Космонавти розчулено перезирнулися.

— Дві передали своє життя третій, — промовив Огнєв. — Це чудові істоти…

Раптом ритм показу став стрімко наростати. З’явилися людські постаті. Космонавти впізнали самих себе. Вони наблизилися до кулі, разом з нею попрямували до ракети. Ракета полетіла до Енцелада. Потім куля з’явилася в просторі, від неї простяглася лінія до Сатурна.

— Все ясно, — зітхнув Андрій. — Пропонує летіти на Енцелад. Там у них пункт, який я бачив. Потім вони повідомлять на Сатурн. Але як же ми її дотягнемо до ракети?

Куля мовби зрозуміла слова людини. Вона піднялася на кілька сантиметрів над ґрунтом, заколихалася, тихо попливла в отвір.

— До ракети! — наказав Огнєв. — Якнайскоріше…

Вони двадцятиметровими стрибками помчали вперед. Рядом, не відстаючи від них, пливла у просторі фіолетова примарна куля…

Куля лежала в широкому кріслі штурмана. Вона знову була непорушною, ніби витратила під час спілкування з людьми весь запас енергії. Огнев і Савченко поглянули на крісло, потім один на одного. Все було зрозуміло без слів. Наступило найстрашніше. Летіти назад можна було лише двом. Або люди без кулі… або хтось один з нею. Наступила довга пауза. Чи говорила вона про сумніви, страх? Хто знає? В душі людини є поряд з осяйними вершинами глибокі темні прірви найдревніших почуттів. Але в людей великого серця світло завжди розгонить пітьму…

Першим озвався Огнєв. Він рішуче сказав:

— Ми розуміємо один одного. Є тільки один шлях. Я залишаюсь тут. Лети на Енцелад, там одвезеш на всюдиході цю істоту в їхнє підземелля…

— А ти? — похмуро запитав Андрій.

— Я буду ждати… доки ти вернешся за мною…

— Ми витратимо майже все пальне… Доки я його добуду, минуть сотні годин. А в тебе кисню максимум на сорок годин… Отже…

— Отже, іншого виходу нема.

— Є, Іване, — важко сказав Андрій. — На Мімасі залишусь я.

— Ти забув, що я командир!

Савенко м’яко усміхнувся, похитав головою.

— Тут наказ не підходить, друже. Не перебивай мене. Ти забув, що попереду важкий і небезпечний політ до Землі. Твій досвід важливіший, ніж моє життя…

— Друже… я один. А тебе чекає мати на Землі… Шура, нарешті…

— Не треба про це, — сумно сказав Андрій. — Я вирішив, капітане.

В цей час почувся сигнал виклику, потім голос Шури. Пролунали тривожні, схвильовані слова:

— Черговий виклик, друзі! Де ви? Чому не відповідали на попередні виклики?

Огнєв хутко включив передачу, почав говорити. Слова його звучали різко, напружено:

— Ми чуємо тебе, Шуро. Все відбулося гаразд. Знайшли живу істоту. Зовсім неземної форми. Будемо стартувати.

— О, капітане! — радісно скрикнула дівчина. — Яке щастя!..

— Ні, нещастя, — перебив її командир. — Хтось з нас залишиться на Мімасі. Ти розумієш, що це значить?

Тиша. І далеке зітхання, ніби з іншого світу:

— Я розумію…

— Я наказав Андрію летіти. Він відмовляється. Але наш колектив — три людини. Я прошу вас, Шуро… підтримайте мене. Подумайте, дівчинко…

Не чути відповіді. Тільки важкий подих, ніби зітхання Всесвіту. Нарешті, печальний голос:

— Ти вирішив, Андрійку?

— Так, Шуро…

— Ти не жалкуєш?..

— Ні, кохана…

— Шуро! — болісно скрикнув командир.

Мовчання.

— Шуро! Чому ви мовчите?

— Хвилина скінчилася, капітане, — суворо прозвучала відповідь.

Всюдихід зупинився біля прозорої стіни, де Андрій вперше опускався в підземелля. Фіолетова куля, що під час польоту була інертною, непорушною, тепер жваво заворушилася. На ній виникли рухливі картини: Огнєв пізнав в одній з постатей себе. Він повертався на всюдиході до ракети. В чому річ? Дивна істота пропонує їхати Назад? Значить, вони прощаються? Чи, може, куля бажає сказати щось інше?

