього лягли й поснули, не зважаючи на гнівне буркотіння старої та принизливі зойки молодої жінки.

Другого ранку білі знову торочили тільки про воду. Де ще є водойма? Покажуть їм ці відьми воду? Стара вперто мовчала, але молоду мучила спрага; вона знаками попросила пити. Білі ще раз нагодували її солониною й відмовились дати хоча б краплю з своїх міхів, хоч самі налили води в кварту й пили в неї на очах.

Вони добре знали, що роблять. Не вперше доводилось їм вдаватися до цього трюку: нагодувати тубільця беконом або солониною, а потім не давати пити, поки той, божеволіючи від спраги, не приведе їх до найближчого мочара чи потаємного озерця. Молода жінка розуміє, чого вони домагаються, і напевне приведе їх просто до води, вирішили вони.

Один з білих згріб її на оберемок і посадив на коня. Жінка одчайдушне пручалася й тяглась до дитини. Тоді другий білий схопив немовля і кинув матері. Вони поскакали.

— Габбі! Габбі![1]— вигукували білі. Молода жінка голосила і зрештою показала рукою на злам синюватої гори, що виднілася вдалині. Нехай їдуть туди. Стара тим часом зникла за деревами.

Шукачі золота отаборились біля підніжжя цієї гори, де ховався викопаний тубільцями колодязь, а рано-вранці на них налетіло плем’я. Чорним дощем сипонули списи. Пізніше, коли в Кулгарді почали добувати золото, біля цього колодязя знайшли кістки білих.

Калгурла — молода жінка, що того дня народила дитину, — була вже старою бабусею, коли розповіла Дінні Квіну про тих двох білих. Вони були не перші, з якими вона стикалась. Та дитина померла, але потім у Калгурли народилася дівчинка Мірі; це сталось після того, як її і ще двох жінок викрали білі старателі.

Все життя Калгурла шанувала звичаї свого народу. І хоч вона десятки років кочувала з своїми одноплемінниками, між розкиданими по всій країні таборами старателів, ненависть до білих і страх перед ними ніколи не згасали в ній.

Нічого так не полюбляв Дінні Квін, як згадати старовину, погомоніти про давноминулі дні.

Цей старий золотошукач, наполегливий і розумний, з покаліченою ногою і насмішкуватими іскорками в блакитних очах, був ще юнаком, коли з першою партією старателів рушив у вересні 1892 року із селища Південний Хрест до Кулгарді по слідах Артура Бейлі.

Того дня, розповідав Дінні, коли Арт Бейлі з натоптаними золотом саквами в’їхав з боку солоних озер у Південний Хрест, там не було майже нікого.

Стояв свіжий весняний ранок. Мілкі озерця біля підніжжя горба, на якому розкинулось селище, виблискували сріблом у сонячному промінні. Білі мазанки й саманні халупи нагадували здалеку жменю розсипаних кимось черепашок. Більшість із них були порожні, неначе там вимерло все живе. Ні гомону біля сараїв, ні руху біля вишок рудника, що своїми павучими лапами вп’ялися в небо.

І все-таки селище на цьому сумовитому горбі, що випинався над безкраїм морем чагарів, було аванпостом цивілізації, островом серед незвіданих просторів.

Темно-сіре плетиво кущів під блякло-голубим небом тяглося аж ген до далекого обрію: незаймана дика глушина — низькорослі дерева, кам’янисті кряжі, голі піщані рівнини на сотні миль у всі боки.

Південний Хрест! Всього кілька років тому народилося селище, висіялось, немов сузір’я з тією ж назвою темної ночі. Саме воно, це сузір’я, привело партію старателів до води й до золота, і на його честь так названо місце. Південний Хрест спростував запевнення тих, хто твердив, ніби ніколи не буде знайдено в Західній Австралії стільки золота, щоб справа стала варта заходу.

В той час селища на Лебединій річці переживали тяжку економічну кризу — наслідок провалу земельного буму та фінансового краху в інших, старіших колоніях — Новому Південному Уельсі й Вікторії. Звістка про те, що навколо Південного Хреста відкрито золотоносні землі, вивела Західну Австралію із стану депресії.

Невдовзі лісисті кряжі та широкі рівнини від самого узбережжя й аж до селища Південний Хрест зароїлись старателями, рудокопами, крамарями та перекупниками. Вони тяглися поруч своїх запряжок та в’ючних коней усі двісті сорок миль або їхали залізницею, яка доходила лише до Нортема, центру квітучого краю пасовиськ, і далі покривали решту шляху в фургонах чи пішки. Маленькі гримотливі поїзди — їх було мало й ходили вони рідко — зовсім не відповідали вимогам того навального руху, який почався одразу після відкриття нових золотих приїсків.

Про золото, знайдене в Ілгарн-Хіллі, ходили неймовірні чутки, і люди, охоплені золотою гарячкою, зривалися в дорогу, нерідко по місяцю плентаючись пішки й ночуючи просто неба, аби лиш не пропустити нагоди відразу нажити ціле багатство. Вони марили тим, що десь там, на краю далекого незнаного заходу, їх чекає новий Балларат або Бендіго[2].

Південний Хрест зростав на очах у клекотінні нестримного оптимізму божевільних сподівань. Все нові й нові старателі поверталися з довколишніх районів з добрими вістями. Один за одним вступали в дію багаті рудники. Після першого самородка, переплавленого в місцевій кузні, надії виросли до небес, хоч сам злиток якось таємниче зник. Невдовзі компанії «Фрезерc», «Фрезерс-Саут», «Сентрал» і «Сентрал-Екстендід» уже набрали по дві-три сотні робітників, і селище із жменьки хаотично розкиданих наметів перетворилося на справжню вулицю з шерегами критих бляхою та старими дошками халуп, з землянками й халабудами з мішковини, з крамничками, пивницями та канцелярією інспектора.

Але літо тут було довге й сухе, не вистачало ні їжі, ні води. Прісну воду мізерними порціями добували з кількох водойм, розташованих поблизу оголених гранітних порід. Буріння дало тільки солону воду. Треба було будувати опріснювачі, щоб її могли пити люди й тварини. До того ж солона вода підступно руйнувала недавно привезене устаткування: вона роз’їдала стінки котлів, забруднювала дробарки. Фрезерівські рудники давали лише чорну амальгаму, хоч руда обіцяла неабияку здобич.

Акції впали до нуля, почався застій. Та от з’явився новий директор, було застосовано нові способи опріснення води, і рудники на деякий час ожили. Чорна амальгама, на тих же машинах і з тією ж солоною водою, стала давати добрий вихід золота. Видобуток зріс, але водночас зросли й виробничі витрати. Підприємці зрізали заробітну плату, і рудокопи застрайкували.

— Людина не могла прожити на те, що нам намірились платити хазяї, — оповідав Дінні. — Їжа й вода коштували страшенно дорого, а Фрезери, завважте, платили дивіденди. Рудники закрились, і майже всі, хто міг, розійшлися. Дехто з рудокопів очікував, сподіваючись, що рудники поновлять роботу або що їм пощастить наскребти трохи золота в околицях. На Хоупс-Хіллі й на двох-трьох інших приїсках сяк-так ще добували дещицю. Старателі міняли потроху «пісочок» на продукти та воду. Та це були одиниці, й того ранку, коли Арт Бейлі в’їхав у селище з боку солоних озер, лише ті рудокопи й старателі, що не змогли звідси вибратись і сподівалися дістати роботу у фургонників, топтались біля пивниці, понурі й пригнічені.