З-за гір випливло деформоване коло супутника, заблищало мертвотним зеленим сяйвом. А, це Харон. Супутник Плутона. Чи, може, рівноцінний компаньйон. Яке походження цих учасників древнього космічного катаклізму? Хто скаже про це? Де той зоряний детектив, котрий розгадає таємницю правічного злочину, що розтерзав цільне буття на жалюгідні уламки?

Я вибрався трохи вище, зупинився на скелястому виступі. З-за гір блиснула сліпуча зірка, заграла райдужними променями на шоломі. На душі потепліло: це ж Сонце! Воно маленьке, майже не відрізняється від інших світил, проте серце відчуває його животворне тепло, рідні промені. Десь там і Земля. Навіть в телескоп її не побачиш у променях Сонця.

Груди залила гаряча хвиля любові. Земле, світлице моя! Лише ось так, у пустелі далеких світів, ми пізнаємо глибину своєї спорідненості з материнським лоном. Пориваємося за променем розуму у Безмірність, а серце наше, ніби пуповиною, зв’язане артерією ніжності з твоїм серцем, кохана Плането.

Хай моє тіло, мої тлінні останки проковтне чужий світ, проте я повернуся до тебе, Матінко Земле. Обніму думкою твої небесно-сині озера, бурхливі й спокійні моря та океани, таємничі гори і пісенні ліси та гаї. Моє серце з тобою. Візьми його, передай новим синам своїм, які теж підуть шляхом Вічності, шляхом Любові.

Я заплющив очі. Стишив розбурхані думки. Перед внутрішнім зором пропливли поля золотої пшениці, квітучі сади, блакитна стрічка Дніпра. По ній пливуть біловітрильні яхти, хвиля гойдає човники рибалок — такі ж смішні й милі, як і тисячоліття тому. Сонце золотить бані прадавніх церков, вітер хитає білі та рожеві суцвіття каштанів. Так було… Так було в дитинстві, в юності. Так буде для грядущих спадкоємців його мрії.

Я зітхнув, похитав головою, ніби відганяючи милі видіння. Досить сентиментів. Пора працювати. Треба поставити якийсь знак, щоб його помітили люди, щоб зрозуміли, хто тут був.

Рушивши назад до корабля, я зненацька відчув, що поряд хтось є. Хтось живий, розумний. Ніби чиїсь незримі руки торкнулися чола, уважний погляд зазирнув у душу.

Здивовано озирнувся. Що за мара? Довкола скелі, урвища, нагромадження криги. Раптом… в око впав дивний предмет. На кам’яному майданчику височіло щось подібне до скульптури. Невже утвір розумних істот? Тут, серед мертвої пустелі?

Я осяяв предмет прожектором. У променях вирізьбилося неземне обличчя, висічене з чорної породи, міцно притулені до грудей руки. Вся титанічна постать була уособленням зібраності, зосередженості. Складалося враження, що істота оберігає долонями найбільший скарб свій. І той скарб — у грудях. А погляд, подібний до стріли духа, запущеної в глибини Світобудови, передає свою внутрішню суть далеким невідомим братам. Як вдалося таємничому творцеві висловити свій задум через мертву породу? Я ще не зустрічав на Землі такої майстерності! Хто були творці? Пришельці чи аборигени Плутона? Чи, може, мандрівники з системи Юпітера або Урана? Мислячі істоти, про яких ми вже знаємо, але ще не зустріли.

Мовчить пустеля. Мовчить простір. Лише очі невідомого Брата заглиблені в Космос, поєднуючись з вогнями далеких світів.

Я повертався до корабля схвильований, вражений. Тепер мені буде легше жити серед царства Аїда, бо знаю: тут побували мудрі істоти, одухотворивши творчістю холодну країну тіней…

…Минали години. Десятки. Сотні.

Я вже не відзначав їх. Це було б марною тратою часу. Завзято працював, щоб забути про тіло й час.

Полагодивши трохи каюту (я наклав на розриви пластмасові шви), наповнив її повітрям, обігрів од атомної батареї. Спочивши в ліжку кілька годин, знову виходив назовні — вивчати околиці, шукати знаків чужої культури. Проте, окрім статуї, мені не пощастило більше щось знайти. Плутон ніби пожартував наді мною, виявивши поміж мороком пустелі прекрасний фантом, щоб роздирати моє серце надіями та сумнівами.

