— Чудове, сер, чудове!.. Перший сорті — сказав торговець, а тоді, запанібрата поплескуючи містера Шелбі по плечу, знову повів своєї: — Ну, то скільки ви хочете за цю дівулю? Що я маю дати? Яка буде ваша ціна?

— Містере Гейлі, я не продаю її, — відказав Шелбі. — Моя дружина не розлучиться з нею, хоч би її оцінили на вагу золота.

— От, жінки завжди таке кажуть, бо нездатні рахувати. А тільки-но розтлумачите їм, скільки годинників, страусового пір’я та всіляких там брязкалець можна купити за ту вагу золота, і вони миттю заспівають іншої. Ось як я це розумію.

— Кажу ж вам, Гейлі, про це годі й балакати. Коли вже я сказав — ні, то значить, ні, — рішуче промовив Шелбі.

— Ну гаразд, а хлопчиська віддасте? — спитав торговець.

— Погодьтеся, що я заправив з вас по-божому.

— Та навіщо вам, скажіть, цей малюк? — запитав Шелбі.

— Бачте, я маю одного приятеля, що прибрав собі таке діло: скуповує гарних хлопчиків і вирощує їх на продаж. То панський товар — їх продають у лакеї до великих багатіїв, що мають грошву на таких красунчиків. Вони ж полюбляють у домі гарних молодиків — щоб відчиняли їм двері, прислуговували коло столу, доглядали їх. Отож і ладні платити за них добрячі гроші. А це мале бісеня таке кумедне, та ще й до музики хист має — одне слово, товар добрячий.

— Не хотів би я його продавати, — замислено промовив містер Шелбі.

— Річ у тім, що я маю добру душу, і мені страшенно прикро розлучати хлопчика з матір’ю.

— Он як?.. Та що ж тут дивного?.. Я вас чудово розумію. То неабияка халепа — мати справу з жінками. Терпіти не можу, коли вони починають скиглити й верещати. Воно таки страх неприємно, але я, знаєте, в цьому ділі завжди обходжуся без них. Чом би й вам не відпровадити кудись цю дівулю, хоч на якийсь там день чи, може, й на тиждень? Ми б тим часом тихенько все влаштували, а тоді нехай вона собі вертається. Ваша жінка може подарувати їй якісь там сережки, чи нову сукню, чи ще якийсь дріб’язок, і вона враз яро все забуде.

— Боюся, що ні.

— Забуде, щоб я так живі Адже ці створіння зовсім не те, що білі, — їм усе дарма, треба тільки вміти з ними повестися. „Ось дехто каже, — провадив далі Гейлі, прибравши щирого й довірчого вигляду, — нібито така комерція робить людину бездушною, а я не згоден. Я сам, приміром, ніколи не веду справ у такий спосіб, як декотрі інші торговці. Мені не раз траплялося бачити, як вони видирають дитинча з материних рук, щоб продати його, а вона верещить, мов різана… То дуже погано — товар падає в ціні, а часом стає й зовсім непридатний до роботи. Колись бачив я в Орлеані одну прегарну молодичку, то її на смерть занапастили отаким поводженням. Той чоловік, що її купував, не хотів брати з нею немовля, а вона була гарячої вдачі, ну просто окріп. То ви повірите, вона як притисла до себе те немовля та як почала репетувати, страх було глянути. Мене й досі мороз бере поза шкірою, як згадаю. Коли ж у неї відняли дитинча, а її саму замкнули, вона просто-таки знавісніла і десь за тиждень сконала. Тисяча доларів збитку — ось що воно таке, сер, і все лиш через те, що не зуміли повестись як слід. Ні, в цих справах завжди варто бути людяним — повірте моєму досвідові.

Торговець відкинувся в кріслі й згорнув руки на грудях з виглядом непохитної доброчесності, явно вважаючи себе за неабиякого благодійника.

З усього було видно, що ці питання дуже хвилюють згаданого пана бо тим часом, як містер Шелбі замислено оббирав апельсин, Гейлі заговорив знову, немов переборюючи свою скромність, що не могла встояти перед силою правди.

— Слово честі, може, й не гаразд отак вихваляти самого себе, та я кажу це тому, що все воно щира правда. Всі знають, що мої гурти негрів найкращі з тих, що йдуть на продаж, — принаймні так кажуть люди, і я сам чув це сотні разів, — усі чудові на вигляд, вгодовані, веселі; та й помирає їх у мене обмаль, не те що в інших. А все тому, сер, що я вмію з ними поводитись. І, щоб ви знали, головний принцип мого поводження — це людяність.

