Хлопці і дівчата усміхалися. Євген хмурився, не піднімав чарки. Оксана помітила це, запитала:

— Євгене, чому ж ви не п’єте?

— Я взагалі не п’ю, — відповів Євген.

Роман хвацько вихилив велику чарку перцівки, крякнув, голосно сказав:

— Він у нас монах. Аскет. Три роки тому вперше випив чарку, позеленів, скривився… і відтоді — в рот не бере! Але то не біда! Нам більше буде! Оксано, не звертайте уваги, пийте…

— Ні, чому все-таки ви не п’єте? — наполягає Оксана.

— А для чого? — по-дитячому запитав Євген, оглядаючи ясними очима присутніх.

— Дуже дивно, — сказала грайлива дівчина з пофарбованим волоссям. — Для чого ж ти нас запросив? Щоб дивитись на тебе? Ми тебе й так бачили часто!..

— А хіба відзначать іменини можна лише п’янством? — похмуро бовкнув Євген. — Можна поговорити, посперечатися…

— Спочатку вип’ємо, — зняли ґвалт хлопці, — а потім будемо сперечатися! Веселіше стане!

— А про мене такі веселощі штучні, — заявив Євген, наливаючи собі лимонаду. — Це гальванізація, ін’єкція. Треба, щоб людина веселилася природно!

— Доморощений філософ, — підморгнув Оксані Роман. — Ви не слухайте його. Нудота!

— Вікна розуму мусять бути чисті, — огризається Євген. — А ви запльовуєте їх алкоголем. Хіба не так? А через брудні вікна що там побачиш? Тільки каламуть!

Гості вже випили по чарці, по дві, в голові у них приємно закрутилося. Вони слухали слова іменинника зверхньо, поблажливо. Посміхалися, з апетитом поїдали закуску. На протилежному від Євгена боці стола зав’язалася якась суперечка між фізиками. А Оксана все ще тримала свій бокал, розгублено поглядаючи на Євгена.

— Пийте, — шепотів Роман. — Не слухайте марення. То гра в оригінальність…

Оксана зиркнула на Євгена. Він сидів, нахмурившись, не дивився ні на кого. Чому він такий? Чому? Адже і Роман веселий, і всі друзі. А він… Для чого показувати себе смішним в компанії?

Вона поглянула на Романа. Він відповів їй довгим, жагучим поглядом. Їй не був неприємний той погляд. І сам він був гарний, ґречний, гармонійний. Класичне обличчя, рівний ніс, чорні очі, чорні кучері. Дуже гарний…

Він прикрив віями очі, прошепотів:

— Пийте, Оксано. Хай буде вам весело…

Вона підняла бокал, звернулася до Євгена…

— Євгене, за вас. За ваше щастя!

Іменинник стрепенувся, щось хотів сказати. Ніби бажав утримати її від чогось. І не посмів. Оксана випила бокал до дна. Червоні вуста її блищали. І одразу вона стала трохи… земнішою. Зникло щось незриме… Одлетіло, випарувалось… Чари розтанули…

«Ось воно, — з болем подумав Євген. — Те, чого я завжди боявся. Банальне, звичне, буденне».

Розмова ставала гарячішою. Молодий фізик Василь, товариш Романа, палко жестикулюючи, щохвилини поправляючи окуляри на кирпатому носі, кричав:

— Все можна моделювати. Все! Весь світ. Кожну тварину, кожну рослину, кожне явище. І людину! Кібернетика охопить собою все! Це універсальна доктрина!

— Захоплюєтесь, — заперечив студент консерваторії, знайомий Євгена. — Ви переносите успіхи кібернетики на всю природу, на всі явища. Навіть на мистецтво…

— А що ж! Що таке мистецтво? Певна сума інформації про навколишній світ! У різноманітних поєднаннях, виявах. От і все!

— Це вульгаризація!

— Дурниці! Треба брати світ таким, як він є. Для чого вигадувати якісь романтичні казочки, ідеалістичні теорії? Кібернетика пояснює все!..

— Вона пояснює лише те, що підвладне їй, — різко сказав Євген. — А до іншого їй зась!

— До чого ж іншого? — іронічно запитав Роман.

— До творчого процесу, — сказав Євген.

Василь повчально підняв палець вгору, потім ткнув ним в Євгена.

— Експеримент заперечує тебе, брат ти мій! Уже є кібери-поети, шахісти, композитори! Творчий процес теж моделюється!..

— Абсурд! Те, що вам щастить моделювати, ніякий не творчий процес. Це примітивне штампування, переспівування відомого, фактично крадіжка — літературна чи мистецька. Таку «творчість» можна запрограмувати в машину. А я маю на увазі справжню творчість. Інтуїцію. Неповторний процес відкриття нового, оригінального. Спалах розуму.

