— Чому ж, Танюшко?

— Зовнішні почуття твої паралізувались. Вони не давали ніяких сигналів. А внутрішня свідомість збереглася. І проявляла себе, як одне ціле, в синтезі.

— Може, — задумливо відповів Павло. — Може, й так. А може, й ні. Хто знає? Хто знає? Слухай же далі. Ніби з іншого світу долинали якісь голоси. Я не розумів їх. Але знаю, що чув. Знаю, що вони були чимось близькими, рідними. Чулися дивні, незнайомі на Землі запахи. Гармонійні, ритмічні акорди. Так було довго. Нескінченно довго. Але мені було гарно. Легко, спокійно. Ніщо не тривожило. Не було ні горя, ні радості. Не було страху й пристрасті, стремління й інертності. Було якесь чисте, дитяче… та ні, не дитяче, а якесь невідчутне буття… А потім все зникло. Темрява. І непритомність. Скільки було так — не знаю.

Я опритомнів раптово. Відчув себе в кріслі пілота. Розплющив очі, оглянувся.

Я знаходився в каюті «Марса-16» За ілюмінаторами простягалися піски. Вони були оранжеві, покриті голубуватими плямами. Обрій був ліловим, в небі багровіли рідкі пасма хмаринок. Над пустелею котилися жовті вихори.

Марс! Я збагнув, що не розбився, що корабель фінішував, що все гаразд! Як же це сталося? Адже був удар, двигуни не працювали!.. Чи, може, це сниться? Але кому сниться? Мертвяку? Покійнику? Хіба залишаються живими, впавши на планету з швидкістю три кілометри на секунду?

Я оглянув пульт управління. Ввімкнув кіберпілот. Система працювала. Я поглянув на шкалу приладів. Води в баках не було. Ядерне пальне було у вихідній нормі! Ти розумієш, Танюшко? Його було стільки, як при старті з Землі!..

— Чому ж так?

— Не знаю. Правда, не знав тоді. Тепер я знаю… майже знаю… А тоді я гадав, що божеволію. Я вирішив зв’язатись з Землею. Ввімкнув радіостанцію. Вона не працювала. Я почав розглядати її. І знаєш, що виявив? На тому місці стояла зовсім незнайома апаратура. Я такої не бачив раніше. Я не знав, як підступитись до неї, я не знав про її призначення.

Готуючись до польоту, я вивчив усі вузли «Марса-16».

Я знав напам’ять, що де стоїть, як де прикріплене, я розбирався в кожній лампі чи напівпровіднику, в кожному агрегаті. А тепер я розгубився.

Мені стало страшно. Це не жарти! Падати з космічною швидкістю — і не розбитися. Фінішувати на одному кораблі, а опинитися на іншому. Було над чим поламати голову.

Я відчув… не інтелектом… а якось інтуїтивно… що тут втрутилися невідомі сили… істоти… Інакше нічим було пояснити все незрозуміле! Але де вони? Чому залишили мене напризволяще? Чому примусили мене залишитись наодинці з безліччю таємниць?

Я уважно розглянув вузли корабля. Все було ціле, все працювало, більшість залишилось таким, як його збудовано на Землі… але дещо змінилося. Я не знав чому. Навіть тепер не знаю! Деякі системи навіть принципово відрізнялися від наших, хоч виконували ту ж саму функцію, і виконували точніше, ніж наші. Може, вони таким чином поправляли наших конструкторів? Хто знає?

Але я кажу «вони», а не певен, чи так воно було! А втім, не буду забігати вперед.

Я знову спробував передати сигнал на Землю. Та розібратися в новій системі радіо не зміг. Довелося залишити ці спроби. У мене ще була невелика радіоустановка, але вона не годилася тепер, бо працювала під час польоту від сонячних батарей і мала невелику потужність…

Поївши, я вирішив розпочати дослідження. Досить загадок, досить хвилювання. Я цілий, корабель теж, можна буде повернутись на Землю. Отже, до праці!

Я провів аналізи повітря. Воно було таке, як на вершинах наших земних гір. Прилади відзначили наявність високої радіації в невідомому на Землі спектрі. Провівши ряд експериментів, я визначив, що радіація має корпускулярну природу і, очевидно, зв’язана з полем Марса. Повагавшись, я вирішив вийти назовні. Раз вже потрапив сюди, треба йти далі. Хтозна, скільки я пробув тут! Хронометри показали неймовірне. На них значилось, що фініш відбувся кілька годин тому. Але проведені дослідження зоряного неба визначили, що вже минуло кілька земних діб… з того часу, як я примарсився… а точніше, як сталася та дивна пригода!

