— Він житиме, капітане… Андрійко житиме…

…………………

А за міцно склепленими повіками Андрія бушували видіння. Суцільна, непроглядна стіна темряви поволі розсіювалася, розступалася. Неосяжний океан вселенського життя колихав його на своїх грудях, ніс в безконечну дорогу.

На далеких обріях горіла зірниця, пломеніли очі рідної матері. Блакитним полум’ям спалахнуло небо, в далеч покотили хвилі золотого хліба. Колосисте море шелестіло, співало урочисту пісню торжества життя. А над ним, над буянням природи, над піснею жайворона, плив у бездонному небі білий паперовий змій його дитинства, як провісник нових вселенських подвигів юних буряних сердець…

Я ще й досі не можу отямитися. Те, що трапилося, потрясло мене, зруйнувало звичні уявлення, сколихнуло свідомість до найтаємніших глибин. Закони часу полетіли шкереберть. В кілька останніх днів спресувалося стільки подій і вражень, що їх вистачило б на мільйони років. Саме так — я не перебільшую!

Почав діяти глибинний закон розвитку — накопичення непомітних змін переростало в революційний вибух.

За останній вік ніхто в принципі не заперечував наявності життя на інших планетах. Але це сприймалося, думалося абстрактно, поза дійсністю. Одним словом, більшість світу не ставилася до цієї думки серйозно. Лише фантасти змагалися в спробах змалювати пришельців — і кидалися від однієї крайності до другої. То скочувалися до олюднення хижих істот, проголошуючи майже ідентичність всієї безконечної живої природи в її вищих проявах, то створювали страшних потвор.

Але я ухиляюся трохи вбік і стаю балакучим. Треба зосередитись і знову пережити ці фантастичні події. Товаришу, що читатимеш мою розповідь, не поспішай висловити свій осуд чи присуд. Не відкидай і не захоплюйся. Зваж щиро і чесно, спробуй знайти резонанс на прочитане. Тобі заважають звичні уявлення? Згадай, що ці «звичні» уявлення колись теж пробивали шлях до визнання через хащі інших «звичних» уявлень, відкладених тепер в архів знання.

Отже, я починаю…

20 серпня 197… року я готувався до першого польоту на Марс. До польоту, який ще досі не здійснений. Корабель з атомно-реактивним двигуном стояв на космодромі. Ціла когорта спеціалістів востаннє перевіряла всі його вузли, механізми. Баки наповнювали водою. Це «паливо» вважали найкращим, тим більше, що на Марсі воно було знайдено давно.

В передстартові дні я прощався з рідними місцями, гостював у матері, що жила в селі серед густих лісів Бряищини. Кожного ранку, до сходу сонця, я йшов у нетрі, в болота, в найдикіші місця. Мені хотілося понести в пустелю простору спогад саме про таку незайману красу — урочисту, сумовиту, спокійну. Зі мною рядом завжди йшла наречена. Дівчина Марійка Маленька, хутка, худа, як кізка, схожа на мініатюрну статуетку. Ті смагляве личко з кирпатим носиком і великими сірими очима безупинно мінилося. То вона іскристо сміялася, то задумувалася, втопивши погляд в щось невидиме. Але не зітхала, не сумувала, не переживала нашої розлуки.

Ми з нею вже давно вирішили… ні, не вирішили, а зрозуміли в серцях — любов не знає відстані, вона не боїться розлуки. Вона палко шепотіла, дивлячись в синяву неба, що ясніла поміж деревами:

— Зрозумій мене… ось ми ходимо з тобою, розмовляємо, тримаємося за руки… цілуємось… Ти поїдеш. І всього цього вже нема. Воно тільки в спогаді, в уяві… І якщо я люблю, той спогад живе вічно. Мені не обов’язково торкатися твоєї руки, дивитись в твої очі… Ти будеш поруч зі мною, коли я захочу… тобто завжди.

Саме цього слова я чекав перед польотом — слова сумбурного, непослідовного по логіці, але послідовного по серцю. І я поїхав. Окрилений любов’ю найближчих людей і передчуттям чогось незвичайного.