Я приніс до корабля чимало зразків гірських порід та кристалів. Аналіз показав, що щільність речовини планети перевершує земні породи в десятки разів. Це був особливий стан елементів. Чи не є Плутон грандіозним штучним ковчегом, створеним таємничою цивілізацією для мандрів у зоряних просторах. А може, й в інших координатах часу-простору.

Я вирішив розширити коло досліджень. Намітив маршрути. Саме в цей час, неподалік від статуї Невідомого, мене чигала несподівана пригода.

Над зубцями скель зійшла зірка — Сонце. Я кілька хвилин з ніжністю споглядав ЇЇ, посилаючи в той бік свої думи, серце, найкращі почуття. Зненацька на тлі зоряного простору майнуло ніби мерехтливе крило. Невловима мить — і вертикальна людська постать з’явилася на шляху до скульптури. Вона була тремтлива, нестійка і міняла інтенсивність своїх барв. Колихнувшись, постать рушила до мене.

Морозець прокотився поза спиною. Що це? Невже житель Плутона? У світлі далекого Сонця істота здається напівпрозорою. Подібна до людини Землі. Граціозна жінка. В серці з’явився острах: може, галюцинація?

Постать жінки наблизилась. Обриси її імлисті, але видно яскраві очі, повні вуста. Почулися схвильовані слова:

— Друже Буревій! Нарешті ми знайшли вас. Ми врятуємо вас.

Я занімів від несподіванки. Ні, ні, це не може бути! Це гра втомленого розуму.

А жінка, простягнувши руки до мене, лагідно промовила:

— Ми пишаємося вами. Ще трохи — і ви будете на Землі. Ви чуєте мене? Ви розумієте?

Я проковтнув клубок у горлі і хрипко сказав:

— Я чую вас. Але хто ви? Тут відсутнє повітря, а ви — без скафандра. Як же я чую вас?

— Не бійтеся, — усміхнулася вона, — я не привид. Нема часу пояснювати. Майте терпіння. Я мушу зникати… Повідомте ваші координати. І ввімкніть прожектор через двісті годин. Чуєте? Через двісті годин!

Я продиктував координати. Хотів ще щось запитати, але постать жінки розпливлася туманом і зникла.

Долаючи сумніви й зневіру, я наступні сто п’ятдесят годин монтував на скелі біля корабля прожекторну установку. Підвівши кабелі, ввімкнув атомну батарею. Потужний блакитний сніп променів пронизав простір, загубився в безмежжі. Полегшено зітхнув. Якщо в моєму видінні є якась правда — то друзі побачать прожектор. Знайдуть і корабель, і мене.

Минали тягучі години.

Я виходив вартувати біля прожектора, палав на багатті надії та відчаю.

І ось… зненацька… з боку Сонця заіскрилася маленька зірочка. Сяйво її потужно посилювалося, наростало.

О доле! Це ж квантовий корабель! Те видіння не було привидом. Вони своєчасно прилетіли, як і обіцяла жінка.

Зірка лягла на планетну орбіту, зникла за обрієм. У мене потемніло в очах. Невже не помітили прожектора? Його видно за тисячі кілометрів у космосі. Невже промах?

«Спокійно, спокійно!» — Промовляв я сам до себе. Вони повернуться, обов’язково.

Чому так важко? Паморочиться в голові, спазми в грудях.

Я похитнувся, впав. Розкинув руки, щоб утриматися. Та прірва нездоланно тягла вниз.

«Тільки б не було пробоїни в скафандрі», — майнула остання думка.

Зірки сплелися в барвисте мереживо, закружляли, оточивши мене мерехтливою спіраллю. Тіло безвільно занурилося в шар дрібних крижинок.

Хвиля забуття заколисала мене і понесла у безвість…

Мені марилися космічні простори. Тільки були вони не чорні, а ніжно-блакитні. І зірки здавалися не далекими сонцями, а близькими й рідними істотами.

Я мчав між планетами й зірками в супроводі багатоголосої мелодії. Якась частка свідомості дивувалася, що не потрібно мені було ракет або іншого пристрою. Можна було летіти просто так — силою власного воління.

Спочатку зірки мали вигляд пульсуючих вогняних квіток у небі. А потім, коли я підлетів ближче, розпізнав, що то знайомі люди. Ось Колослав. Ось покійна мама. Поруч — друзі по школі: Юрко, Рамат, Юріана. І в кожного в грудях палає квітка. Ба, то не квітка, а серце. Зорі — то серця людей. А я досі не відав про це. Як чудово! Треба неодмінно розповісти всім про таке диво. Всі будуть раді, що зірки — не кулі розжареного газу, а рідні, теплі людські серця.