Я спустив на ґрунт Марса через люк маленьку танкетку, в якій були вмонтовані маніпулятори і телеустановка.

Пожалів, що зіпсувався радювідрядник. Яка радість була б для людей Землі мандрувати разом зі мною по новій планеті!

Дихати довелося в масці. Повітря Марса було розріджене, холодне. Я кілька разів обійшов навколо корабля оглядаючи його. Одразу ж помітив, що колір його змінився. З блакитного перетворився на фіолетовий. Спочатку я гадав, що це наслідки космічного польоту, взаємини з радіацією… але пізніше зрозумів, що зміна кольору — те ж саме, що й зміна приладів. Дивні думки з’являлися в моїй свідомості, але я відганяв їх. Я знав, що якщо дам волю тим думкам, якщо захоплюсь розгадкою чудернацької пригоди, то не виконаю основного завдання.

«Марс-16» стояв серед рівнини на трьох лапах-упорах. Саме так, як і годилось для старту назад. Але що найдивніше — пісок навколо корабля був не порушений, під дюзами росли синюваті мохи, в’юнкі, колючі, пружні рослини. Жодного сліду. Жодного знаку, що тут недавно відбулося падіння космічного корабля.

Знову страх охопив мене. Мені здалося, що поза мною хтось стоїть, що за мною спостерігають невидимі істоти. Я оглянувся. Нікого не було. Тільки різкий вітер тонко співав на верхівках піщаних горбів, змітав пилок в долину.

Я дав собі слово — не піддаватись випадковому настрою. Все буде добре! Раз я цілий і неушкоджений — значить ніщо мені не загрожує. Правда, страх був не від почуття самозбереження. Ти знаєш, що такий страх не властивий мені. А це було якесь предковічне почуття побоювання перед невидимим. Воно у нас в крові, в єстві, ми його всмоктали з молоком матері, принесли з безконечних життів нащадків…

Над обрієм зійшло невелике яскраве сонце. Піднявся вітер. Над пустелею покотили смерчі. Сині рослини заворушилися, простягли назустріч світилу овальні листки.

Я включив всюдихід. Тихо задзвеніли електромотори. Я вирішив проїхати по околиці, щоб розвідати місцевість. Падаючи на Марс, я спостерігав багато дивних об’єктів — каналів, руїн, оазисів. Треба тепер знайти їх. Нарешті люди одержать незаперечні докази життя на сусідній планеті.

Корабель зник над обрієм. Мене це не турбувало. Курс назад показував надійний спецкомпас. Попереду виростала густа смуга голубої рослинності. Вона горнулася до ґрунту, наїжачивши довгі голки-листя в усі боки. Стовбури просвічувалися в промінні сонця. Під’їхавши ближче, я помітив, що рослини ростуть рівними рядами. Серце моє схвильовано забилося. Ось вони — канали! Так звані канали… Плантації рослин. Значить, тут є істоти, які займаються господарюванням. Я почав розглядати ґрунт біля кореня рослини. Розгріб пісок. Від коренів в глиб ґрунту тягнулися тоненькі трубочки-капіляри. Я копнув глибше. Капіляри переходили в товщі трубки, заглиблювалися в твердіший ґрунт. Ясно! Це штучна система зрошення. Вона підводить воду від полюсів через усю планету, даючи вологу корінням рослин. Але яка потужність повинна бути, щоб здійснити таку систему? Де ж вони, титани, які оточили Марс грандіозною сіткою плантацій?

Я подивився навколо. Смуги рослин тягнулися від обрію до обрію, ніде не перериваючись, то спускаючись в неглибокі долинки, то знову вибігаючи на плоскі горби чи дюни…

Я поїхав далі, вже вздовж «каналу». Він повинен привести до якогось пункту, чи так званої «оази», де вчені помічали чорні цятки. Може, мені пощастить знайти поселення?!

Передчуття не обмануло мене. Я справді знайшов поселення. Але жодної істоти я не побачив. Та й будинків також…

З-під піщаних горбів де-не-де випиналися верхівки гостроверхих та сферичних будівель. Самотньо схилялися погнуті сріблисті ребра невідомих конструкцій, переливалися блискітками в променях сонця.

Я фотографував все, що бачив, на кіноплівку, на плівку відеофона. Заметені піском міста, поселення якось не в’язалися з рядами рослин, з функціонуючою системою зрошення. Як пояснити це?