Столиця зустріла мене тривожним настроєм. Люди збиралися біля репродукторів на вулицях, ждали якихось повідомлень. Я запитав одного з перехожих на привокзальній площі, в чому річ.

— Ви не знаєте? — здивувався він.

— Ні. Я тільки що з села.

— Недавно повідомили, що великий астероїд зіткнеться за місяць з Землею. Навіть вирахували, що впаде він у Литві. Небезпечна зона в радіусі кілька сот кілометрів виселяється. Ну, розумієте… паніка, тривога. А що, як вчені не точно вирахували? І впаде ця штука не на Литву, а на нас? Або на Париж, на Лондон? На будь-яке непідготовлене місце?..

Я не дослухав балакучого незнайомця, стрімголов помчав, схопивши таксі, до Комітету Космонавтики. Мене вже шукали. Секретар послав мене в кабінет академіка Любавіна — Голови Комітету. Там зібралися визначні вчені країни — цвіт Академії і представники уряду. Люба-він, плечистий, міцний чолов’яга, саме щось говорив, енергійно жестикулюючи. Він поглядом привітався зі мною, кивнув на крісло. Я сів.

— Отже, помилки бути не може, — говорив академік. — Розрахунки повторені двадцять п’ять разів. Не лише нашими вичислювальними центрами, а й центрами Америки та Англії. Результат збігається. Астероїд з масою біля мільярда тонн впаде на Литву. Евакуація навіть всієї республіки — не найкращий вихід. Адже є можливість помилки. Ми не можемо нехтувати навіть тисячною долею процента ймовірності, що астероїд впаде в іншому місці, де люди не будуть підготовлені.

— Що ж ви пропонуєте? — почулося запитання. Присутні повернулися до того, хто питав. Це був представник уряду.

— Є два проекти, — відповів Голова Комітету. — Один з них — спроба знищити астероїд ракетами з водневими зарядами на безпечній відстані від Землі. Другий проект — відправка марсіанської ракети з пілотом, який зміг би закласти на астероїді водневі заряди і знищити його. Перший проект — не дає гарантій. Є можливість помилки. А найменша помилка потягне за собою розходження в тисячах кілометрів…

— А другий проект?

— Другий… залежить від пілота ракети…

Академік поглянув на мене. Я зрозумів його. Мені навіть дивно було, що хтось може сумніватися. Раз потрібно — значить, я лечу…

Вирішено було готувати обидва проекти. На всякий випадок. В мою ракету завантажили п’ять водневих зарядів і вібратори для буріння астероїда. Головний електронний центр зробив обчислення нової орбіти. На підготовку пішло вісім днів. До зустрічі з астероїдом залишався двадцять один день.

Я вилетів 18 серпня, за два дні до проектного старту на Марс. Не було свята, урочистих промов. Земля тривожилася, сподівалася, ждала.

Ракета впевнено стартувала, вийшла в розріджені шари атмосфери, лягла на орбіту. Десь далеко внизу, мов сердиті джмелі, гули двигуни, розганяли корабель до його нормальної крейсерської швидкості в п’ятсот кілометрів на секунду. Куля Землі зменшувалася, мене охопила темно-фіолетова безодня. Вона здивовано дивилася на ракетку мільярдами розмаїтих очей-зірок. Я лежав у кріслі пілота, притиснутий силою перевантаження. Дивився в перископ. І дивувався. Навколишній Космос здавався звичним, близьким і рідним. Чому? Звідки таке почуття?

Я згадав дискусії, які велися вченими і не вченими в передкосмічну еру. Дехто запевняв, що людина не витримає міжпланетного польоту. Що вона збожеволіє в незнайомих умовах. Що вона ніколи не пристосується до умов, не схожих на земні. Що нам ніколи не судилося зустрітися з розумними істотами інших планет…

Які дурниці. Ось я лечу вперше серед порожняви Космосу і всім єством відчуваю, що я дитя Всесвіту, а не лише однієї планети. Я торжествую, радію цій думці, як радіє дитина, що вперше відкриває для себе світ поза колискою, поза хатою батьків. Я невелика іскра Розуму, але вона таїть в собі безконечні можливості… І та іскра стане господарем Безконечності. Тільки так! Тільки так…