Містер Шелбі не знав, що відповісти, і тільки мовив:

— Он як!

— Воно, звісно, є такі, що сміються з моїх принципів і пробують намовляти мене на інше. Авжеж, ці принципи незвичайні і не кожному вони до смаку, та я не відступаюсь од них, сер, не відступаюсь і маю з них чималий зиск. Отож, сер, дозвольте вам сказати, вони цілком себе оплачують. — І торговець весело засміявся з власного дотепу.

Було в цьому тлумаченні людяності щось таке чудернацьке, що містер Шелбі не стримався і собі засміявся. Можливо, ти також смієшся, дорогий читачу, та згадай лишень, яких дивовижних форм прибирав людяність у наш час і скільки є незбагненних речей, що їх кажуть і роблять теперішні її прихильники.

Підохочений сміхом містера Шелбі, торговець провадив далі:

— І ото чудасія: ніяк не втовкмачиш цього іншим. Ось, приміром, був у Натчезі такий собі Том Локер, колишній мій компаньйон; розуму він мав доволі, той Том, а от до негрів був ну чистісінький тобі сатана — у нього, мовляв, свої принципи, — хоч загалом добрішої людини світ не бачив. Така вже була його метода, сер.

Я не раз, було, казав йому: «Слухай, Томе, — кажу, — на біса ти товчеш своїх негритянок по голові й лупцюєш куди попало, коли вони починають ревти? Це ж просто сміх, — кажу, — та й користі з того ніякої. Нехай вони собі ревуть, — кажу, — така вже їхня природа, а природа завжди знайде собі вихід, як не тут, то десь іще. До того ж, Томе, — кажу, — таке поводження шкодить твоїм негритянкам: вони марніють, стають гірші на вигляді а часом зовсім бридкі, і тоді доводиться казна скільки морочитись, щоб вони одійшли. Чом би тобі, — кажу, — не бути до них добрішому й не дати їм спокій? Повір мені, Томе, людяним поводженням ти здобудеш куди більше, аніж усіма отими стусанами й ляпасами, та й зиск із того більший, слово честі». Одначе Томові все те було невтямки, і він перевів мені стільки негритянок, що я мусив порвати з ним, хоч який він був добросердий чолов’яга і в ділі дуже чесний.

— То ви вважаєте, що ваші способи поводження вигідніші, ніж Томові? — спитав містер Шелбі.

— Ну звісно, сер, саме так. Я, бачте, завжди, як є змога, обминаю всякі прикрощі — коли ото продаєш малечу, воно краще десь відпровадити матерів, бо самі знаєте: чого очі не бачать, за тим душа не болить. А коли все тишком-нишком і нічого вже не зарадиш, вони швидко до цього звикають. Негри ж, бачте, зовсім не те, що білі люди, в яких з роду-віку ведеться жити разом з дружиною, дітьми і все таке інше. Добре вимуштруваний негр не знає усіх цих забобонів, і такі речі минаються йому легше.

— Боюся, що мої негри не досить добре вимуштрувані, — сказав містер Шелбі.

— Може, й так. Ви тут, у Кентуккі, розбещуєте своїх негрів. Ви гадаєте, що робите їм добро, а насправді то ніяке не добро. Негр, він, бачте, на те й існує, щоб його тягали по світу, продавали тому, цьому і ще хтозна кому; і ті, що навіюють негрові всякі там думки й сподіванки та ще й панькаються з ним, аж ніяк не чинять йому добра, бо коли його спіткають справжні злигодні, йому від того буде ще гірше. Отож, скажу я вам, якби ваших негрів та послати десь на плантацію, вони, мабуть, ураз занепали б духом, а тамтешні співали б собі та гиготіли, мов біснуваті. Воно звісно, містере Шелбі, кожен гадає, що його звичаї найкращі, отож

і я певен, що поводжуся з неграми саме так, як належить.

— Щаслива та людина, що всім задоволена, — легенько здвигнувши плечима, мовив містер Шелбі з ледь помітною бридливістю в голосі.

— Ну, — озвався Гейлі після того, як вони деякий час мовчки лущили горіхи, — то яке ж буде ваше Слово?

— Мені треба все обміркувати й порадитися з дружиною, — відказав містер Шелбі.

— А тим часом, Гейлі, коли ви хочете влаштувати цю справу без зайвого шуму, як самі щойно казали, то глядіть не прохопіться про неї тут нікому. Бо це не мине моїх слуг, а досить їм щось прочути — і тоді годі сподіватися забрати тихо-мирно хоч кого з них, це вже будьте певні.