Куля знову потемніла, випливла назовні. Вона попрямувала до отвору, зникла в сутінках тунелю. Огнєв кілька хвилин чекав, думав. Невже на цьому кінець? Десь в підсвідомості в нього жевріла надія, що колоністи Сатурна допоможуть людям Землі. Адже Андрій… на Мімасі… Один! Самотній! Скоріше до ракети. Треба добувати аміак. Може, ще пощастить…

Всюдихід ревонув моторами, круто розвернувся на місці і помчав по скелястій рівнині до зруйнованого корабля. Там, в каюті, чекає Шура. Чи витримає вона страшний удар?

Серце в командира завмерло, коли він відчиняв двері каюти. Всередині панувала напівтемрява. На відкидному ліжку бовваніла постать. Вона була непорушною.

— Шуро, — покликав Огнєв.

Ніхто не відповів.

Командир метнувся до неї, схилився. Ввімкнув світло. Ясне проміння осяяло бліде обличчя дівчини, непорушні очі, сухі вуста.

— Шуро, — печально сказав Огнєв. — Я повернувся…

— Я бачу, — прошелестіло у відповідь. Тільки губи ледь-ледь ворухнулися, а очі все були втоплені в невідомість.

— Шуро, що з вами? Отямтесь…

— Що я ще можу зробити… капітане…

— Треба рятувати Андрія!

Ніби блискавка пройшла по тілу дівчини. В її зіницях спалахнули вогні, обличчя запаленіло. Вона гарячково встала, схопилася руками за долоню Огнева. Настирливо шукала поглядом його очей.

— Значить, ще можна? Скажіть мені правду, капітане! Чи ще можна врятувати його?..

— Важко, дівчинко, — щиро відповів Огнєв. — У нього залишилось кисню на сорок годин. І без відпочинку ми не наповнимо навіть половини баків…

— Хай! — розпачливо промовила дівчина. — Хай буде половина. Я поведу ракету сама на Мімас. Я врятую його. Ми будемо ждати допомоги тих розумних істот… або власними руками наповнимо баки пальним там… на Мімасі! О, капітане! Скоріше!..

— Заспокойтесь, Шуро, — ласкаво відповів командир. — Так і зробимо. Тільки поведу ракету я… Збирайтесь. Виїжджаємо негайно до прірви…

Андрій залишився сам. Зовсім самотній на пустельній планетці, за сотні мільйонів кілометрів від рідної Землі. Він спокійно дивився, як стартувала ракета, що понесла до Енцелада Огнева і дивну фіолетову кулю. Дивився і дивувався своєму спокою. Знав, що зовсім недалеко смерть… небуття… І відчував, що розум не протестує, не хвилюється. Все вирішено, все йде так, як слід…

Космонавт зайшов до грота, ввімкнув ліхтар. З подивом і співчуттям розглядав маленькі кульки зморщеної речовини. Колись в них, в такій химерній формі теж пульсувала жива матерія, билася думка над загадками світу, хвилювалася, сподівалася на майбутнє, вірила в гармонію, жертвувала собою ради інших…

А тепер — кінець?

Андрій посміхнувся презирливо. Що за дурниці? Хіба де-небудь в світі є смерть? Перетворення, руйнування — не смерть, не знищення. Це тільки заміна форми… Вони, ці чужі істоти, послали вісника у простір. Той заклик докотився до істот Землі. Ми пішли назустріч іншому Розуму… І ось… вони лежать, нікчемні шматочки праху, німі, непорушні. Але поклик їх, стремління, тепло душі не загинули. Вони передалися нам, світові, безконечності. Хай загину я… хай не повернуся на Землю… друзі понесуть на Батьківщину вість про таємничу цивілізацію, а з тою вістю буде частка моєї любові…

Андрій вийшов з грота, сів на скелі. Поглянув на туманну кулю Сатурна. Здивовано похитав головою.

Сотні років люди Землі дивилися на великі планети, помічали так багато дивного в цьому поясі і не гадали, що тут є життя. В наукових висновках ішли від своєї подоби, вважали, що життя може бути лише схожим на земне… Які дурниці. Безконечність не може бути дурною… Вона є справжньою, безконечною безконечністю, а не повторенням одних і тих же форм…

Савенко задумався, важко зітхнув. Жаль, що не доведеться самому побачити взірець дивовижного життя. Це вже зроблять інші вчені, дослідники. Яка велика епоха починається в системі Сонця, який неймовірний зліт духу! Впадуть ланцюги забобонів на рідній Землі. Навіть реакційні вчені, такі, як Мен, зрозуміють, що не тільки своя планета, а навіть Всесвіт — це єдина сім’я, безконечна родина, а людина, будь-яка розумна істота — серце Всесвіту… Розум — найдорожче в Бутті. Його треба берегти, розвивати, направляти все вище і вище, до істини, до розгадки Великої Єдності Природи…