Оксана підійшла до тумбочки. Там лежав футляр з скрипкою. Вона відкрила його, взяла скрипку. На оці в неї затремтіла сльоза, в грудях покотилася тепла хвиля зворушення. «Пробач мені, скрипко… Пробач, подруго… Я зрадила тебе… Не моя вина. Інколи братиму тебе, гратиму для себе… Тільки не для інших. А може, я зумію навчити інших. Знайду, зустріну достойного… хлопця чи дівчину… я передам йому серце своє, звучання своє… Тоді ти, подруго моя, знову вийдеш на велику сцену… І я радітиму разом з тобою!»
Оксанині думи обірвались. Хтось ввійшов до кімнати. Вона оглянулась. Це був лікар. Він підійшов до неї, показав на ліжко. Оксана сіла. Обличчя в лікаря було втомлене, збентежене. Він почухав перенісся, сказав:
— Я хочу поговорити з вами…
Я слухаю, лікарю…
Чому він такий дивний? Ніби щось хоче сказати погане і не насмілюється. Що ж, що ще? Хіба вона й так не знає свого лиха?
— Я проглянув знімки. Кілька разів…
— Ну і що? — спокійно запитала Оксана.
Лікар нервово ходив по палаті, потім зупинився біля вікна.
— Що це у вас — скрипка?
— Скрипка… Хіба ви не знаєте, що я…
— Знаю, знаю… Слухав ваш останній концерт. М-да… Дуже прикро.
— Що?
— Розумієте, знімки не дуже вдалі…
— Ви хочете сказати, не знімки, а рука…
— Ммм… Ви вгадали.
Оксана торкнулася лікаревої руки. Заспокійливо хитнула головою.
— Лікарю, не хвилюйтеся. Я давно знаю. Хіба я сліпа? Краще знати істину, ніж надіятись на чудо…
— Так, так. Чуда не буде.
— І навіть ваше… електролікування?..
Лікар махнув рукою.
— Пусте. Це ж не м’язи, не нерви… кістки. Ніякий хірург не допоможе. Згодом, може розробиться… але віртуозності такої, як була, навряд… я хоч і дилетант, але скрипка…
Оксана підняла забинтовані руки поперед себе, сумно поглянула на них.
— Так, лікарю, для скрипки вони вже не годяться. Тоді, може, нічого морочити голову вам? Випишіть мене одразу…
— Для чого ж… Слід зробити все, що можливо…
— Але ж нічого не можливо!
— Відпочиньте… подумайте, — сказав лікар. — Вам треба добре подумати. Я ж розумію… зовсім новий шлях… Не так просто!
Лікар попрощався, вийшов.
Оксана похилила голову. Зовсім новий шлях. Зовсім новий шлях з-за такої дрібниці…
Вона розмотала бинти, поглянула на багрові рубці, чорні струпи. Невже це її рука? Поворушила пальцями.
Гострий біль різонув десь аж біля серця. Вона скрикнула. Почала замотувати знову.
І від цього залежить щастя? Не може бути! Не повинно бути! От якби винайти якийсь засіб… щоб можна було музику передавати з душі через якийсь апарат… іншим людям… Що з того, що рука покалічена? Чи голосу нема? Серце співає, і люди чують його. Ніяка випадковість не заглушить пісні. Ніяке нещастя не вб’є її! А скільки на світі людей з пісенним серцем? А в них нема голосу, нема можливості висловити свою пісню…
За дверима почувся знайомий голос:
— Сюди? Вона сама? Добре…
В двері пролізла Поліна Михайлівна. Вона оглянула палату, ступила кілька кроків до Оксани.
— Це ти, Ксано? Чому тут темно? Ага, ось вимикач. Я зараз.
Спалахнуло світло. Поліна Михайлівна приклала руки до грудей, зітхнула. Витерла сльозу. Кинулась до Оксани, схопила її за плечі.
— Як мені боляче. Як мені тяжко!
— Здрастуйте, Поліно Михайлівно, — тихо сказала Оксана, опустивши очі донизу. — З чим завітали?
— А я почула, що ти тут… вирішила провідати… Ху, душно… Мабуть, на дощ… А мені старий сказав. Ну я сьогодні вирішила. Боже, яке нещастя! А ми тоді ждали, ждали, раділи… А тут — на тобі! Добре, що щасливо закінчилося!
— Ну, не зовсім щасливо…
— Добре, що жива-здорова…
— Я теж так думаю. А дехто вважає, що я пропала. Ніби все щастя в професії. А якби я вчилася на кого-небудь іншого? Скажімо, на ткалю або на агронома? Тоді аварія не розбила б щастя? Дуже смішна думка…
Поліна Михайлівна зробила губи сердечком, похитала задоволено головою.
