— Не завія, а самостійний хлопець, — пробурчала Клава.

— А ти — цить, — посварилася Поліна Михайлівна, зробивши «страшне» обличчя. — Теж мені філософ! Євгене! Я з тебе не злізу, доки ти не пообіцяєш мені залишитись в місті! Ми все зробимо, що треба, встроїмо!

— Мамо, цього не буде! — твердо сказав Євген, одводячи її руки від себе. — У мене там робота… дуже цікава! Не заважай слухати… музика прекрасна!

— А прекрасна, — закивала головою мати. — Мені спеціалісти казали, що в Оксани виключний дар. Гарна пара буде! Дехто вже від заздрості, від злості кулаки кусає!..

— Яка злість? — нахмурився Євген. — Радіти треба, коли хороша пара, а не злобитись…

— Ти наївний, — повчально сказала Поліна Михайлівна. — Одному радість, а іншому злість. Це закон!

Євген промовчав. Він знав філософію матері. З нею годі було сперечатися.

— Ходімо в кімнату, — сказала мати. — Чого ти тут стовбичиш? Будеш слухати. А приїде Оксана — за стіл.

— Не хочу. Звідси слухатиму.

— Ну як хочеш! Клаво, не можна разом слухати і готувати вечерю! Доведеться самій! От халепа!

— А чого, — знизала плечима Клава. — Своя рука вірніше…

— Я знаю. Ти рада, щоб менше робити!..

— Та чого ви… Самі ж сказали…

— Добре, добре… Січи цибулю на вінегрет…

— Стукатиме ж… Заважатиме слухати скрипку!

Євген не чує того безладного принизливого діалогу.

Оксанина скрипка царює в його душі. Веде його в світ прекрасного, понад лісами, понад луками дніпровськими, понад жовтіючими каштанами, в просторах між хмарами, між ясними зорями, між грізними блискавицями, між блакитними незабудками, понад маками багряними…

Мелодіє, царице! Ти всемогутня! Ось одна дівчина стоїть на сцені, і вона владарює над мільйонами, заворожує, пестить, вселяє надію, очищає… Чому ж ми так мало даємо в життя цей потік прекрасного? Чому ми його залишаємо лише на час відпочинку, для «десерту» духовного? Чому не вводимо чудові звучання мелодії в роботу, в школу, на поля, на стадіони! І не закриваємо туди шляхи банальній мелодії, дисгармонійному звучанню?

А в вуха лізе гостра розмова:

— Біжи, Клаво, в «Кулінарію». Там я замовила шампанське на льоду. Хай несуть.

— Дослухати б, — незадоволено бурмотіла Клава. — Музика ж яка — плакати хочеться…

— Біжи, біжи, — зверхньо казала Поліна Михайлівна, смажачи над вогнем качку. — Радіти треба, а не плакати. Музика нікуди не подінеться. Головне, щоб заручини вийшли на славу. Щоб люди довольні були…

Клава сердито кинула ніж на стіл, вийшла.

Незабаром до кухні ввійшов Кирило Степанович — сам господар. Він навшпиньках пройшов до дверей, послухав музику. Потім потер руки.

— Наче морозу нема, а холодно надворі.

Він підійшов до крана, почав мити руки.

— Полюшко, — усміхнувся він. — Я голодний!

Поліна Михайлівна незадоволено кинула на нього погляд.

— Ти б ще опівночі прийшов. Накликали повно гостей, такі імена прийшли, а він повіявся десь. Що люди скажуть?

«Імена, — всміхнувся Євген сам собі. — Не люди, а імена!»

Кирило Степанович витирав руки, посміхався добродушно.

— Полюшко, не сердься! У мене велика радість! Відкрили нову частку!

— Чию частку?

— Не чию, а елементарну частку! Новий гіперон, ще не відомий науці!

Сухе обличчя Кирила Степановича освітлювалося зсередини глибокою радістю, зморшки на високому вузькому чолі розходилися. Євген зиркнув на нього. Йому стало чомусь жаль батька. Все-таки старий щирий. Він вірить, що робить найнеобхідніше діло. А це головне…

— Дай мені перекусити, бо вмираю, — сказав Кирило г Степанович.

— Не вмреш… За столом поїси, — відповіла мати. — Так де ж вона — та частка?

— Яка частка?

— Ну… гіперон твій?

Кирило Степанович жахнувся.

— Полюшко, ти ж педінститут скінчила!..

— А що я сказала? — образилась мати.

— Хіба гіперон продукт якийсь? Як ти можеш питати — ] де він? З’явився і зник! А слід залишив на фотографії!

— А що толку від сліду? Ти ж не їси слід від ковбаси, а саму ковбасу!