— Туман, — махнув рукою Василь. — Словесний туман. Ти сам не знаєш, що говориш. Інтуїція. Що таке інтуїція? Де вона?

— А що таке розум? — парирував його запитання Євген. — Де він? Ти його бачив?

— Ми бачимо його результати. Його дію.

— І дію інтуїції ми теж бачимо. Кожен справжній вчений скаже це.

— Євгене, — ліниво втрутився Роман у суперечку. — Ти, брате, дилетант. Чого сунешся в кібернетику? Ти ж музикант…

— При чому тут кібернетика? — огризнувся Євген, блиснувши очима. — Йдеться про світ, про людину, про мистецтво. Він хоче звести все до кібернетики, а я кажу, що світ можна і треба пізнавати з різних точок зору. Чому ви будуєте схематику світу лише з позицій фізики?

— А як же ще?

— А хоча б з позиції музики?

— Ану-ну, валяй, пояснюй! — закричав Василь. — Цікаво, як це ти викладеш!

Оксана пливла в хвилях суперечки, нічого не розуміючи. Вино паморочило голову. Все навколо зливалося в химерне мерехтіння. За вікном хиталися каштани, миготіли неонові ліхтарі, сміялися перехожі. Для чого Євген сперечається? Чому він так відстоює свою точку зору? Самозакоханий, мабуть. Повстає проти всіх. Життя веселе. Життя просте. І легке. Треба жити легко.

Як їй весело було в Парижі. Овації, успіх, поздоровлення. Ні, не треба муки, боріння! Летіти, летіти до щастя!

— Все буття — єдність, — говорив тим часом Євген. — Ідеальна мелодія. Неосяжна. Безмежна. В абсолютному вияві. Візьміть ідеальну, прекрасну мелодію. Хіба та мелодія не є абсолютним виявом звукових елементів у поєднанні? В чому ж тоді принцип еволюції? Легко зрозуміти — у гармонізації, у зведенні дисгармонійних звуків, акордів до консонансу, до співзвуччя. Наш світ — дисгармонійний. Хіба не так? У ньому нема єдності, нема гармонії. А ми ж прагнемо до цього? Що таке вчення Леніна, що таке наш клич до братерства народів? Тільки клич до ідеальної світової мелодії…

— Образ! — крикнув Василь. — Тільки поетичний образ.

— Зате красивий, — озвалася білява дівчина.

— Не образ, — заперечив Євген. — А така ж самісінька реальність, як і фізика схематика світу. Тільки з кібернетичних позицій еволюцію ти не поясниш, а я поясню…

— Чому не поясню? — стукав ножем по столу Василь. — Чому? Все поясню. Еволюція — це прагнення до охоплення даною системою найбільшого, найширшого кола інформації, до інтегрування тієї інформації…

— Скучний, нецікавий висновок, — відповів Євген. — Моя картина світу життьовіша. Елементи кібернетичної інформації ти ніколи не зведеш воєдино. Ти ніколи не досягнеш синтезу, єдності. Завжди в тебе буде океан інформації. Він штучно триматиметься разом, це буде чудисько Голем з чеської казки. Потвора без серця. І потім — ти ніколи не вичерпаєш безмежжя. Чим далі йтимеш, тим більше елементів у тебе буде. Ті елементи завалять тебе, знищать, поглинуть. Ти будеш, як пігмей, перед лавиною інформації. Ніякі машини пам’яті не допоможуть тобі…

— Так ти проти кібернетики?

— Не проти. Я за. Тільки в певних межах. Хай кібернетика буде важелем, який допомагатиме нам на певній ділянці шляху. А пояснювати безмежжя обмеженою кібернетичною теорією — підкреслюю, обмеженою — абсурдно! А погляд на світ, як на мелодію, — прогресивний. Скільки б не було елементів музичних, їх можна поєднати в гармонії. І той, хто сприйме цю мелодію, не вивчатиме окремих елементів. Він сприйме мелодію, як одне ціле. Треба прагнути до вивчення світу, як цілого. Можна уявити картину нашої еволюції, як творення прекрасної мелодії світу. І наша наука, наше мистецтво, битви за свободу — хіба не виправлення дисгармонійної мелодії планети?..

Роман перебив брата, налив бокал, підняв угору.

— Дорогу реальності! — вигукнув він. — Досить баєчок! Всю мудрість нашого дорогого іменинника можна повалити кількома словами!

— Якими ж це? — сердито запитав Євген.

— Практика — критерій істини, — відповів єхидно Роман. — Всі фізичні моделі світу, в тому числі теорія кібернетики, життьові, вони входять в життя, в побут, в практику. А твої…