— Я рада, що ти не сумуєш. Я бачу скрипку… Ти Що — вже граєш?
— Де там граю… Так, пробувала… Лікарі кажуть, що все… награлася…
— Ти думаєш, що назовсім?
— Атож… на жаль, це так…
— Як же тепер? Ти звикла до слави… попереду були такі перспективи… а тепер…
— Я не відчувала слави, — щиро сказала Оксана.
Я не бачила її. Тільки чула звуки скрипки, мелодію… Я відчувала, що потрібна людям, що вони слухають мене, що їм радісно. І мені теж було радісно! Поліно Михайлівно! Як це чудово — нести радість людям! Ніяка слава не зрівняється з цим…
— Так, так, — поважно сказала Поліна Михайлівна, — Це чудово!
— А потім аварія, — похилила голову дівчина, і на її високому чолі лягла тінь скорботи. — Темрява, відчай… Але ненадовго. Я збагнула, вірте мені… радість не в професії, не в таланті! Радість в душі нашій! В серці! Її не може вбити ніяке нещастя. Я все одно зможу передавати її людям. Правда, треба шукати іншого вияву… але я знайду, знайду неодмінно!..
Поліна Михайлівна кашлянула, нишком зиркнула на годинник.
— Так, так, — холоднувато сказала вона. — Це ти слушно сказала. Треба знайти. Безумовно, у тебе нова дорога…
Оксана зраділа, ясно подивилася в очі Поліні Михайлівні.
— Ви теж розумієте це? Я щаслива. Я знаю — він теж повинен збагнути! Я дуже вдячна вам…
— Оксано, — раптом рішуче сказала Поліна Михайлівна. — Я хочу, щоб між нами все було ясно і чисто.
Вона подивилася прямо в очі дівчині своїми маленькими, примруженими очицями. Та закліпала повіками. Розвела руками.
— Чисто? Не розумію. Я завжди була щирою… Нічого не приховую. Ось лише з мамою моєю. З нею нещастя. Паралізувало. Як почула про мене. Це лягає на мене. Але ви не турбуйтесь… Ми вдвох з ним вирішимо, як бути…
— Пробачте… е-е… з ким це, з ним?
— З Романом, розуміється…
Поліна Михайлівна схопилася з ліжка, на яке вона присіла, холодно сказала:
— Ось що… Оксано… Досить недоречностей. Я прийшла сказати, що Роман одружується… тобто одружився. Вчора було весілля…
Оксана заклякла від удару. По всьому тілу поповзли холодні мурашки. Вона дивилася на Поліну Михайлівну і не могла збагнути — чула вона ці слова чи їй здалося…
— Одружився… вчора… Ви жартуєте? Ні, я бачу, що не жартуєте. Так швидко? Так просто? Навіть двох тижнів не минуло…
Так швидко? Де вона чула ці слова? Так просто? Так запитував Євген… коли зустрів її після… Після чого? Чому знову випливли ці слова? Бумеранг! Вона сама послала його в простір! Він повернувся. Як боляче, як страшно!
А Поліна Михайлівна, ковтаючи слова, швиденько говорила:
— У Роми велике майбутнє. У нього зв’язки, перспективи… Ви — скрипачка, — це да. Це — чудово! Це б допомогло. А тепер… Хто ви? Баласт. Домашня жінка. Мати ваша — хто вона? Пробачте, я щира. У вас все попереду. Вибирайте новий шлях. Я бажаю, щоб він був чудовим. А Рома — він іде своїм шляхом. Жінка — буде каталізатором, помічником, так би мовити… Ну от, я все сказала. Прощайте, Оксано. Тут, за дверима, Рома. Він теж попрощається з тобою… з вами. Я пішла…
Як? І він тут? Стояв, доки мене готували до цього удару? Боже, за що така наруга?
Він зайшов у палату. На елегантному костюмі — білий халат. Він не дивиться в очі, тонкі випещені пальці дрижать.
— Оксано, пробач… Так вийшло. Ти розумієш… життя! У нього свої закони…
Оксана нелюдським зусиллям опанувала себе, загнала в глибину серця бурхливий клубок, холодно поглянула на Романа. Ледве розтуляючи вуста, запитала:
— Ти все сказав, Романе?
— Оксано… В тебе такі очі… якісь незвичайні… Я не бачив таких. Ти повинна зрозуміти…
— Я все зрозуміла, Романе…
— Ні, ти оцінюєш мене з якихось там позицій… лжегуманних, власницьких, чи що… А так не треба. Не треба. Я ж все-таки вчений. Моя робота належить людям… Отже, і я не належу собі. Треба, щоб ніщо не заважало науковій роботі, кар’єрі. І сімейне становище теж. Фізик і знаменита скрипачка — це було прекрасне поєднання…
— Було, — як луна повторила Оксана, заплющивши очі.