Кирило Степанович з відчаєм махнув рукою. Євген ледве не зареготався. Оце тобі освіта! Троглодит з вищою освітою! І таких багато. Таких тисячі…

— Махай, махай, — ображено вела далі Поліна Михайлівна, закладаючи качку в духовку. — Дорікаєш мені інститутом. Ніби він мені заважає жити! А нащот гіперонів — твоє діло! Дають вам лауреатів за всякі там сліди — їм видніше!

— Гаразд, гаразд, — скривився батько. — Покінчимо з тим. Здорово грає Оксана! Коли вона скінчить?

— Незабаром приїде.

— А це хто стовбичить біля дверей? Женя?

— Атож! Каже, приїхав поздоровити! Балбес такий! Я вже просила, щоб залишався. Де там! Може, тебе послухає?

Кирило Степанович обняв сина, поцілував. Пошепки запитав:

— Ну як там… що там… все благо?

Євген усміхнувся. Звична формула батька. Відповів йому:

— Все благо, тату…

— Ну то й добре. Аби благо!

— Тобі все благо, — буркнула мати. — А що благо — не має значення? Так?

— Так, — згодився батько. — Аби благо…

Мати махнула рукою з досадою.

А скрипка веде високу ноту, тремтливо завмирає у оисокості, заглушена шквалом оплесків.

Оксана завмерла на екрані. Очі її—ясні, великі, чисті — десь в інших світах.

Отямилась. Дивиться на зал. Кланяється ледь помітно.

Завіса. Загуркотіли в залі стільці. І в кімнаті теж почалася розмова. Спалахнуло світло. Кирило Степанович пішов до гостей. Почувся голос Романа:

— Доки наречена приїде — танці. Для бажаючих.

Зазвучав джаз. Прорізали повітря квакаючі акорди.

Вони здавалися страхітливим дисонансом після скрипки. Євген жахнувся. Невже всі вони не розуміють?

Метляються тіні на прозорих дверях. Гості танцюють. Ну що ж, хай танцюють. Хай танцюють, якщо вони можуть не кричати після такого святотатства! Хай!

Євген підійшов до вікна, вдихнув холодне повітря знадвору. Душно! Чому так душно?

До кухні зайшов Роман. Він тримав телефонну трубку в одній руці, а в другій — запалену сигарету. Причинив двері. І почав кричати в трубку:

— Геніально! Безподобно! Ми всі мертві! Приїжджай! Всі чекають! Що? Голова болить? Пройде! Цілую…

Євген пересмикнувся від болю. Як він говорить з нею? Як він говорить? Штамп. Банальщина. Безсердечність. Чи, може, він інакше не вміє? Може, лише така поведінка для нього характерна?

В двері прослизнула Ріта. В’юнка, високогруда дівчина, з крутими стегнами, в короткій юбці, яка облипала стан. Євген знав її. Вона інколи бувала в гостях разом з батьком своїм, академіком Бабичем.

Ріта піднялася навшпиньки, прикурила сигарету від Романа. Усміхнулася гарячими косуватими очима. Роман лапнув її за стегно. Вона посварилася пальцем, затяглася димом.

— Заборонено, — томно сказала вона. — Треба було не поспішати. А тепер — ні-ні!

— Любов не має бар’єрів, — блудливо усміхнувся Роман. — Одне діло — шлюб, інше діло — любов!

— А ти взагалі молоток, Ром, — проспівала Ріта. — З тобою можна кашу варити!

— Не тільки кашу, — багатозначно відповів Роман.

— Ну що ж… Побачимо… Побачимо…

— Ну й скоти ви, — сказав Євген, відступаючи від вікна. — Ну й худоба рогата ви, як я подивлюся!

Роман і Ріта відскочили одне від одного. Потім, побачивши Євгена, засміялися. Роман презирливо скривився.

— А, ти! Прийшов-таки, старик! Моралізуєш все! Нічого, життя обкатає, збагнеш все!

— Тварюка ти, — сплюнув Євген.

— Чого сваритеся, — гукнула мати, входячи до кухні. — Женя, Рома, Ріточко, ану до столу. Скоро починаємо. Чого лиш Оксана забарилася? Ідіть до гостей, а то батько там заїсть всіх з своїми частками. Люди їсти хотять, а він їм гіперона тиче!

Ріта засміялася.

— Не наукою єдиною буде сита людина!

— Еге, — підхопив Роман, — переборщив старий!

Євген презирливо сказав:

— Фізик, а не любиш слухати про частки. Де ж логіка?

— Вони мені ось де, — показав Роман на горло, — частки твої стоять.